яких кохати вчили не поети,
сонетні заплітаючи вінки.
Щоправда, почуттів жіночих злети
найкраще визначають не роки —
не сонце, що кружляє без зупинки,
а місяць служить виміром для жінки.
 
 
Чому? Бо цноту місяць навіває.
І хай мені не шиють надарма
того, чого в думках моїх немає.
 

В оригінальній легенді Дон Жуан – раб і володар водночас, жертва власних примх і пристрастей, а також підкорювач інших. М. Фуко в есеї «Про трансґресію» зазначає, що «мабуть, варто було б зазначити, що у світі, в якому не лишилося нічого святого, сексуальність виявляється єдино можливою цариною диференціації почуттів»¹⁰.

Ліро-епічна поема (за іншою класифікацією, роман у віршах, а сам письменник уживав термін «епічна поема» до цього твору: «Від публіки чекатиму я схвали // Оцим епічним задумом моїм») «Дон Жуан» Дж. Байрона здобула нечуваного успіху з огляду на специфіку головного героя, який виходить за рамки традиційних соціальних і моральних норм.

«Дон Жуан», як уже було зазначено, – твір незавершений (складається з 16 пісень і початку 17, написано октавами¹¹). Байрон докладно розповідає про дитинство героя й формування його характеру. Дон Жуан загалом позбавлений романтичного ореолу (за винятком історії кохання до Гайде, яка була дочкою пірата). Протагоніст часто потрапляє в комічні ситуації (наприклад, виявляється в гаремі «наложниць» турецького султана, дружині якого він сподобався), заради кар’єри може поступитися честю й почуттями (у Росії Дон Жуан – фаворит імператриці). З-поміж романтичних рис його характеру маємо романтичну волелюбність. Байрон хотів завершити поему епізодом участі Дон Жуана у Французькій революції XVIII ст.

«Дон Жуан», зберігаючи зв’язки з романтизмом, одночасно прокладає шлях і до реалізму в англійській літературі. Про це свідчить гіпертрофована критика тогочасної суспільно-політичної дійсності, стосовно якої автор не шкодує дошкульно-сатиричних і саркастичних висловлювань. Почавши з викриття лицемірства у стосунках між батьками самого Дон Жуана, Юлією та її чоловіком тощо, автор, на широкому тлі аналізуючи різні царини суспільного життя, показує, що брехня глибоко вкорінилась у тогочасному житті; власний час, у якому письменникові довелося жити, названо «фальшивим» «століттям егоїстичних грабіжників». У деспотизмі монархів тих країн, де людей продають на ринках рабів, митець вбачає межовий вияв тиранії й насильства над народами. Байрон показує турецького султана і Катерину II як аморальних і розбещених державців, примхи яких породжують атмосферу плазування й політичних інтриг.

Байронівський Дон Жуан не має притаманної романтизму винятковості характеру, неймовірної пристрасті, що має здатність керувати людьми. Проте героєві притаманна винятковість долі, яка й визначає його незвичайні пригоди в екзотичних світах. Від романтизму у цьому творі маємо й уже згаданий мотив нескінченної мандрівки, під час якої романтичний герой зазвичай, змагаючись із реальністю, створює себе й віднаходить глибинне філософське розуміння світу. Дон Жуан у замку лорда Генрі натрапляє на таємниці й жахи, створені аристократичним розумом, який відчуває утому від світу. Привид чорного ченця, який так жахає Дон Жуана, насправді виявляється графинею Фіц-Фальк, яка прагне заволодіти юнаком.

«Дон Жуан» Дж. Байрона належить до творів, щодо яких літературознавці не мають одностайної думки стосовно жанрового визначення. Традиційно «Дон Жуана» визначали як поему, проте у сучасному літературознавстві дедалі переконливішою постає думка про те, що все ж таки роман у віршах або просто роман. «Дон Жуана» схарактеризували як роман російськомовні перекладачі 1940-х рр. Г. Шенгелі і Т. Гнєдич¹². У 1950—1980-ті рр. твір визначають як роман О. Петрова, Н. Берковський, М. Гузик та ін.¹³.

У зарубіжній критиці «Дон Жуана» нечасто називають романом¹⁴. Романна атрибуція суперечить розумінню цього жанру у самого Байрона, щоправда, в історії літератури ми маємо не поодинокі приклади, коли письменники й літературознавці по-різному визначали жанрову належність художнього твору. Дж. Байрон характеризував «Дон Жуана» як епопею, хроніку, епос, сатиру, найчастіше просто як поему, проте ніколи як роман. Окреслення «Дон Жуана» як роману сприяли інтенсивні літературознавчі дискусії 1930-х рр., детерміновані розвитком радянської пушкіністики. У доволі значній кількості досліджень цей твір порівнювали з романом у віршах «Євгеній Онєгін». У монографії Н. Драгомирецької¹⁵ один із розділів має назву «Два віршованих романи: «з героєм» і «без героя». Наголошуючи на термінологічній неусталеності того часу, дослідниця зауважує, що в «Дон Жуані» Байрон залишається романтиком, а от Пушкін у своєму романі – реаліст. А от сам Дон Жуан у тексті поєднує обидві ці риси: ідеалістичні поривання й реалістичну тверезість мислення:

Був мрійником Жуан і реалістом.

В поняттях цих розбіжності нема, бо все, про що ми мріяли колись там, в реальності існує недарма.

Безсмертний дух своїм промінням чистим проник в усе, де морок і пітьма, та ми, над краєм вічності посталі, не знаємо, що буде з нами далі.

Д. Лукач вважав, що «внутрішня форма роману є, таким чином, процесом руху проблематичного індивіда до себе, як шлях від смутної зануреної в наявну дійсність, гетерогенну і, з погляду індивіда, позбавлену значення, до ясної самосвідомості»¹⁶. «Роман – це форма змужнілості і зрілості…»¹⁷ Зрештою, для Д. Лукача «роман – це епопея залишеного Богом світу…»¹⁸. У байронівському «Дон Жуані» ми маємо «процес руху проблематичного індивіда до себе», дистанціювання від світу, небажання сходитися з недосконалою реальністю у герці. Англійський «Дон Жуан» поринає у світ рефлексій, які, зрештою, скеровують його до апатичного сприйняття дійсності, яку таки не під силу змінити окремому індивідові. Михайло Бахтін, окреслюючи іманентну сутність роману, наголошував на ідеях «релятивізації» його художнього простору або ж процесі тимчасової контекстуалізації, який уможливлює і спрямовує «діалогічний» потенціал роману. На думку М. Бахтіна, діалогічним романам притаманна неможливість досягнення балансу між «сенсом» («смислом») та «істиною». Діалогізм байронівського «Дон Жуана» детермінований наявністю у цьому творі іронічного й дотепного блазня-оповідача, який водночас єдиний, хто має здатність бачити реальність у філософський, діалектичний спосіб. Оповідач не стверджує істини, але підважує «істини» попередніх культурноісторичних епох різними додатковими «смислами», передчуваючи ідею Ф. Ніцше про множинність істин.

У працях російських радянських літературознавців часто для окреслення жанрової специфіки «Дон Жуана» використано термін «поема» й уточнено, що маємо справу із «романом у віршах»¹⁹. Дослідники наголошують на тому, що жанр роман у віршах – різновид не роману, а саме поеми. Виникнення цього жанру пов’язано з характерним для 1820-х рр. розпадом системи не тільки класицистичних, а й романтичних жанрів. Науковці вважають, що подібне явище типологічно подібне до новелізації лірики середини XIX ст. (твори Некрасова, Огарьова та ін. зараховують до жанру «ліричної новели»).

Треба зауважити, що байронівський «Дон Жуан» – специфічна інтерпретація легенди про севільського спокусника. На думку дослідників, цей твір «настільки не пов’язаний з вікопомним сюжетом, який, власне, й згадується лише раз, на початку першої пісні, що головний герой міг би носити будь-яке інше ім’я, і це не потягло б за собою ніяких зрушень у нашому сприйнятті й оцінці Байронової поеми»²⁰. У цьому творі «кохання, прагнення до перемоги над жінками – не основна пристрасть героя Байрона, а тим більше не єдина його пристрасть. Не менш сильною в ньому є пристрасть благородного воїна»²¹. Про це свідчать, зокрема, епізоди аварії на кораблі (відмова Дон Жуана їсти м’ясо своєї собачки), порятунку Лейли під час узяття Ізмаїла, а також турбота Дон Жуана про подальше виховання дівчинки. Проте із грекинею Гайде ми бачимо: Дон Жуан здатний на палкі й ніжні почуття. «Вони спалахують на прекрасному дикому острові, на тлі багатої південної природи. Тепер героєм керують «природні почуття». Любов Дон Жуана до дочки пірата чиста й шляхетна – він довго не може забути дівчину, навіть коли розплачується за своє почуття кров’ю і кайданами. «Наївна відданість героїні й малодосвідченість героя надають їхнім почуттям чистоти й поетичності, яких немає у подальших епізодах»²².

 
Життя для жінки – то лише кохання,
А для мужчин – то крихітка дрібна.
 

Англійська версія легенди вражає браком «конфліктності та драматичної напруги як всередині душі героя, так і в його діалозі з реальністю. Найбільш значимим є те, що герой практично нічого не долає, він пливе за життєвою течією, якась сила ставить його в скрутне становище, і вона ж береже його у ризикованих ситуаціях»²³. Натомість своєрідним антиподом Дон Жуану постає іронічний і вільнодумний оповідач, наділений пристрасним і гострим розумом, здатним препарувати «болотяну дійсність»:

 
Та нащо я про все це теревеню?
Перо до рук узявши та папір,
я жар, тотожний справжньому натхненню,
в собі відчув. І, хоч здіймати спір
з ученими і всталеному вченню
не маю змоги йти наперекір,
до зір злетіти засобами вірша
я хочу, змогу маючи не гіршу.
 
 
Я і пливу, і плавав проти вітру,
хоч щодо зір слабкий мій телескоп.
Та пристань я лишив свою нехитру,
і хвилі стрів мій утлий човен в лоб,
бо і секстант давно вже, і клепсидру
я маю власні для сміливих спроб.
Мій човник пройде і на мілководді,
де кораблям і пробувати годі.
 

На відміну від іспанського джерела в англійському романтичному інваріанті Дон Жуан позбавлений внутрішнього драматизму, він не стільки борець із дійсністю, скільки споглядач, його інтенції не активні, а, радше, контемпляційні, занурені не стільки назовні, скільки в себе.

 
Коли вщухають шал і поривання,
і стигне кров, і спокій настає,
опосідає старість (часом – рання,
що наслідком зітхань глибоких є).
І кашель, як сумне її надбання,
вже позначає наше житіє,
а замість нас кохає та радіє
онук, по вінця сповнений надії.
 

На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерігач (при облозі Ізмаїла в його душі виникає співчуття до жертв кривавої бійні, він бачить несправедливість існуючих порядків, але це не викликає в ньому ні внутрішнього, ні зовнішнього протесту), у його діалозі з реальністю практично відсутня драматична напруженість. Його вродженій сміливості (практично несвідомо, з якогось пориву, він рятує Лейлу) і оптимізму протиставляються набуті за час мандрівок байдужість і цинізм. Він – іграшка випадку, проте навіть за найризикованіших обставин героя рятує якась таємнича, невідома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змін, а сама дійсність з її постійними соціальними або ж природними катаклізмами»²⁴. Байронівський Дон Жуан часто вагається, жінки навколо нього постають формою пізнання «інших світів» (у творі наявні чотири пари антитетичних жіночих персонажів: Юлія – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделіна – Аврора). У деяких сценах цієї поеми жінки виявляють значно більшу активність, ніж протагоніст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичної апатії», йому водночас притаманні сплін і гострий розум, утома і розчарованість.

 
Не п’ю бордо і не роблю зусилля,
щоб натяк на взаємність завиднів
і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,
я скнарою тепер волію стати.
 

Після зустрічі з командором доном Альфонсо протагоніст остаточно розчаровується у навколишньому світі. У поемі образ Командора позбавлений оригінального містицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовічної філософії та містицизму. Оспівування містичних інтенцій він вважає шкідливим і небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний світ унеможливлює адекватне пізнання навколишньої дійсності. Містицизм забирає людину з тієї реальності, яка потребує гострих оцінок у результаті аналітичного сприйняття, а також вольових рухів, спрямованих на переформатування дійсності як соціально-політичної системи, яку в часи письменника було деформовано.

Байронівський Дон Жуан – це мандрівник і відкривач інших світів, який показує недосконалість світу. Але він на відміну від Чайльда Гарольда не змагається з реальністю й не прагне бути тією рушійною силою, яка переінакшить світ. Подеколи сам він видається жертвою жінок, їхнім «васалом», який пливе за течією, віддаючись пориванням і примхам тілесності. Англійська публіка чекала від Байрона справді напруженого драматичного твору, який відповідав би енергійності і пристрасності оригінальної легенди про іспанського викрадача сердець. «Жуан – особистість яскрава й привертає увагу тих, із ким він зустрічається, особливо жінок: недарма він має класичне ім’я переможця жіночих сердець»²⁵. Проте англійський Дон Жуан позбавлений цієї конфліктності й драматичності, проте він усе одно постає внутрішньо цілісним, наділеним гострим розумом («А я – філософ…»), який, зрештою, розчарувавшись у можливості змінити світ, вбирає в себе мотив скорботи та втоми від боротьби з вітряками. На думку сучасних інтерпретаторів поеми, «численні любовні пригоди Дон Жуана – результат не його особистих викрутасів та інтриг, спрямованих на те, щоб спокусити чергову жертву. У ньому немає нічого спільного ні з легендарним «севільським перелюбником» – доном Хуаном де Теноріо, ні з героями Тірсо де Моліна і Ж.-Б. Мольєра, для яких усе життя зводиться до пошуку чергової жертви, й нарешті – із гофманівським Дон Жуаном, для якого любовні перипетії – своєрідна помста Богові. Кожна нова амурна історія в байронівського Жуана виникає внаслідок сформованих обставин, з якими герой не хоче вступати в боротьбу. Усі ці пригоди – своєрідна капітуляція перед дійсністю»²⁶.

В англійській версії знято пуантову напругу в сюжеті «Дон Жуан – Командор». В оригінальній легенді образ шляхетного Командора втілює мотив «розгрішення», позаяк лише той, хто наділений інфернальною силою, здатний порятувати землю від «демона кохання». Байронівський Дон Жуан – демон із вихолодженим серцем, у якому немає й сліду від пекельної матерії. Хіба що можна говорити про надтонкий і вразливий розум, здатний підмічати й викривати недосконалість зовнішнього світу. Тогочасна дійсність ще холодніша, ніж серце цього «англійського» Дон Жуана, який постає у тексті поеми не змієм-спокусником, а Прометеєм²⁷. Крім того, у «Дон Жуані» Дж. Байрона наявна окрема «галерея персонажів-чоловіків (батько Жуана дон Хосе, командор дон Альфонсо, пірат Ламбро, російський полководець Суворов, англійський лорд Генрі Амондевілл), що супроводжують головного героя протягом усього роману, змінюючи один одного. Серед цієї галереї виокремлюється дон Альфонсо. <…> цей образ – своєрідна пародія на традиційне уявлення про образ легендарного Командора. У попередніх літературних версіях «Дон Жуана» Командор є втіленням шляхетності й честі, тому Жуан покараний ним абсолютно справедливо. У Дж. Байрона Альфонсо – людина, що не вирізняється ні розумом (епізод у кімнаті дружини), ні особливою хоробрістю, ані високими моральними якостями (згадаймо, наприклад, його роман з Інесою). Єдина риса, що вирізняє його з натовпу – неприборкані ревнощі (хоча й вони досить традиційні для іспанців). І все ж таки Альфонсо – перший, хто почав руйнувати в Жуані кращі з людських якостей – юнацьку наївність і простодушність»²⁸.

Герой прагне визволити світ, показавши, що людство йде хибним шляхом, наслідує хибних героїв і кумирів. Ще виразніше ця ідея представлена у словах автора, який нещадно викриває людську природу, акцентуючи на приземленості людських бажань. Людину ошукують, бо вона сама часто прагне бути ошуканою («В пітьмі живуть звичайні громадяни…»). Можливо, тому в поемі й немає ґлорифікованості в описі Суворова та інших полководців. Суворов у поемі «зображений за принципом “входження в ряд”» інших полководців (Наполеона, Веллінгтона та ін.), яких поет розглядав як негативних історичних діячів, звичайних загарбників й анексіонерів. Відомо, що непідробними героями для Байрона залишалися тільки спартанський цар Леонід, що відбив навалу персів, і визволитель Америки Джордж Вашингтон»²⁹. Військові командувачі в поемі Дж. Байрона – жорстокі тирани, які підкорюють світ відповідно до власної волі та власних уявлень про порядок. Проте ідеальний лад так і лишається незбагненним для людини. За байронівським Дон Жуаном, пекло не в серці протагоніста й не під землею; пекло створено на землі, у соціальному світі, у якому більше немає прагнень до краси, справедливості, істини, доброти. Усі класичні морально-етичні категорії постають викривленими й здрібнілими, як і людські душі.