Розділ 6Рятівний Джері

Дуже скоро Полліанна дісталась краю парку, в місці перетину двох вулиць. То було захопливо цікаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобілі та кінні екіпажі, поспішали перехожі. Увагу дівчинки привернула велетенська червона пляшка у вітрині аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганні Полліанна стрілою перетнула перехрестя і підстрибом помчала вулицею на звуки вабливої музики.

Дорогою Полліанна теж мала на що подивитись: у вітринах крамниць були виставлені дивовижні речі. А коли вона дісталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з півтора десятка малечі, від якої не відвести було очей! Картина була настільки чарівлива, що Полліанна пройшла якусь відстань за мандрівним музикою, заради того тільки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кінець-кінцем, вона опинилась на перехресті, такому пожвавленому, що могутній чолов’яга у синій шинелі, підперезаній ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в німому захопленні дивилась на нього; тоді й сама несміливо рушила через вулицю.

То був незабутній досвід. Велетень у синій шинелі одразу помітив дівчинку і подав їй знак. Він сам підійшов до неї. А тоді вони вдвох перетнули вулицю, проходячи між автомашин і коней, що нетерпляче форкали з усіх боків, і Полліанна неушкодженою дісталась протилежного узбіччя. Відчуття виявилось настільки приємним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двічі, з короткими перервами, дибала чарівною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востаннє переводячи її через дорогу, той підозріливо наморщив брови.

— Слухай, дівчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? — запитав він. — І ще раз до того?

— Так, сер, — відрапортувала Полліанна. — Я переходила чотири рази!

— То це ж... — почав був полісмен гнівно.

Але Полліанна не вгавала.

— І щоразу було дедалі приємніше!

— Гм, он як? — промимрив велетень сторопіло і вже впевненіше дорікнув: — По-твоєму, я тут задля твоєї розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

— Що ви, сер, ні! — широко всміхнулась йому Полліанна, показавши ямочки на щоках. — Не тільки мене. Он ще скільки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полісмен. У нас, там, де я мешкаю у місіс Керю, теж є полісмен. Він, щоправда, ходить уздовж вулиці. А раніше я гадала, що ви військові — через ваші золоті ґудзики на мундирі та сині кашкети. Але тепер я знаю. Утім, як на мене, ви теж вояки: он як ви мужньо стоїте серед усіх тих екіпажів і автомобілів, допомагаючи перехожим.

— Хо-хо-хо! — реготнув велетень, зашарівшись, наче школяр, і гордо задираючи носа.

Наступної миті він уже підніс руку, зупиняючи рух і переводячи через вулицю перелякану стареньку пані. І якщо хода його зробилась величнішою, а груди гордо випинались, то це була тільки підсвідома реакція на слова маленької дівчинки, що зараз у захваті дивилась на нього з протилежного боку вулиці. За мить, подавши рукою дозвіл рушати водіям і візникам, він повернувся до Полліанни.

— Ох, як блискуче ви це робите — просто очей не відвести! — вітала вона його, сяючи очима. — Достоту, як Мойсей переводив Синів Ізраїлевих через Червоне море. На ваш знак хвилі розступаються, і люди проходять між ними. Уявляю, як вам приємно, що ви здатні таке робити! Раніше я вважала, що найбільшу втіху дає його робота лікареві; але нині схиляюсь до думки, що полісменові іще приємніше, отак, як ви, допомагати переляканим людям. А ще...

Однак, знову ніяково реготнувши, чолов’яга у синій шинелі поспішив на своє місце посеред вулиці, і Полліанна залишилась сама на тротуарі.

Ще якусь хвилинку Полліанна милувалась на «перехід через Червоне море», а тоді, востаннє озирнувшись, вирушила у зворотну путь.

«Час мені, мабуть, повертатись додому, — розмірковувала дівчинка. — Невдовзі й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи свої кроки у бік, звідки прийшла.

Лише потинявшись кількома незнайомими перехрестями і зробивши дві хибні спроби змінити напрям, Полліанна усвідомила, що «повернутись додому» — не така проста справа, як їй видавалось. І вже тільки наштовхнувшись на будинок, який вона точно раніше не бачила, дівчинка зрозуміла, що заблукала.

Вона опинилась на брудній вузенькій вулиці з щербатою бруківкою. По обидва боки тяглися похмурі багатоповерхівки і непривабливого вигляду крамниці. Якісь галасливі чоловіки й жінки навколо голосно перемовлялись, але ні слова з тієї мови Полліанна нездатна була розібрати. Більше того, місцеві мешканці дивились на неї здивовано, так, наче знали, що вона нетутешня.

Кілька разів уже Полліанна питала дорогу, але щоразу марно. Схоже, ніхто не знав, де мешкає місіс Керю. А останні дві особи, до яких вона зверталась, відповіли енергійними жестами і висловами на невідомій мові, яку Полліанна визначила, як голландську — ту, на якій спілкувались у родині Хаґерманів, єдиних іноземців Белдінґсвіля.

Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.

«Та однаково, — втішала вона себе, — я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»

Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.

— Агов, подруго, чого рюмсаєш? — поцікавився хтось весело. — Що за лихо?

Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.

— Ой, як же я рада тебе бачити! — вигукнула вона. — Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!

Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.

— Якою там голландською! — пирхнув він. — Ти, либонь, здибалася з макаронниками.