Розділ III

Наслідки лондонських нарад сягають надзвичайно далеко, й постанова, винесена в оповитій туманом лондонській конторі Борнейського т-ва, притьмарила блискуче проміння тропічного сонця, додавши ще одну гірку краплину до і так уже вщерть повного келиха лиха Олмейрового. Вплив на цій частині східного надбережжя розподілено і річку Пантаї залишено під номінальною владою Голландії. В Самбірі панувала радість. Рабів нашвидку позаховували в лісі та джунглях, а на високих жердинах біля раджевої оселі повісили прапори, сподіваючись одвідин голландських офіцерів з військового корабля.

Фрегат об’якорився по той бік гирла річки, а паровий катер привів на тяглі човни, прокладаючи шлях поміж малайських суден, переповнених по-святковому вбраними малайцями. Старший офіцер вислухав поважно лояльну промову Лакамбову, повернув селям Абдулі й запевнив цих, обраних малайцями, джентльменів, що великий раджа в Батавії доброзичливо ставиться і до керівників, і до населення Самбіру – цієї зразкової округи.

Олмейр дивився з веранди на святкову подію по той бік річки, чув постріли з рушниць на честь нового прапора, презентованого Лакамбі, та глухий гомін юрби, що товпилася біля огорожі. Білими хмарами стелився на зеленому тлі лісу дим багать, і Олмейр не міг не прирівняти до нього своїх надій, що теж, наче дим, розвіялися. Не почував зовсім патріотичного піднесення при цій події, і довелося йому примусити себе бути привітним, коли офіційна церемонія скінчилась і морські офіцери комісії переїхали річку, щоб одвідати самотню білу людину, про яку вони чули, та й не без того, щоб кинути оком на його дочку. В цьому останньому їм не пощастило, бо Ніна відмовилася вийти до гостей, та, здавалося, вони знайшли розраду в джині та сигарах гостинного Олмейра, розсівшись вигідно на кривоногих кріслах у затінку веранди, тоді як зовні велика річка немов кипіла від спеки під сліпучим сонячним світлом.

Вони сповнили маленький бунгало незвичайними тут згуками європейських мов, гамором і сміхом та властивими морцям брутальними жартами з товстого Лакамби, якому так багато наговорили приємних слів цього ж таки ранку. Молодші офіцери, змовившись, підбили господаря на щирість, і, схвильований європейськими їхніми обличчями та європейською їхньою мовою, Олмейр одкрив свою душу симпатичним чужинцям, не свідомий того, що, оповідаючи про численні свої турботи, лише бавить майбутніх цих адміралів. Вони пили за його здоров’я, зичили йому силу діамантів та гори золота, навіть заздрили блискучій долі, що чекала на нього. Збитий з пантелику такою доброзичливістю, сердешний сивоволосий мрійник запросив гостей обдивитись новий його будинок. Вони пішли безладною процесією, плутаючися у високій траві, а човни вже чекали на них, щоб вертатись назад річкою у вечірній прохолоді. У великих порожніх кімнатах, де теплий вітрець, проходячи крізь порожні лутки, крутив легенько сухе листя та порох, Олмейр, у білому жакеті та кольоровому саронґу, оточений колом блискучих уніформ, стукав ногою об підлогу, аби показати, як міцно її зроблено, та вихваляв красу й вигоди будинку. Гості слухали й погоджувалися, дивуючись простоті й дурнуватій якійсь самовпевненості людини, поки Олмейр, виведений з рівноваги хвилюванням, висловив жаль, що не прибули англійці, «що вміють використовувати багатства країни», як він сказав. Ця щира заява викликала вибух сміху поміж голландських офіцерів, а тоді вони повернули до човнів. Та коли, обережно ступаючи по трухлявих дошках Лінгардового причалу, Олмейр спробував несміливо закинути кілька слів голові комісії про «потребу захистити голландців від хитрощів арабів, цей дипломат з солоної води многозначно відповів, що араби кращі від голландців, які крадькома продають порох малайцям. Сердешний Олмейр одразу згадав гадючий язик Абдули та урочисту чемність Лакамби, та поки надумався запротестувати, паровий катер рушив зненацька вниз річкою разом з низкою човнів, а він лишився стояти на помості, з роззявленим од гніву й здивовання ротом. Від Самбіру до острівця на лимані, де стояв, чекаючи на човни, фрегат, було тридцять миль річкою. Місяць зійшов ще до того, як човни проїхали половину цієї просторіні. Чорний ліс, що спав безтурботно під холодним його промінням, прокинувся зненацька від дзвінкого сміху в човнах маленької флотилії. Там згадували сумне оповідання Олмейрове. Брутальні жарти з бідолахи переходили від човна до човна. Те, що не вийшла його дочка, обговорювали зі злим незадоволенням, а недокінчений будинок для англійців легковажні морці цієї веселої ночі одноголосно охрестили «Олмейровою примхою».

Багато тижнів після цих одвідин життя в Самбірі точилося безбарвно та одноманітно, як завжди. Сонце, кидаючи ранішнє проміння через верховіття дерев, щодня освітлювало звичайні сцени денної активності. Ніна походжала стежкою, що була, власне, єдиною вулицею селища, бачачи звичне видовище чоловіків, які вилежувались у холодочку на високих помостах біля хат; жінок, зайнятих лущенням рису для денного вжитку; голих брунатних дітей, що гасали затіненими вузькими стежками, простуючи до галявин. Джім Енг, тиняючись біля свого будинку, дружньо хитав головою, вітаючи її, а тоді йшов до хати, де чекала на нього люлька улюбленого опію. Старші діти товпилися навколо Ніни, насмілившись на ближче знайомство, сіпали її за біле вбрання темними своїми рученятами й, виблискуючи білими зубами на осяяних усміхом личках, чекали, що на них сипоне злива блискучого намиста. Ніна спокійно посміхалася до них, але завжди казала кілька привітних слів молодій дівчині-сіам-ці, невільниці Буланджі, про вдачу численних жінок котрого недобра йшла слава. Говорили також, що всі родинні сварки в оселі цього трудолюбного господаря кінчалися, звичайно, організованим нападом усіх його жінок на невільницю сіамку. Сама дівчина ніколи про це нікому не говорила – можливо, з обережності, а швидше, з причин тієї дивної покори та апатії, властивої всьому напівдикому жіноцтву. З самого рання її можна було побачити на стежках поміж хат, на березі або на пристані з тацею пиріжків на голові, продавати які було її обов’язком. У спеку вона звичайно шукала захисту в Олмейровій садибі, часто ховаючись у холодок у кутку веранди, куди її кликала Ніна. Вона сиділа скоцюрбившись, держачи перед собою тацю. До «мем Путай» завжди посміхалась, але, побачивши місіс Олмейр або почувши її верескливий голос, хапливо уходила.

З цією дівчиною Ніна часто размовляла, тоді як інші жителі Самбіру зрідка або й ніколи не чули її голосу. Вони звикли до мовчазної постаті в білому вбранні, істоти з іншого, незрозумілого їм світу, що ходила спокійним їхнім селищем. Та, не зважаючи на зовнішній спокій та на відокремленість Ніни від людей, що оточували її, життя її було далеке від спокою, і тому місіс Олмейр почала виявляти певну активність задля щастя й задоволення в оселі. Знов відновила стосунки з Лакамбою, правда, не особисто, бо гідність владаря примушувала його сидіти в своїй садибі, але через першого його міністра, господаря заїзду, фінансового порадника та головного фактотума. Цей джентльмен, родом із Сулу, мав, очевидячки, всі властивості державного мужа, хоч йому цілком бракувало особистої привабливости. Справді, він був надзвичайно огидливий. Одноокий, таранкуватий, з жахливо понівеченими віспою устами та носом, цей цікавий індивід частенько тинявся в Олмейровім садку в неофіційному своєму вбранні – шматку рожевого перкалю навколо стану. Позад будинку, присівши карачки на розкиданому попелі біля великого залізного казана, де кипів рис, що варили жінки під доглядом місіс Олмейр, цей хитрий посередник вів довгу розмову з Олмейровою дружиною мовою Сулу. Про що вони розмовляли, можна було догадатися з тих родинних сцен, які відбувалися потім у Олмейровій оселі.

Не так давно Олмейр почав їздити в експедиції вгору річкою. У маленькому човні, з двома весловими та вірним Алі за стерничого, він зникав щоразу на кілька день. Поза сумнівом, за кожним його рухом стежили Лакамба й Абдула, бо людина, на яку звірявся Раджа Лаут, могла знати якусь цінну таємницю. Побережани Борнео сліпо вірять у діаманти казкової вартості та у велетенські золоті поклади в глибині острова.

Вартість казкових цих скарбів ще збільшується тому, що дуже важко дістатися в глиб острова, надто в північно-східну його частину, бо річкові племена даяків або мисливців на голови завжди ворогували з малайцями. Цілком можливо, що трохи золота таки попадало на берег, коли в короткі періоди замирання під час їхніх війн даяки відвідували прибережні малайські селища. І цей незначний факт спричинився до неймовірно перебільшених чуток.

Олмейр, як білий – як перед ним Лінгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхоріччя, але навіть і його поїздки не позбавлені були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремні були наради біля рисового горщика його фактотума Балабатчі з жінкою білого. Білий був непохитний. Не зважав ні на запевнення, ні на підлещування, ні на хитрощі, ні на солодкі слова, ні на гострі образи, ні на жалібні прохання, ні на страшні загрози: бо місіс Олмейр, у згоді з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловіка, переслідувала його з усім своїм умінням і запеклістю. У брудному вбранні, що щільно обтягало попід руками висохлі її груди з рідким сивуватим волоссям, що падало в безладді на випнуті вилиці з виразом прохання на обличчі, вона верескливо цокотіла про всі вигоди спілки з такою визначною людиною, як раджа.

– Чому ти не підеш до раджі? – верещала вона. – Нащо вертаєшся знов у ліси до тих даяків? їх треба повбивати. Сам ти не можеш їх убити, не в силі. Але в нашого раджі хоробрі слуги. Скажи лише раджі, де скарби старої білої людини. Наш раджа добрий! Він наче рідний батько, дату безар! Він повбиває тих треклятих даяків, а ти матимеш половину скарбів. Ой, Каспаре, скажи, де скарби! Скажи хоч мені! Скажи, що ти вичитав з записок старого, бо ти так часто ночами читав їх.

У таких випадках Олмейр сидів, зігнувши спину, під нападом родинної бурі, і лише коли потік красномовності жінчиної ущухав, часом на мить, сердито бубонів: «Жодних скарбів нема! Іди собі, жінко!» Розлютована виглядом цієї терпляче зігнутої спини, вона врешті оббігала навколо столу й ставала проти нього, однією рукою держачи вбрання, а другу руку, худу, з пальцями, що скидалися на кігті, простягала вперед і, доходячи до краю в своїй злості та зненависті, вибухала лайкою та гіркими прокльонами, що бурхливим потоком лилися на голову людини, не гідної, на її думку, товариства відважних малайських ватажків. Кінчалося звичайно тим, що Олмейр повільно підводився з виразом внутрішнього болю на обличчі й, держачи в руці довгу люльку, мовчки відходив. Виходив крізь високу траву на стежку до самотнього нового будинку, ледве тягнучи ноги, в стані цілковитого фізичного виснаження від огиди та страху до цієї відьми. Вона йшла тоді до сходів і садила йому вслід цілу копицю безладної лайки. Кожна така сцена кінчалася, звичайно, пронизуватими вигуками. Він чув здалека: «Ти знаєш, Каспаре, що я тобі жінка! Шлюбна жінка за всіма вашими християнськими безглуздими законами!» Вона знала, між іншим, що цими словами найгірше дошкуляла йому, бо шлюб з нею було найтяжче лихо в житті цієї людини.