Кричали всі, доводячи щодуху,
що час від слів удатися до справ,
а справа залишилася остання —
на жертву провести жеребкування.
 

74

 
Та перше, ніж дійти такої згоди,
вони погризли чоботи й шапки.
Але такі ж голодні, як і доти,
взялися готувати жеребки.
Для цього й Музі вдалої нагоди
не пропустили датися взнаки:
лист, що писала Джулія кохана,
на жеребки взяли у Дон Жуана.
 

75

 
Коли по черзі жереб витягали,
не відчували й голоду, що їх
чинити так, як чинять канібали,
примусив щодо родичів своїх.
Хто перший запропонував, не знали:
Либонь, природа вводила у гріх,
і їй було перечити несила…
Тим часом жереб випав на Педрилла.
 

76

 
Він висловив одне лише бажання —
аби цирульник, вигостривши ніж,
безболісно зробив кровопускання
і діяв по можливості певніш.
Католик, вмер він не без покаяння,
а помолившись, наче мовив «ріж»,
себе у розпорядження убивці
віддав, щоб процедури проробив ці.
 

77

 
Цирульник не відмовився від плати,
бо виконав доручення як слід:
йому було дозволено обрати
за власним смаком кусень на обід.
Але, не змігши спраги подолати,
напився крові спершу людоїд.
Всі, хто хотів, поласували м’ясом,
а кишками – акули за баркасом.
 

78

 
Не їли тільки четверо чи троє —
хто чи не міг, чи просто не схотів.
Найперше слід відзначити героя,
котрий і собачатини не їв.
А хто не їсть і псини запашної,
той на обід, звичайно, й поготів
ні з голоду не стане, ні від страху
спокійно їсти вчителя-невдаху.
 

79

 
Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,
бо дехто з тих, хто стриматись не міг
і щойно жер те м’ясо як не репне,
невдовзі навіть розуму одбіг.
Їх корчило страждання невідчепне,
то плач лунав, то божевільний сміх,
і, виючи від болю, як шакали,
вони в жорстоких муках помирали.
 

80

 
Смерть відібрала майже половину,
але до чого решту довела!
Тепер жадали декотрі загину…
Але були й такі, що спроквола
пожадливо ковтали знову слину —
мовляв, дісталась порція мала!
Не налякала братію неситу
розплата за нестримність апетиту.
 

81

 
Тепер помічникові капітана —
найтовщому – і випала черга.
Та перспектива вмерти препогана
була йому не дуже дорога.
Рятунком для вгодованого пана
став аргумент, що все перемага:
почесний приз від дамського загалу,
здобутий за сердечність небувалу.
 

82

 
Лишилося ще дещо від Педрилла,
але замкнули рештки на замок,
і тільки тим, хто був уже без сили,
подеколи вділяли ще шматок.
Лише Жуан, якого теж хилило,
тримався, доки якось двох чайок
підстрелили, і рибам на догоду
ті рештки трупа викинули в воду.
 

83

 
Якщо вас доля страдника лякає,
згадайте при нагоді отакій,
як голову ворожу прогризає
сам Уголіно в повісті жахній.
Чи, може, з пеклом спільного немає
в мандрівці приголомшливій отій
і чи такий випадок з провіантом
страшніший від наведеного Дантом?
 

84

 
Вночі раптово сипонула злива
крізь непроглядну товщу темноти.
Ту благодать хапаючи жадливо,
під краплі всі підставили роти.
Хто по пустельній Африці, можливо,
за караваном щастя мав іти,
той розуміє, що таке криниця,
на дні якої істина міститься.
 

85

 
Води та хмар обсіли їх навали.
Тож люди розстелили полотно,
викручували й жадібно смоктали,
як тільки ледь зволожиться воно.
Вони б, либонь, в теплі пивної зали
обрали б краще пиво чи вино,
та бідакам, яким живитись нічим,
ніщо не видавалося смачнішим.
 

86

 
Попеченими спрагою устами
вони смоктали воду, як нектар,
немов пани, що в пеклі до нестями
заслужений підсмажує їх жар,
та поділився радісно з панами
останніми краплинами бідар.
Якщо таке буває, то Христове
учення справді втішне і впливове!
 

87

 
Два чоловіки тут були, а з ними —
із обома – недолітки сини.
Один помер. Очима крижаними
лиш глянув батько, наче з далини.
«Що ж, воля Божа, – проказав самими
устами він, – Господь нас борони».
І, мов чужий, дивився заніміло
на те, як в море викинули тіло.
 

88

 
А другий був і слабший, і неначе
молодший за померлого, але
хреста він ніс покірно і терпляче,
і зовні – почував себе незле.
Коли він помічав, що батько плаче,
жаліючи дитя своє мале,
втішав, аби розвіяти болючі
передчуття розлуки неминучі.
 

89

 
Та й він ослабнув. Бачачи, що гине
дитина з волі Божого перста,
старий, дощу збираючи краплини,
воложив з болем хлопцеві уста.
Він розумів: дитя його єдине
от-от помре – холодна і густа
вже тінь вмирання очі огортає,
і порятунку синові немає.
 

90

 
І син помер. На хлопчикове тіло
дивився він, свідомий не сповна.
Коли й воно в безодню полетіло
і попливло за вітром від човна,
він довго ще дивився отупіло,
як темну цятку відстань поглина,
і враз упав… Лиш руки невагомі
здригалися у болісній судомі.
 

91

 
І враз над морем райдуга постала,
зіпершись на невимірну блакить, —
мов пера чарівного опахала,
яскраві фарби блиснули на мить
чи знамено, що волю провіщало
і тим нещасних мало звеселить.
Як лук, зігнулась райдуга, і знову
у мряку геть поринула раптову.
 

92

 
Так зник хамелеон цей, наче з піни
чи з випарів народжений морських,
що зринув із небесної купини
і в променях розтанув золотих, —
палітра, де зливаються в єдине
сім кольорів чи, створений із них,
синяк під оком, що його набито,
коли ти боксував несамовито.
 

93

 
Надіям на рятунок та безпеку
в безвиході нещасні віддались:
веселку навіть римляни та греки
вважали знаком радісним колись.
Вона і нині щастя недалеке
віщує всім, що в горі затялись, —
не дивно, що рятунком від загину
здалась вона і їм у ту хвилину.
 

94

 
Тоді ж з’явився й птах, і білокрило
у небі над човном замайорів, —
чи заблукав, чи вітром відлучило
його від зграї інших голубів.
Він закружляв і навіть на вітрило
замало вже спочити не присів.
До смерку він літав над океаном —
це теж здалося знаком непоганим.
 

95

 
Тут мав би зауважити давно я,
що голуб той завбачливо вчинив,
на щоглі не шукаючи спокою,
хоч, може, довгий шлях його й стомив.
Та будь він навіть і з ковчега Ноя —
розвідник, що спинився на спочив,
його б отут обпатрали і навіть
оливкову його пожерли павіть.
 

96

 
Вночі зі сходу знову дмухонуло.
Сяйнули зорі. Човен понесло.
Лежали всі безсило і нечуло,
не в змозі навіть взятись за весло.
Хтось твердив, наче вухо щось почуло
чи навіть чути постріли було.
А ще комусь в ріденькому тумані
вже береги ввижалися жадані.
 

97

 
Перед світанком стихло. Нетерпляче
матрос вдивлявся в сутінки нічні
і раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!
Хай Бог мене скарає, коли ні!»
Всі протирали очі: справді, наче
щось темне бовваніло вдалині.
Хтось реготав і плакав, як хлопчисько.
Так, то була земля, і досить близько.
 

98

 
Всіх видиво чудове захопило.
Але в талан не віруючи свій,
одні поникли тупо та безсило,
ще страх не відділивши від надій,
а інші, більше вірячи в вітрило,
ніж в Божу волю, все-таки і їй
молилися й хрестилися щосили,
хоч і давно до церкви не ходили.
 

99

 
Але коли уздріли черепаху,
забули від жадливості про все —
погналися, позбувшись навіть страху,
що їх убік від берега несе.
Вони схопити спромоглись невдаху,
тремтіли, наче трясця їх трясе,
вважаючи і це дарунком Божим,
теж на звичайний випадок не схожим.
 

100

 
Земля, що височіла гордовито,
була вгорі загострена, як ріг.
А що то за країна, встановити
ніхто з нещасних страдників не міг.
Була то Етна, хмарою повита,
чи Кіпр, що туман його обліг,
чи, може, Родос, котрий над водою
скелястою підводиться горою…
 

101

 
Тим часом вітер, течія та хвилі
самі човна прискорювали хід,
немов Харон, який тіла змертвілі
вночі везе човном своїм в Аїд.
Живих лишилось четверо – безсилі,
вони в човні звалилися на спід,
а троє інших назавжди поснули —
на них чекали жадібно акули.
 

102

 
Усі від спраги й голоду похудли —
такі бліді зробилися й старі,
що лиця, котрі геть вкривали кудли,
не упізнали б навіть матері:
морська хвороба душі їхні вутлі
терзала від зорі і до зорі,
і недаремно шлунки порожнила
від решток м’яса бідного Педрилла.
 

103

 
Країна, що постала перед ними,
п’янила й зачаровувала зір,
неначе декорація з густими
узліссями під затінками гір.
Не вірилося навіть, що такими
пишнотами, всьому наперекір,
їх вирве з океанської безодні
і прихистить земля оця сьогодні.
 

104

 
Пустельним берег здалеку здавався —
ані людей на ньому, ні хатин,
і відстань геть бурунами була вся
покрита, всім віщуючи загин:
там риф камінний гостро випинався,
неначе зуби вишкірив з глибин —
вони туди намірились щосили
і вщент об нього човен розтрощили.
 

105

 
Жуан купався у Гвадалквівірі
і змалку добре плавати умів.
Уміння це не раз у повній мірі
він і практично з успіхом довів.
Він, як Леандр, не тонучи у вирі,
чи дехто ще з уславлених плавців,
либонь, і Геллеспонт плекав надію
перепливти, як, врешті, й я умію.
 

106

 
Тож і тепер, хоч і була несила,
він кинувся вперед, аби уплав
дістатися, допоки тьма не вкрила
той берег, що за рифом поставав.
Лякала лиш акула тупорила,
з якими справ Жуан іще не мав.
А щодо тих, що плавати не вміли,
то хвилі їх одразу ж і накрили.
 

107

 
А втім, те саме сталося б з Жуаном,
якби він не натрапив на весло,
що, вирване з уключин ураганом,
неподалік до берега пливло.
За брили він чіплявся звіддаля ним,
коли пливти вже сили не було,
і врешті з пекла вирвався морського,
і впав, уже не тямлячи нічого.
 

108

 
Напівживий, вчепився він щосили
у землю, що її вкривала мла,
щоб хвиля в море знов його не змила
і в пекло те назад не потягла.
Він не радів, уникнувши могили, —
натомість переконаність росла,
що краще б він загинув в океані,
ніж тут, де тільки скелі первозданні.
 

109

 
Зіп’ястися стараючись на ноги,
наполовину випростався він,
та підвестись йому забракло змоги
з тремтливих і знесилених колін.
Він озирнувся, мов з перестороги —
його обстали скелі з трьох сторін,
а море піну хлюпало безсило
на труп, який до берега прибило.
 

110

 
Жуан відчув, як все перед очима
від погляду на труп той попливло
і памороч обсіла незборима,
і з рук безсилих випало весло.
Здавалося, попереду щось блима,
кудись його, безтямного, несло,
а він лежав, гарніший в первоцвіті
за все, що з праху створене на світі.
 

111

 
Чи довго він пробув у непритомі,
Жуан не знав. Здавалося нараз —
і день, і ніч завмерли, нерухомі,
неначе зупинився раптом час,
аж поки серце стислося в судомі
і порух крові знов його не стряс.
Смерть випускала з пазурів людину,
та неохоче, мовби на хвилину.
 

112

 
Спочатку приверзлося, наче знову
він у човні, а берег той – мара.
І розпач раптом душу юнакову
опанував, неначе він вмира.
Але свідомість скинула закови,
з душі тяжка звалилася гора,
і дівчину, що вразила красою,
побачив раптом він перед собою.
 

113

 
Схилившись, наче в ніжному поклоні,
зігріти ладна подихом своїм,
вона йому рукою терла скроні,
життя поволі зроджуючи в нім,
зволожувала очі напівсонні,
мов силу в тілі будячи слабкім,
і вирвалося з уст його зітхання,
як нагорода за її старання.
 

114

 
Вона дала вина йому й укрила,
зручніше уложивши на піску,
і до щоки блідої притулила
свою, налиту полум’ям, щоку;
волосся розчесала й просушила,
турботу виявляючи таку,
що, коли він від доторків стенався,
здригалася судомно і вона вся.
 

115

 
Чекала покоївка бездоганна
неподалік – у затінку скали.
Удвох вони в печеру Дон Жуана
внесли й багаття поруч розвели.
Та господиня вишукано вбрана
аж осліпила зір його, коли
осяяло її раптове світло
і в променях лице її розквітло.
 

116

 
Разок монет світився металево
на мармурі дівочого чола,
і брови розліталися, як мева,
і шкіра оксамитною була.
І хоч на зріст ця горда королева,
здавалось, як для жінки, й чимала,
волосся їй каштанове замало
до самих ніг струнких не діставало.
 

117

 
Як сказано вже, кучері дівочі
каштанового кольору були,
зате красуня чорні мала очі,
а вії ще чорніші від смоли:
немов стріла нічної поторочі,
жагучий зір пронизував з імли,
чи зір змії, що, сповнена отрути,
прокинувшись, ладнається стрибнути.
 

118

 
Пашіло сяйвом сонячним у липні
обличчя, наче жар, полум’яне.
Але уста!.. Побачивши подібні,
либонь, і кожен в захваті зітхне.
О скульптори! Подоби ваші хибні:
про золото жіночності ясне
уявлення ніколи не давали
бліді й камінні ваші ідеали.
 

119

 
Я поясню, чому я так вважаю —
без аргументів я – ні пари з уст.
Наприклад, я одну ірландку знаю,
що мала найгарніший в світі бюст.
Та скульптор-Час принади того раю
в тісну втовкмачив форму, як Прокруст,
і врешті для наступної доби те
створіння залишилось не відбите.
 

120

 
Красуня наша теж була чудова,
та вдягнена не на іспанський смак:
пістрява й проста суконька шовкова,
а не мантилья, чорна, ніби фрак.
Адже тому іспанка й загадкова,
і вабить, зацікавлюючи так,
що в темному нуртує таємниця
і чарівна незбагненість міститься.
 

121

 
А ця була у платті із тканини
тонкої та квітчастої, мов лан.
У ніжних вушках сяяли перлини
і пояс, що обліг дівочий стан,
у перлах був також до половини.
Але цілком захоплювала в бран
чудова стрункість вишуканих ніжок,
узутих в черевички без панчішок.
 

122

 
Її служниця срібло мала в косах,
що обручем зійшлося на чолі —
то був, либонь, її дівочий посаг.
У неї огрядніша взагалі
була постава, хоч на ніжках босих
вона стояла міцно на землі;
на плечі пасма падали коротші
і не такі були рухливі очі.
 

123

 
Обидві метушилися не всує
(о ці жіночі ручки золоті!) —
вони голубку патрали пісну і
бульйон зварити мали на меті.
Чомусь у віршах рідко фігурує
ця страва, хоч поживніша за ті,
якими, підгодовуючи, гоїв
Гомер своїх знесилених героїв.
 

124

 
Та хто вони, сказати вам пора вже.
О, не принцеси, боже борони.
Я не люблю, героїв не назвавши,
навіювати морок таїни.
Звичайними і простими, як завше,
були й тепер дівчатками вони:
одна – дочка запеклого рибалки,
а друга їй прислужувала змалку.
 

125

 
Рибалка – теж примушений сказать я, —
крім риболовлі та домашніх справ,
ще й інші, прибутковіші заняття,
хоч і не дуже вишукані, знав.
Він про піратство добре мав поняття
і капітал тим засобом надбав,
до того ж з допомогою шаланди
ще й перевіз чимало контрабанди.
 

126

 
Ночами, рибу ловлячи, і душі
він теж ловив, немов святий Петро —
купецькі судна близько біля суші
спиняв і конфісковував добро.
З невільників зривав добрячі куші,
бо знав про цю комерцію і про
те, що продасть нещасних незабаром
в Стамбулі, де торгують цим товаром.
 

127

 
Він збудував оселю пречудову
у глибині Цикладських островів
і знов її обладнував, і знову
коштовностями повнив, як умів.
І хто зна, скільки крові на будову
та душ людських рибалка перевів,
і скільки зміг він штормів побороти
ради скульптур отих і позолоти!
 

128

 
Гайде – його дитина ясновида,
ще не доросла, та вже й не мала,
росла йому на радість, і планида
її в красі незайманій була.
Вже не один закоханий сновида
в снах припадав до того джерела,
але красуня юна та нестигла
вже багатьом відмовити устигла.
 

129

 
Блукаючи увечері над морем,
Жуана враз побачила вона,
і видався він дівчині не хворим —
чоло вкривала смертна жовтизна.
Спочатку підійти завадив сором
до хлопця, що вмирав біля човна,
але любов до ближнього звеліла,
і шкіра теж приваблювала біла.
 

130

 
Внести до хати і покласти в ліжку —
негожу це нагадувало б гру:
чи не здалася б схожою на кішку,
що мишеня заманює в нору?
Та й батько знав одну лише доріжку
і заспівав би пісеньку стару:
він хлопця і не викинув би з хати,
але з єдиним наміром – продати.
 

131

 
Тож, нахили враховуючи отчі
і наслідків поганих боячись,
вони, ризикувати неохочі,
Жуана в грот заносити взялись.
Коли ж юнак ясні розплющив очі,
їм рай відкрився… (Мовив же колись
святий Павло, що милосердя – мито,
перед яким ворота в рай розкрито!)
 

132

 
Невдовзі у печері запалало
і вогнище, даруючи тепло, —
деревини всілякої чимало
на березі годящої було:
дошки, що їх від суден відламало,
трухлява щогла, кинуте весло:
і шторми, дяка Богові, і шквали
тут кораблі нерідко розбивали.
 

133

 
Дівчата вдвох Жуанові і ложе
з гілок улаштували та зела,
підклали хутро, знаючи, що зможе
воно додати хворому тепла.
Гайде не пожаліла і, як гоже,
для того й соболі свої зняла,
пообіцявши – лиш замріє ранок,
із дому принести йому сніданок.
 

134

 
Дівчата ще й не рушили додому,
а він заснув, як мертвий у труні.
(Напевне, тільки Богові відомо,
що сниться людям у такому сні).
Він так заснув, що не почув би й грому —
не мучили пробуті в морі дні,
як мучить часом нас несамовито
вві сні усе, що вчора пережито.
 

135

 
Гайде пішла. Але тієї ж миті
учулося, що він її назвав.
Вона мерщій, мов у несамовиті,
вернулася й побачила: він спав.
Буває, що насниться й не сновиді —
уява не цурається забав:
либонь, забула дівчина, що й знати
він ще не може, як її назвати.
 

136

 
Вона пішла, служниці наказавши,
аби не прохопилася, бува.
Та знала й без наказу це, як завше,
доросліша на рік або на два.
В природній школі літ не змарнувавши,
людина добрий досвід здобува,
а ця, як кожна жіночка бувала,
тих двох років дарма не змарнувала!
 

137

 
Коли вгорі засяяв перший промінь,
ще спав Жуан в печерній темноті
і не будив його чаїний гомін
та ручаїв дзвіночки золоті.
Він спочивав, мов нехтуючи спомин
про лихо, котре випало в житті,
коли рятує тільки випадковість,
як дідова про те звітує «Повість».
 

138

 
Не те було з Гайде. Вона й хвилини
вночі спокійно спати не могла —
їй снилися чомусь морські глибини,
в яких загиблих плавали тіла.
Вона збудила всіх. Мов з домовини,
служниця встала заспана і зла,
а слуги – ті кляли її породу
на всіх говірках сонячного Сходу.
 

139

 
Але вона примусила їх встати
під приводом, що спати навіть гріх,
коли скидає ніч потворні шати
і сяє ранок в променях своїх.
І справді, грішно ранок марнувати,
як мить, коли коханцеві на сміх
спадає траур, котрий носять в муці
по мужеві чи ще якійсь тварюці.
 

140

 
Так, сонця схід – видовище на диво!
Я сам стрічав колись його не раз.
Та лікар твердить, буцім це шкідливо
і в гроб кладе занадто рано нас.
Та хто до слави ставиться дбайливо,
підводитись повинен в ранній час,
аби про це залишилася згадка
на вашому надгробку для нащадка.
 

141

 
Коли Гайде звелася, то нівроку,
либонь була рожевіша, ніж він.
Гаряча кров ударила їй в щоки,
забарвивши їх миттю у кармін.
Так бистрина бурхливого потоку,
зустрівши скелі, біля їхніх стін
стає Червоним морем… Хоч бездонна
вода насправді в ньому… не червона.
 

142

 
Гайде униз повільною ходою
з крутого схилу стежкою зійшла.
Уста їй вкрило ніжною росою,
мов бризками побіля джерела;
її своєю рідною сестрою
Аврора, мабуть, визнати б могла.
Ви б, далебі, їх теж не розрізнили.
Та ця була жива і повна сили.
 

143

 
Ввійшовши до печери по хвилині,
побачила вона, що хворий спить,
і зупинилась у благоговінні.
(Сон викликає шану!) Та за мить,
підбивши узголів’я, мов дитині,
схилилася, аби тепліше вкрить,
і злякана, розгублена, нечула,
п’янливий подих з уст його вдихнула.
 

144

 
Отак вона й стояла, заніміла,
мов над святим, що тихо помирав.
А він лежав, як чайка білокрила,
котру над морем вітер подолав.
Тим часом яйця дівчина варила
і готувала кілька інших страв,
вважаючи, що день почати зранку
найкраще з умивання та сніданку.
 

145

 
Вона була упевнена, що їжі
і ніжні вимагають почуття,
і що на самоті з Гайде у тиші
Жуан поїсть і вип’є до пуття.
Була тут риба, мед і фрукти свіжі,
вино та ром, готові до вжиття:
всі ці продукти, звабливі і зовні,
були до того ж зовсім безкоштовні.
 

146

 
Жуана мала вже вона будити,
але Гайде їй пальчика свого
до уст приклала й глянула сердито —
мовляв, не смій тривожити його!
Отож сніданок, що його не вжито,
застиг, їдця чекаючи того,
який допоки спав собі і, схоже,