Розділ 5Полліанна вирушає на прогулянку

Пополуднева прогулянка Полліанни у другу неділю її перебування стала справжньою подією.

До того часу дівчинка виходила на вулицю сама, тільки щоб іти до школи. Можливість ознайомлення Полліанни з вулицями Бостона ніколи не спадала на думку місіс Керю. Тож вона, природно, й не забороняла цього своїй гості. У Белдінґсвілі, як на те, Полліанна розмаїтила своє життя, перш за все, прогулюючись плутаними старими вуличками у пошуках нових друзів і нових пригод.

Тієї неділі, по обіді, місіс Керю, за своєю звичкою, сказала: «Дитино, ти біжи собі та побався, прошу тебе. Знайди собі розвагу, яку хочеш, тільки не діймай мене сьогодні більше своїми запитаннями!»

Досі Полліанна завжди знаходила достатньо цікавих справ у межах будинку. Якщо її не вдовольняли заняття з неживими предметами, завжди можна було поспілкуватися з Мері, Дженні, Бріджет і Перкінсом. Однак, сьогодні у Мері боліла голова, Дженні підшивала капелюшок стрічкою, а Перкінса чогось ніде не знайти було. На додачу, стояв чудовий вересневий день, і в домі ніщо не могло привабити так, як вабило яскраве сонечко і духмяне повітря знадвору. Отож Полліанна вийшла з дому і вмостилась на ґанку.

Якийсь час вона мовчки споглядала, як ошатно вбрані чоловіки, жінки і діти кудись швидко йшли повз будинок або ж неквапливо чимчикували алеєю, що тяглася посередині авеню, по всій її довжині. Нарешті, дівчинка звелась на ноги, підстрибом збігла сходами на тротуар і зупинилась, роззираючись праворуч і ліворуч.

Полліанна вирішила, що їй теж не завадило б трохи прогулятись. День був для прогулянок ідеальним, а вона ж іще за весь час ні разу по-справжньому не прогулялася вулицями міста. Походи в школу і назад до уваги не беруться. Отже, вирішено: сьогодні на прогулянку! Вона піде... у той бік!..

Полліанна крутнулась на закаблуках і підстрибом рушила вулицею.

Вона радісно усміхалась перехожим, зустрічаючись з ними поглядом. Її нітрохи не дивувало, але дещо розчарувало те, що ніхто не відповідав на її усмішку. Вона вже встигла звикнути до цього у Бостоні, але не припиняла усміхатись у надії, що хто-небудь коли-небудь таки всміхнеться у відповідь.

Будинок місіс Керю стояв майже на початку Комонвелт-авеню, тому Полліанна невдовзі вийшла на перехрестя. По інший бік вулиці, яка під прямим кутом перетинала авеню, розкинувся «сад», який видався дівчинці найкрасивішим з усіх, які вона бачила у своєму житті. То був Бостонський міський парк. На мить Полліанна нерішуче завмерла, спрямувавши погляд невтомного дослідника на розкішний витвір природи і людської фантазії. Вона не сумнівалася, що перед нею приватний сад якогось дуже заможного власника. Ще коли Полліанна лікувалась у санаторії, доктор Еймс запросив її з собою в гості до однієї заможної пані — та мешкала у гарному особняку, в оточенні таких саме, як тут, алей і квітників.

Полліанні страшенно кортіло перейти на інший бік вулиці і увійти в «сад». Але вона не впевнена була, що має на це право. Щоправда, по той бік огорожі прогулювалось чимало людей — вона ясно це бачила та, можливо, всі вони були запрошені господарями. Нарешті, побачивши, як двоє жінок, чоловік і маленька дівчинка рішуче, нітрохи не вагаючись, увійшли через ворота і попрямували кудись алеєю, Полліанна розважила, що, либонь, вона теж може увійти. Вибравши зручну мить, вона прожогом перетнула вулицю і увійшла в «сад». Всередині він виявився іще привабливішим, ніж іззовні. Просто над головою виспівували пташки, а стежку попереду двома-трьома стрибками перетнула руда, як вогонь, білка. Тут і там на лавочках сиділи чоловіки, жінки, діти. Крізь мереживо зеленого листя видно було, як спалахують на воді мінливі відблиски сонця. Звідкілясь долинали радісні дитячі вигуки і приємна музика. Полліанна, знітившись, дещо невпевнено звернулась до ошатно вбраної молодої жінки, що йшла їй назустріч:

— Перепрошую, а сьогодні сюди... гостей пускають?

Молода жінка глянула на неї здивовано.

— Гостей? — перепитала вона спантеличено.

— Так, мем. Я маю на увазі, це нічого, що я... увійшла сюди?

— Що з того, що зайшла? Сюди хто завгодно може заходити! Хто тільки забажає, — відповіла жінка.

— Ой, тоді все гаразд! Я дуже рада, що зайшла! — сяючи зізналась Полліанна.

Нічого на те не відповівши, жінка попрямувала до виходу. Дорогою вона все ж таки обернулась, щоб знову глянути на Полліанну.

Не надто дивуючись гостинності щедрих власників чудового «саду», ладних приймати у себе всіх, хто забажає, Полліанна рушила далі. На повороті вона мало не наштовхнулась на маленьку дівчинку, що штовхала перед собою іграшковий візочок з лялькою. Полліанна радісно зойкнула і намірилась заговорити з дівчинкою, аж звідкись вискочила молода жінка і, вхопивши маленьку дівчинку за руку, потягла її в інший бік, невдоволено вичитуючи їй:

— Ґледіс, ходімо! Хіба мама не казала тобі, що не можна розмовляти з чужими?

— Я не чужа... — з гідністю виправдовувалась Полліанна. — Я зараз теж мешкаю у Бостоні, тож...

Та молода жінка і дівчинка з візочком були вже далеко, і Полліанна замовкла, не закінчивши речення. Якусь мить вона стояла, геть ошелешена. Тоді рішуче підвівши голову, рушила вперед.

«Нехай собі! Я можу з цього тільки радіти, — казала вона собі, — бо тепер, можливо, знайду яких-небудь інших друзів. Наприклад, Сюзі Сміт або навіть Джеммі, племінника місіс Керю. В будь-якому разі, я можу уявляти собі, що неодмінно їх знайду. А якщо навіть їх не знайду, то кого-небудь я таки знайду, це вже точно!»

Зробивши такий висновок, вона пішла далі, занурена у такі свої думки, а на перехожих тепер дивилася з сумом.

Безперечно, Полліанна почувалась самотньо. Вихована батьком і дамами з «Жіночої допомоги» в містечку на американському Заході, вона вважала там кожен будинок рідною домівкою, а кожного мешканця — чоловіка, жінку, дитину — своїми друзями. В одинадцять років, перебравшись до тітки у штат Вермонт, вона відразу переконала себе, що зміна у житті неістотна: тепер просто будуть інші будинки, інші друзі, і вони імовірно будуть іще цікавішими, ніж раніше. Адже вони будуть «особливими»! А Полліанна найбільше любила «особливих» людей і «особливі» місця. Тому у Белдінґсвілі найпершою і, безперечно, найприємнішою розвагою зробились прогулянки містом з відвідуванням численних нових друзів. Природно, велетенський Бостон на перший погляд видався Полліанні містом, дуже перспективним щодо нових знайомств.

Як на те, вона мусила визнати, що принаймні в одному розумінні Бостон її розчарував: вона тут мешкала вже майже два тижні, але досі не познайомилася ні з сусідами по інший бік вулиці, ні навіть з тими, чиї будинки стояли впритул до їхнього. І геть не увібгати у голову було той факт, що сама місіс Керю не тільки не дружила ні з ким зі своїх сусідів, але здебільшого навіть не була з ними знайома. Схоже, вони справді були їй нецікаві. Хоча з точки зору Полліанни це неможливо було пояснити. Та хоч які аргументи наводила Полліанна, вона не спромоглася змінити ставлення місіс Керю до цього питання.

— Ні, Полліанно, мене ніхто з них не цікавить, — так вона зазвичай відповідала.

І хоч якою формальною видавалась дівчинці така відповідь, вона мусила нею вдовольнятись. Утім, сьогодні Полліанна вирушила на прогулянку з надзвичайно оптимістичними сподіваннями. І що ж? Здається, їй знову випало зазнати самих лише розчарувань. Навколо була сила-силенна людей. Поза сумнівом, людей винятково цікавих! Якби тільки вона була з ними знайома... Та на жаль, вона нікого не знала. А найгірше те, що, здається, немає жодної надії заприязнитися з ними. На згадку про різкі слова роздратованої гувернантки про «чужих дітей», Полліанна відчула гірку образу.

— Що ж, можливо я маю спершу довести їм, що я не чужа! — сказала вона собі і знову рішуче рушила вперед.

Ухваливши таке рішення, Полліанна лагідно усміхнулась, дивлячись просто у вічі першої стрічної особи, і весело промовила:

— Гарний сьогодні день, правда?

— Га? Що? Так-так, безперечно, — промимрила пані, до якої зверталась дівчинка, і прискорила ходу.

Полліанна іще двічі робила такі спроби, однак результат щоразу виявлявся незадовільним. Невдовзі вона вийшла до невеличкого ставка — відблиски сонця на його поверхні вона бачила крізь листя дерев, увійшовши в парк. Мальовничим ставком плавали кілька човнів з дітьми. Дивлячись на них і чуючи їхній сміх, Полліанна відчувала, що вже не здатна опиратись гнітючій самотності. Саме тоді, побачивши на лавці так само самотнього чоловіка, вона нерішуче підійшла до нього і обережно сіла на протилежний кінець лавки. Ще не так давно вона підбігла б до цього чоловіка і з радісною відвертістю запропонувала знайомство, не сумніваючись у тому, що її товариство буде охоче прийнято. Проте низка невдалих спроб викликала у неї незвичне для Полліанни відчуття невпевненості. Вона тайкома оглянула чоловіка.

Вигляд у нього був не надто привабливий. Хоч і не надто зношений, одяг на ньому видавався запилюженим і погано сидів на ньому. Полліанна могла цього не знати, але одяг такого крою держава зазвичай пропонує колишнім в’язням, коли вони звільняються і виходять на волю. Бліде набрякле обличчя чоловіка було щонайменше тиждень неголене.

Капелюх він насунув на очі, руки тримав у кишенях. Сидів непорушно, байдуже втупившись у землю перед собою. Минула нескінченна хвилина, доки Полліанна з надією в голосі зважилась вимовити:

— Гарний сьогодні день, правда?

Здригнувшись від несподіванки, чоловік обернувся до неї.

— Га? Ти... ти щось сказала? — перепитав він, злякано озираючись, наче намагаючись переконатись, що слова ці призначались йому.

— Я кажу, день сьогодні гарний, — стала квапливо пояснювати Полліанна, — але не в цьому суть справи. Тобто я, звісно, задоволена, що день такий гарний, але я сказала про це тільки для того, щоб зав’язати розмову. Бо я б охоче поговорила з вами про щось інше — будь про що. Я тільки хотіла, щоб ми про щось побалакали... Ви мене розумієте?

Чоловік стиха засміявся. Навіть Полліанні видався дивним цей сміх, хоча вона не могла знати (на відміну від самого чолов’яги), що усмішка вже багато місяців не торкалась його вуст.

— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловік. — Що ж, у такому разі, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька леді могла б знайти собі чимало приємніших співрозмовників, ніж отакий старий волоцюга, як я.

— А мені подобаються старі воло... — поспішила заперечити Полліанна, — я хочу сказати, старші люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони мені подобаються. Втім, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги мені теж подобаються. У будь-якому разі, ви мені подобаєтесь, — закінчила вона, зручніше вмощуючись на лавочці, що надало її словам більшої переконливості.

— Гм! Дуже приємно, — іронічно посміхнувся чолов’яга. На його обличчі і в його тоні відчувався сумнів, проте він вирівняв спину і впевненіше влаштувався на лавочці. — То про що поговоримо?

— Та це, власне... неістотно. «Неістотно» означає, що мені байдуже, правильно? — сяючи усмішкою, однаково почала розмову Полліанна. — Тьотя Поллі твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмінно переведу її на розповідь про дам із «Жіночої бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моїми першими виховательками. Як ви гадаєте?.. Ми могли б іще обговорити прийом, що влаштували тутешні господарі. Тепер, коли я нарешті познайомилася з одним з гостей, цей прийом видається мені успішним!

— Прийом?!

— Атож. Прийом... Усі ці люди, яких сьогодні тут приймають. Усі ці гості... Одна пані сказала, що пускають усіх охочих... отож я й залишилась. Я ще досі не бачила господаря... Тобто, не бачила, хто приймає гостей.

Вуста чоловіка розтяглись у посмішці.

— Що ж, моя маленька чарівна леді, якоюсь мірою це справді прийом. Але господарем, що його влаштував, є місто Бостон. Це громадський парк, розумієте? Він відкритий для всіх.

— Це навіть ліпше, ніж я собі уявляла! Розумієте, я боялася, що ніколи більше сюди не потраплю, жодного іншого дня. А тепер я навіть задоволена з того, що не знала про це раніше. Адже тепер мені удвічі приємніше. Усе приємне завжди вдвічі приємніше, коли ми боїмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?

— Можливо... якщо справді йдеться про щось приємне, — неохоче і дещо похмуро погодився чоловік.

— От і я так гадаю, — кивнула Полліанна, не зауваживши тон співрозмовника. — Хіба не розкішний цей парк? Цікаво, чи знає про це місіс Керю... Тобто, чи знає вона, що парк відкритий для всіх? Я думаю, кожен хотів би приходити сюди щодня і просто отак сидіти і дивитись.

Обличчя чоловіка враз посуворішало.

— Залишились іще на світі люди, що мають свою роботу... Мають якісь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидіти і дивитись. Однак, мені не пощастило потрапити до їхнього числа.

— Он як? То ви можете з цього радіти! — відгукнулась Полліанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалік.

Чоловік уже підбирав слова для сердитої відповіді, однак Полліанна випередила його: