Розділ II

Коли, піддаючись раптовому бажанню Лінгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дівчиною, ніхто й не знав, що цікава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всіх родичів та знайшла собі білого батька, затято билася нарівні з усіма на борту піратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленні недобитки їхні, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубі, під купою мертвих тіл та тих, що конали, знайшов її старий Лінгард та переніс на борт «Блискавки», а тоді малайське судно запалили й пустили за течією. Вона була при пам’яті і в тиші тропічного вечора, тиші, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутінок єдине на світі, дороге її серцеві. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливі руки перев’язували їй рану, мовчки дивилася на погребне багаття відважних людей, якими так захоплювалась і так добре їм допомагала в бійці з грізним Раджою Лаутом.

Легкий вечірній бриз посував бриг на південь, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрії, немовби там зійшла зоря. Далі й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму відбивало коротку мить невидиме полум’я, а тоді все зникло.

Дівчина розуміла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе її життя. Тепер вона буде невільницею десь у далекій країні, поміж чужих людей, у невідомому й, можливо, жахливому оточенні. Маючи чотирнадцять років віку, вона розуміла своє становище й зробила висновок, єдиний можливий для малайської дівчини, що рано доходить пори під тропічним сонцем та свідома своєї принади, бо не раз чула, як із захопленням розмовляли про неї молоді сміливі вояки з батькового екіпажу. Невідоме майбутнє лякало її, проте вона чекала його зі спокоєм, властивим її народові. Вважала навіть його природним. Хіба вона не дочка вояки, переможеного в бійці, і хіба не по праву належить тепер переможцеві-раджі? Навіть помітна дбайливість грізного старого раджі виникла, на її думку, від захоплення його полонянкою. Це викликало у неї пиху й полегшило на мить свідомість гіркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високі мури, спокійні садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела її доля, – вона краще воліла б смерть, бо ненавиділа насильство й боялась його. Вона бачила в уяві інше, звичайне для малайської дівчини життя – тяжка праця та палке кохання, інтриги, золоті прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таємний вплив, що є одним з нечисленних привілеїв напівдикого жіноцтва. Та її доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоїсь незрозумілої примхи його серця, уготувала їй дивне і, як на її думку, жахливе життя. Вона все перетерпіла – і примус, і вчення, й нову віру – зі спокійною покірністю, що приховувала її зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозуміла трохи нову віру, якої добрі сестри навчали її, засвоївши з неї дуже легко лише забобони. Називала Лінгарда батьком і поводилася з ним ніжно й лагідно під час його коротких бурхливих одвідин, твердо переконана, що він – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хіба він не був і тепер її господарем? І всі ці довгі чотири роки вона плекала в серці надію сподобатись йому й, кінець кінцем, стати йому за жінку, порадницю й керівницю.

Наказ Раджі Лаута розвіяв ці дівочі мрії про майбутнє, давши до Олмейрових рук фортуну, якої юнак так палко сподівався. Одягнена в ненависне європейське вбрання, тоді як на ній зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вівтарем поруч з невідомим, незадоволеного вигляду білим чоловіком. Нелегко було й Олмейрові. Він відчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум і страх перед тестем, а також міркування про свій добробут удержали його від бешкету. Даючи присягу вірності перед вівтарем, він потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часі гарної малайки. А дівчина, досить затямивши з науки в монастирі, знала, що, згідно законів білих людей, вона буде не невільницею Олмейрові, а його дружиною, й дала собі обіцянку поводитись із гідністю в новому своєму становищі.

Отже, коли «Блискавка», навантаживши матеріал на нову будівлю, залишила батавський порт, везучи молодих до незнаного Борнео, не було поміж них того кохання й щастя, яким старий Лінгард звик вихвалятися перед своїми приятелями на верандах різних готелів. Сам старий морець безумовно був щасливий. Він виконав свій обов’язок щодо дівчини. «Знаєте, я осиротив її», – не раз сумно говорив він, розмовляючи про власні свої справи з портовими п’яницями, як звик це робити. І вигуки похвали підпилої авди-торії ущерть сповнювали його просту душу почуттям гордощів і захвату. «Я зробив усе як слід», – була друга його увага і, згідно зі своїми принципами, він з гарячковою хапливістю будував комори та будинок на березі Пантаї-річки. Будинок для молодят, комори на крам для величезної торгівлі, що мав розпочати Олмейр, тоді як Лінгард цілком хотів присвятити себе якійсь таємничій справі, про яку говорив лише натяками, але зрозуміло було, що мовиться про золото та діаманти десь у глибині острова. Олмейр теж нетерпеливився. Якби він знав, що чекає на нього, то, певне, не дивився б такими жадібними, повними сподіванки очима на Лінгардову експедицію. Він стояв, стежачи, поки останній човен зник за кривиною річки, а тоді повернувсь і глянув на гарненький, наче лялечка, будинок та на величезні комори, ретельно збудовані цілою армією китайських теслів, на новий причал, біля якого скупчилися торговельні човни, й відчув пиху, так ніби весь світ належав йому.

Та світ треба було ще здобувати і здобувати не так легко, як йому це здавалося. Незабаром він побачив, що не до вподоби йому цей западок, де старий Лін-гард та власна його, Олмейрова, слаба воля оселили його поміж безчесних інтриг та лютого змагання за торгівлю. Річку опосіли араби, збудувавши торговельний пост у Самбірі й, торгуючи, були панами становища та не терпіли конкурентів. Лінгардові не пощастило в першій його експедиції, й він поїхав знов, витративши всі прибутки з Олмейрової торгівлі на таємничу свою мандрівку. Олмейр змагався з труднощами свого становища, не маючи ні приятеля, ні порадника, лише протекцію старого раджі, попередника Лакамбового, яку той дарував йому заради Лінгарда. Сам Лакамба жив тоді як приватна особа на рисовій плантації за сім миль униз понад річкою, вживаючи весь свій вплив, щоб допомогти ворогам білої людини, роблячи змови проти старого раджі й Олмейра, які завжди виразно показували, що йому відомі найбільші їхні таємниці. Він удавав з себе приятеля, і не раз можна було побачити на Олмейровій веранді ставну його постать у зеленому тюрбані та золотом гаптованім жакеті, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайців, які приходили привітати Лінгарда з щасливим поворотом із нетрів острова. Його «селям» завжди був привітний, а потиск руки щирий, коли він вітав старого торгівця. Та невеличкі його очі вбирали в себе кожну дрібничку, а вертаючись з цих одвідин, він хитро, задоволено посміхавсь і держав довгі наради з Саїдом Абдулою, своїм приятелем та спільником, головою арабської торговельної спільноти, людиною з великими статками та великим впливом на острові.

Усі в селищі знали, що одвідини Лакамбою Ол-мейрової оселі не обмежувалися лише самими офіційними відвідинами. Часто, в місячні ночі, запізнені рибалки із Самбіру бачили, як з вузенького рукава річки біля задвір’я оселі білої людини випливав маленький човен, і самотній весляр обережно їхав униз річкою, ховаючись у чорні тіні, що кидав берег. Подію цю, відповідно аргументувавши, аж до пізньої ночі обговорювали біля вечірніх багать з цинізмом малайського простолюдина до свого аристократа та зі злою радістю щодо родинного лиха оранґ-блен-да – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагідністю, і це позбавляло його успіху в боротьбі з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгівля у великих коморах занепала, та й самі комори розвалювалися на цурпалля. Банкір Лінгардів Гедіґ із Макассару збанкрутував, і весь капітал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгівлі останніх років з’їли Лінгардові невдалі експедиції. Сам Лінгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звістки про себе. Олмейр залишився сам у безнадійно скрутному становищі, маючи єдину втіху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженні, а тепер дійшла шести років віку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злісною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикої лайки. Він відчував, що вона ненавидить його, і в ревнивому її погляді, яким вона стежила за ним, коли він був із дитиною, спостерігав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дівчинка віддає перевагу батькові, і Олмейр не почувався безпечно в одній оселі з жінкою. А тим часом вона спалила меблі й подрала гарні запинала в незрозумілій зненависті до всіх ознак цивілізації. Зляканий цим вибухом дикої вдачі, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жінки. Він зважував усе, навіть убивство, та, як усі кволі вдачею люди, нічого не насмілився зробити й лише щодня чекав Лінгардового повороту з новинами про успіх справи. Той, справді, вернувсь, але хворий, зістарівшись, тінь старого Лінгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже єдиний живий з цілої численної експедиції. Та, нарешті, йому пощастило. В руках його були незчисленні скарби. Але він потребував грошей, щоб зробити правдою мрію про казкове щастя. А тут збанкротував Гедіґ! Олмейр нашкрябав усе, що міг, та старий чоловік хотів більше. Якщо Олмейр не має грошей, він поїде до Сінгапуру, навіть до Європи, хоч насамперед до Сінгапуру, і він візьме з собою маленьку Ніну. Дитину треба як слід виховувати. Він має приятелів у Сінгапурі, що дбатимуть про дівчинку й дадуть їй належну освіту. Все буде гаразд, і дівчинка, на яку старий морець, здавалося, переніс усю любов, що почував колись до її матері, буде найбагатшою жінкою на сході, навіть у цілому світі! Так вигукував старий Лангард, міряючи веранду широкими кроками та пахкаючи цигаркою, обідраний, з розкуйовдженим волоссям ентузіаст. А Олмейр сидів, зібгавшись, на матах та з жахом думав, що доведеться розлучитися з єдиною любою йому істотою. Та з ще більшим жахом уявляв сцену з жінкою, дикою тигрицею, що захищає своє тигреня. Вона отруїть мене, думав бідолаха, добре знаючи цей легкий спосіб, яким розв’язують кінець кінцем малайці соціальні, політичні й родинні проблеми в своєму житті.