Цієї миті між мною і тим парубком навряд чи є різниця, хіба що я ще можу згадати про свою молодість у селі та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагає моє становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нічого попереду, а тому нема нічого й позаду. Цієї миті різниці нема, але в парубка є тільки мить. На той час, – сьогодні про нього ніхто не може знати, бо ніщо інше не можна знищити так, як той час, – на той час він зазнав невдачі, а тоді раптом почав відчувати свій ґрунт, як ото хтось зненацька помічає на своєму тілі гнійник, який досі був на нашому тілі останнім, ба навіть не останнім, бо цього останнього, здавалося, ще й не існувало, а тепер воно виявилося чимось більшим, ніж усе, що має від народження наша плоть. Коли досі увага всього нашого єства була зосереджена на тому, що роблять наші руки, що бачать наші очі, що чують наші вуха, як ходять наші ноги, то тепер ми раптом повертаємось у зовсім інший бік, як ото флюґер у горах.

Замість податися тоді геть, хай навіть у цей останній бік, бо тільки завдяки втечі він міг утриматись навшпиньках і тільки стоячи так, навшпиньках, міг утриматися на світі, замість цього він ліг, як ото взимку, буває, діти лягають у сніг, щоб замерзнути. Він і ці діти, вони ж бо знають, що то їхня провина в тому, що вони полягали чи піддалися в інший спосіб, вони знають, що ні за що в світі не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що після зміни, яка сталася тепер із ними в полі чи в місті, вони забудуть про всі свої колишні провини й обов’язки і рухатимуться в новій стихії так, ніби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до місця. Пам’ять у цього чоловіка постраждала не більше, ніж його здатність фантазувати. Та річ у тому, що перемістити гір вони не в змозі; і ось чоловік стоїть поза нашим народом, поза нашим людством, постійно змучений голодом, йому належить тільки мить, вічно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску миті відпочинку, і йому залишається тільки одне: його болі, але довкола в цілому світі нема нічого іншого, що могло б загоїти його рани, у нього лише стільки землі, скільки потрібно для двох його ніг, лише стільки опори, скільки покривають дві його руки, отже, стільки, скільки потрібно акробатові на трапеції у вар’єте, коли внизу ще й напинають страхувальну сіть.

У нас – інше, нас-бо тримає наше минуле й майбутнє. Майже все своє неробство й стільки ж своєї професії ми марнуємо на те, щоб вони могли врівноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязі минуле відшкодовує вагою, а в кінці того й того уже не відрізниш одне від одного, щонайранніша юність згодом стає ясною, як майбутнє, а кінець майбутнього з усіма нашими зітханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикається це коло, краєм якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаємось, щойно ж хитнемося нараз убік, упавши в самозабуття, втративши пильність, від переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторі, досі наші носи стриміли в потоці часів, тепер ми відступаємо назад, колишні плавці, нині перехожі й навік утрачені. Ми – поза законом, ніхто про це не знає, проте всі ставляться до нас саме так.

– Думати про мене тепер ти не маєш права. Та й як ти збираєшся себе зі мною порівнювати? Адже я в цьому місті вже понад двадцять років. Ти бодай уявляєш собі по-справжньому, що це означає? Кожну пору року я провів тут двадцять разів. – Він заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять років, тепер під ними сам собі здаєшся, мабуть, комашкою. А оці численні ночі, ти знаєш, в усіх домівках ночі. То лежиш під цією стіною, то під тією, отак вікно навколо тебе й мандрує. А оці ранки, коли дивишся з вікна, відтягуєш від ліжка крісло й сідаєш пити каву. А ці вечори, коли підпираєш рукою голову й приставляєш до вуха долоню. Атож, та якби ж тільки це! Якби ж перейняти хоч би кілька нових звичок, що їх можна щодня спостерігати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, ніби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та ні, навіщо мені скаржитися, мені ж бо не вільно робити ні це, ні інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складається враження, немовби я цим пишаюся.

– Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.

– Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.

А мені вже недалеко до цього. Уже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед своїм парубком, і за це він, найімовірніше, любить мене, сам, однак, чітко не усвідомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що він усе розуміє, знає, хто перед ним, і через це може дозволяти собі будь-що. Але це не так. У такий спосіб він, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тільки як відлюдник чи дармоїд. Він лише схимник із примусу, і якщо цей примус колись подолають невідомі йому сили, то він буде дармоїдом, котрий поводиться так зухвало, як тільки може. Принаймні врятувати його вже не може ніщо в світі, і коли спостерігати за його поведінкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течія винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а він поклав на того плавця руки й намагається за нього втриматися. Труп не оживає, його навіть не виловлюють, але чоловіка він може потягти на дно.

6 листопада. Вечір такої собі мадам X., присвячений Мюссе. Звичка єврейок цмокатися. Розуміння французької, попри всі недомовки й труднощі анекдотів, майже до самого прикінцевого слова, яке має жити в серці далі на руїнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрі розуміють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволі, тоді як інші ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залі, що сприяє швидше покашлюванню в ложах, ніж виголошеному слову; вечеря в Рашелі, вона з Мюссе читає «Федру» Расіна, книжка лежить між ними на столі, де, втім, чого тільки нема.

Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирає його і знову випромінює, він раз у раз поривається прощатись, і часом це йому навіть вдається, але загалом – ні, бо щойно він почне з кимось прощатися, поруч уже стоїть хтось інший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над підвищенням для доповідача – оркестрова галерея. Заважає всілякий гармидер. Кельнери у вестибюлі, гості в своїх кімнатах, фортепіано, далекі звуки струнного оркестру, нарешті якесь гупання молотком, пересварка, відвернутися й не слухати її дуже важко, і тому вона дратує. В одній із лож – дама з діамантами у сережках, які майже безперервно переливаються. Біля каси – вбрані в чорне молоді хлопці й дівчата з якогось французького гуртка. Один із них, вітаючись, вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому – така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.

7 листопада. Доповідь Віґлера про Геббеля. Сидить на сцені, декорованій під модерну кімнату, так наче з одних із дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарешті розпочати п’єсу. Ні, він виголошує доповідь. Про Геббелеве голодування. Складні взаємини з Елізою Ленсінґ. У школі вчителькою в нього одна стара діва, яка курить, нюхає тютюн, б’ється, а слухняних пригощає родзинками. Він повсюди роз’їжджає (Гайдельберґ, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого наміру. Спершу він – служник в інспектора церковної округи, ночує під сходами в одному ліжку з їздовим.

Юліус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрідріха Олів’є, він малює на схилі; який же він тут гарний і поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак із цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очі дивляться тільки на картину, руки спокійні, на колінах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та ні, це ж бо Фрідріх Олів’є, і намалював його Шнорр.

15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навіть якщо доведеться порізати собі обличчя.

16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфіґенію на Таурісі». У ній, за винятком окремих, вочевидь невдалих місць, висхла німецька мова у вустах чистого хлопчика справді просто-таки гідна подиву. Коли читаєш, кожнісіньке слово у вірші підноситься перед тобою на таку височінь, де воно опиняється в світлі, може, й не яскравому, однак пронизливому.

27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» – так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», – просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, послухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через усю залу просто по людських головах за двері.

15 грудня. Своїм висновкам із мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось схоже зі мною вже бувало, але такого – ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Жодне слово, яке я пишу, майже не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, як виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, – та що я кажу! – слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Та це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах кудись убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то почуваюся на душі не ліпше від того чоловіка на Place de l’Opera, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків в усі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліцейський, дає біль того чоловіка, який закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи назад екіпажів. Таке бурхливе життя завдає йому болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча – не менше зло, адже вона дає волю його власному болеві.

16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тільки тут я й можу це зробити. Мені так хотілося б описати почуття щастя, що час від часу, як оце тепер, зринає в мені. Це справді щось таке гристе, що наповнює мене, всю мою душу рахманним, приємним трепетом і навіює мені здібності, у відсутності яких я з цілковитою певністю можу переконатися будь-якої миті, хоч і зараз.

Геббель хвалить «Подорожну тінь» Юстінуса Кернера. «І такий твір ледве існує, ніхто про нього не знає».

«Вулиця самотності» В. Фреда. Як пишуть такі книжки? Чоловік, який досяг чогось путнього в малому, так нікчемно розтягує свій талант на цілий роман, що аж із душі верне, навіть коли не забуваєш захоплюватися тою енергією, з якою чоловік ґвалтує власний талант.

Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’єсах тощо. Оце почуття солідарності, яке мене тут сповнює! У «Бішофсберзьких дівах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, які готують для нареченої відбілену тканину. Як ведеться цим двом дівчатам? Де вони живуть? Що вони скоїли, що їх не беруть до п’єси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востаннє притиснутися обличчям до шибки в каюті Ноєвого ковчегу, щоб глядачі в партері на мить угледіли щось темне?

17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває в спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває в спокої».

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювалися.

Те, що я так багато відклав і повикреслював, – а я вчинив так майже з усім, що взагалі написав у цьому році, – принаймні це також дуже заважає мені в творчості. Адже це – ціла гора, в п’ять разів більше від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою воно притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

18 грудня. Якби були сумніви в тому, що причина мого тривалого зволікання з розпечатуванням листів (навіть тих, в яких я не сподіваюся прочитати нічого важливого, як, скажімо, оцей останній), – це тільки слабість і легкодухість, що примушують мене так само не поспішати розпечатувати листа, як примушують не квапитись відчиняти двері кімнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекає, тоді оце зволікання з розпечатуванням листів можна було б краще пояснити ґрунтовністю. Отож якщо припустити, що я – людина ґрунтовна, тоді я повинен намагатись якомога відтягувати все, що стосується листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кілька разів перечитувати, довго обмірковувати, готувати кілька чорнових варіантів відповіді, перше ніж переписати начисто, а тоді ще й не одразу відіслати. На все це моя воля, от тільки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно відтягую, довго не розпечатую листа, він лежить переді мною на столі, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.

Вечір, пів на дванадцяту. Те, що я, поки не звільнюся від своєї контори, просто втрачений, – це мені очевидніше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не піти на дно. Як важко це буде, скільки це висотає з мене сили, видно вже з того, що сьогодні я не дотримався свого нового розкладу – від восьмої до одинадцятої вечора сидіти за письмовим столом, – і що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом і що я лиш похапки записав ці кілька рядків, щоб лягти спати.

19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні в Макса.

Трохи почитав щоденники Ґете. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґете (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»

Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:

«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне дихання уже саме собою стає зітханням».

«Тепер я поглядаю на нього з такою легкістю, як поглядають на головоломку, кажучи собі: “То й що, коли я не можу загнати кульки в їхні дучки, адже все це – моє, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собі до кишені”».

21 грудня. Примітні місця з «Подвигів Великого Александра» Михайла Кузьміна:

«Дитина, верхня половина якої мертва, нижня – жива, дитячий трупик із червоними ніжками, що ворушаться».

«Нечистих царів, Ґоґа й Маґоґа, які харчувалися черв’яками та мухами, він загнав до потрісканих скель і до кінця світу запечатав їх Соломоновою печаттю».

«Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».

«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».

«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».

Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.

22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.

24 грудня.