§ 4. Ступені проблеми очевидності. Предметна очевидність як передумова можливого очевидного судження

Акт судження в нашому суб’єктивному запитуванні постає як такий, що слугує прагненню до пізнання. Пізнання чого? Загально кажучи, пізнання того, що є, сущого. Якщо прагнення до пізнання спрямоване на суще, якщо це прагнення сказати про нього у судженні, чим воно є і як воно є, то суще має бути вже передданим. А судження потребує «того, що лежить в основі», про що воно судить, предмета, про який воно судить, суще, отже, має бути так передданим, щоби воно могло стати предметом судження. Де починається діяльність судження або мислення будь-якого штибу, виразно або ні, вже мають бути предмети, порожньо уявлені або дані самі у спогляданні; будь-яке мислення передбачає предмети. Утім якщо воно має як діяльність судження насправді привести до своєї цілі, до пізнання, тобто якщо судження мають бути очевидними судженнями, тоді не достатньо, щоби як-небудь були дані які-небудь предмети і щоби судження було на них спрямоване і при цьому просто відповідало правилам і принципам, форма яких встановлена логікою. Вдала пізнавальна дія вимагає також певного способу передданості предметів стосовно їхнього змісту. Вони, зі свого боку, мають бути так переддані, щоби даність їх сама уможливлювала пізнання, тобто очевидні судження. Вони самі, як вони дані, мають бути очевидними.

Мова про очевидність, про очевидну даність, отже, не означає тут нічого іншого, окрім самоданості, способу, в який предмет у його даності може бути позначений свідомістю як «сам тут», «насправді тут» – на противагу його простій репрезентації, порожньому, суто вказівному уявленню. Наприклад, предмет зовнішнього сприйняття даний очевидно як «він сам», це справжнє сприйняття відрізняється від простої репрезентації його у спогаді, фантазії тощо. Таким чином, ми позначаємо як очевидне будь-яке усвідомлення, предмет якого характеризуємо як сам даний, без питання про те, чи є ця самоданість адекватною. Через це ми ухиляємося від звичного використання слова «очевидність», яке зазвичай застосовується в разі такої адекватної даності, або аподиктичної очевидності. І ці способи даності позначаються як самоданість, а саме самоданість ідеальностей, загальних істин. Утім кожний вид предметів має свій спосіб самоданості, тобто очевидності; і не для всіх, наприклад, не для просторово-речових предметів зовнішнього сприйняття, можлива аподиктична очевидність. Проте й вони мають свій спосіб первинної самоданості й водночас спосіб очевидності.

Така «очевидна» самоданість предмета за певних умов не має містити нічого від предикативного формування. Предмет як субстрат можливого судження може бути даним очевидно без того, щоби про нього слід було судити у предикативному судженні. Але очевидне предикативне судження про нього неможливе без того, щоби він був очевидно даним. Це не дивно принаймні стосовно суджень на підставі досвіду, адже тут покликання на фундацію предикативної очевидності у допредикативній здається самозрозумілим. Проте повернення до предметної, допредикативної очевидності набуває ваги й повного значення лише через установлення того, що ця умова фундації стосується не лише суджень на підставі досвіду, а також кожного можливого очевидного предикативного судження взагалі й також суджень самих логіків із їхньою аподиктичною очевидністю, які претендують на те значення «у собі» і без погляду на їхнє можливе застосування до певної царини субстратів. Слід буде показати, що навіть вони не мають за зміст «істини в собі», що вільно ширяють, а натомість пов’язані в царині свого застосування зі «світом» субстратів і через це вказують на умови можливої предметної очевидності, з якою дані ці субстрати (див. § 9). Вона є первинною очевидністю, тобто такою, яка має бути наявною, якщо очевидні предикативні судження мають бути можливими. Таким чином, те, що робить наявні вислови пізнанням і обґрунтовує їхню претензію на пізнання, слід шукати не в них самих. Для цього потрібне повернення до способу передданості предметів судження, до самоданості або несамоданості як до умови можливості вдалого акту пізнання, яка передує кожному беззаперечному у своїй логічно-формальній побудові судженню і зв’язку суджень (наприклад, висновку).

Так, для проблематики очевидності постають два ступені запитування: перший стосується очевидності самих передданих предметів або умов їхньої напердданості, другий – очевидного предикативного судження на підставі очевидності предметів. Формальна логіка не запитує про це розрізнення у способі передданості предметів. Вона запитує тільки про умови очевидного судження, а не про умови очевидної даності предметів судження. Вона не ступає на перший із двох ступенів можливого спрямування запитування, так само як і психологія з її суб’єктивним запитуванням дотепер не ступала на нього. Для феноменологічного прояснення генези судження це запитування, натомість, є необхідним; вона вперше робить помітним те, що ще слід додати до виконання формально-логічних умов можливої очевидності, аби судження як діяльність, яка за своєю сутністю спрямована на пізнання, на очевидність, справді могло би досягти цієї своєї цілі. Для неї перевагу має питання про очевидну даність предметів судження, змістів мислення як передумову кожного очевидного судження, очевидність як того, хто судить, так і пов’язану із закономірністю форми цього судження очевидність самих логіків. Предметна очевидність є первинною, оскільки лише вона й уможливлює очевидність судження, прояснення походження предикативного судження має відстежити, як очевидне предикативне судження будується на предметній очевидності; і спочатку це стосується найпримітивніших актів предикативного судження.

§ 5. Повернення від очевидності судження до предметної очевидності

а) Просте судження як інтенційна модифікація очевидного судження

Утім протиставлення предметної очевидності, очевидності даності субстратів судження, й очевидності самого судження ще не достатнє у цій загальності задля того, щоби зрозуміти, де слід шукати цю первинну очевидність, якого ґатунку вона є, і який, власне, сенс має ця первинність. Для цього потрібно повернутися на декілька ступенів, щоби таки сягнути найпервиннішої предметної очевидності, яка має утворювати необхідний перший пункт для кожного прояснення походження судження.

Спочатку нам переддані вислови, структури, які претендують на те, щоби бути пізнанням. Поки ми залишаємося у спогляданні суджень стосовно тільки їхньої форми, вони дані нам в однаковій первинності незалежно від того, йдеться про справжнє пізнання або просто про судження, і частіше саме просто про судження. І в міфічних початках пізнавання різноманітні судження з традиції будь-якої форми йдуть пліч-о-пліч зі справжніми пізнавальними судженнями й перевершують їх за повнотою. Утім щойно ми стосовно цих різноманітно передданих суджень різних форм починаємо запитувати про розбіжності очевидності справжнього пізнання і неочевидності того, що лише претендує бути пізнанням, простих суджень, уже недостатньо розглядати переддані судження тільки стосовно їхньої форми, просто зчитувати їх і розуміти, власне, судити про судження. Ми мусимо, натомість, відтворити їх з огляду на акти пізнання, в яких вони відбулися як перші наслідки пізнання і щоразу знову можуть відбутися у повторенні – відбутися як ті самі, що вже відбулися, проте «знов» первинно. Якщо ми у такий спосіб шукаємо феноменологічну генезу суджень у первинності їх утворення, то виявляється, що просте судження є інтенційною модифікацією пізнавального судження. Первинно очевидне утворене судження, пізнання, яке колись було здобутим із очевидністю, завжди може бути відтворене неочевидно, хоча і з чіткістю.^[8] Пригадаємо, наприклад, перше свідоме відтворення математичного положення і його подальші «механічні» репродукції. Взагалі в кожній свідомості спочатку мають відбутися пізнання нижчого ступеня, а потім вищого, щоб у їхній послідовності стали можливими прості судження. Це не означає, що прості судження у будь-якому разі є осадами пригадування тих самих суджень як суджень пізнання – навіть позбавлені сенсу фантазії, які зараз вважають судженнями, є інтенційними перетвореннями попередніх пізнань, хоч би як опосередковані вони були. Таким чином, безпосередні судження, які мислять як такі, що перебувають у безпосередності пізнавально названих способів утворення, є найпервиннішими у світі судженнями, а саме спочатку кожного окремого суб’єкта судження.

Уже зрозуміло, в якому сенсі йтиметься про питання генези. Це не перша (історична й у самому індивіді у відповідному сенсі історична) генеза і також не генеза пізнання у будь-якому сенсі, а те створення (Erzeugung), через яке виникає як судження, так і пізнання в його первинному образі, в самоданості, – створення, яке завжди у будь-якому повторенні дає те саме, те саме пізнання. Пізнання так само, як і судження, те, про що судять як таке, не є реальним моментом пізнавального акту, який у повторенні завжди був би тим самим, а чимось на кшталт «іманентного», яке у повтореннях є самоданим як ідентичне. Одне слово, воно є не реально або індивідуально іманентним, а ірреально іманентним, позачасовим.