За срібний долар Френк умовив одного з індіанців відвідати таємничого грінго й передати йому, що він хотів би з ним зустрітися. Тим часом інші оточили ялик і, розглядаючи Френка, клянчили в нього гроші та навіть спробували викрасти його люльку, яку він поклав біля себе. Френк негайно вдарив у вухо злодія, а потім стусонув іншого, який вихопив її в першого, і повернув собі люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, націливши на них свій револьвер. Вони позадкували
і, з’юрбившись, зловісно зашепотіли. Тут Френк побачив, що його єдиний супутник і перекладач злякався. Підійшовши до ловців черепах, він улесливо заговорив із ними, що дуже не сподобалося Френку.
Тим часом повернувся посланець із запискою і передав Френку аркуш, впоперек якого олівцем було написано: «Vamos! Пішов ти до біса!»
– Доведеться мені, очевидно, самому до нього йти, – сказав Френк, покликавши до себе чорношкірого матроса.
– Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, – застеріг його чорношкірий. – Ці тварюки здатні на все, сер.
– Сідай у човен і веслуй, – коротко наказав Френк.
– Ні, сер. Пробачте, але ні, сер, – відповів чорношкірий матрос. – Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на видиму смерть. Найкраще для нас – це забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то добре отримаємо на горіхи – це вже точно.
З огидою Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав у кишеню револьвер і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався поміж пальм. Там, де стирчав величезний шматок коралового рифу, викинутий колись на пісок землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відділяла вузька протока, він побачив припнутий ялик. На березі, де він стояв, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і у цю мить побачив ловців черепах, які, зупинившись на галявині серед пальм, спостерігають за ним – боягузливого матроса серед них не було.
Переправитися через протоку для Френка – це справа кількох хвилин, але на березі Тельця на нього чекав не менш теплий прийом: з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, тримаючи в руках револьвер, він гаркнув:
– Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!
– О боги морських глибин з усіма їхніми рибами та рибенятками! – напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. – Тут у вас людині й кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: «Забирайся геть, pronto!»
– Ніхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.
– Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зізнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й міркуючи, яка відстань до неї. – Усі, кого я тут зустрічав, якісь шалені й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…
І, не докінчивши фрази, Френк швидко стрибнув під прикриття пальми. Щойно він сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.
– Ах так! – крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.
Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, й останню, кулю і раптом без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів від незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми – у шолом негайно влучила куля.
– Якої системи у вас револьвер? – холодно-ввічливим тоном поцікавився він.
– Кольт, – почулася відповідь.
Френк сміливо вийшов зі свого укриття.
– У такому разі ви вичерпали весь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.
Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Ба більше: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.
– Поговорити! – фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. – Ось відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальп здеру.
– Чи ба! Які милі й добрі звірі водяться в тутешніх лісах, – у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свій мисливський ніж, зовсім ще новенький і блискучий. – Краще поборімося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.
– Мені потрібні твої вуха, – люб’язно заперечив незнайомець, повільно атакуючи Френка.
– Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.
– Згодний! – молодик у парусинових штанях заховав ножа.
– Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, – посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. – Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе будь-що покладу на лопатки!
Сказано – зроблено, але блискавичний натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.
Від падіння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всією вагою. Френк лежав на спині, не в змозі вимовити й слова, як раптом помітив, що незнайомець із великою цікавістю розглядає його.
– Навіщо тобі ці вусики? – запитав незнайомець.
– Гаразд, не розмовляй, відрізай вуха, – проговорив Френк, як тільки відновився його подих. – Вуха твої, а вуса – мої. Ми щодо них не домовлялися. А взагалі ти поклав мене на лопатки за всіма правилами джіу-джитсу.
– Ти ж сам сказав: «Будь-яким способом покладу на лопатки», – процитував зі сміхом незнайомець. – Отже: вуха можеш залишити собі, я і не збирався відрізати їх, а тепер, придивившись до них ближче, і зовсім не збираюся – вони мені не потрібні. Вставай і забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не з’являйся тут і не винюхуй! Іди геть! Хутко!
Обурений ще більше, ніж до цього, і принижений усвідомленням своєї поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.
– Агов, хлопче, може, хоч свою візитну картку залишиш? – крикнув йому навздогін переможець.
– Візитних карток шибеникам не залишають, – кинув через плече Френк, стрибаючи в каное й відштовхуючись веслом від берега. – А прізвище моє – Морган.
На обличчі незнайомця відбилося страшенне здивування; він розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потім передумав і тільки пробурмотів собі під ніс: «Однієї породи! Не дивно, що ми такі схожі».
Усе ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присів на борт, набив люльку, запалив і поринув у похмурі роздуми. «Усі тут шалені, абсолютно всі, – думав він. – Жоден не поводиться по-людськи. Цікаво, як би старий Ріган чинив із такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха відрізали».
Коли б цієї миті Френк міг бачити власника парусинових штанів, так схожого на нього, він остаточно переконався б, що жителі Латинської Америки – справді божевільні, бо цей молодик тепер сидів у критій травою хатині в себе на острові й, посміхаючись до власних думок, говорив уголос:
– Здається, я все ж добряче настрахав цього представника морганівської сімейки. – І, підійшовши до стіни, взявся розглядати копію, що висіла на ній, із портрета сера Генрі – родоначальника Морганів. – Отже, пане пірате, – посміхнувшись, продовжував він, – двоє ваших останніх нащадків ледве не прикінчили один одного з револьверів, проти яких ваша допотопна зброя – копійчана іграшка.
Він схилився до старенької, побитої шашелем морської скриньки, підняв віко з вирізаною на ній літерою «М» і знову звернувся до портрета:
– Так, шляхетний предку, валлійський пірате, небагато ж ти мені залишив: старе ганчір’я та обличчя, як дві краплі води схоже на твоє. Проте коли б мене обстріляли, як тебе в Порт-о-Пренсі, я б теж себе не гірше показав.
З цими словами він натягав на себе поїдений міллю одяг, постарілий за довгі роки лежання в скрині.
– Ось я і причепурився, – додав він через хвилину. – Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами й тільки посмій сказати, що ми з тобою не схожі як дві краплі води!
Тепер, коли молодик убрався в стародавні шати сера Генрі Моргана, засунув за широкий пояс два величезних, прикрашених різьбою кремінних пістолі та припасував до нього ножа, подібність між ним, живою людиною, й портретом старого пірата, що давно перетворився на порох, стала воістину разючою.
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Заспівав юнак, торкаючи струни гітари, давню піратську пісню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, почав тьмаритися, і молодик побачив перед собою зовсім іншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пірат, а перед ним півколом юрбилися химерно вдягнені матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла інша людина, одягнена так само і теж із ножем у руці, перед таким же півколом матросів, що утворювали коло круг щогли.
Яскраве видіння молодика раптом зникло з дзенькотом розірваної струни, що луснула від надмірного запалу молодика. У раптовій тиші йому здалося, що старий сер Генрі вийшов із рами і, ставши перед ним, смикає його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбічним голосом усе шепоче:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Підкоряючись заклику примари, а можливо, власній загостреній інтуїції, молодик вийшов із хатини й спустився до моря. Кинувши оком через вузьку протоку на острів Бика, він побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифу, відбивався від напівголих індіанців, котрі наступали на нього зі своїми мачете; в руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, із води.
У цей час хтось влучив Френку каменюкою по голові, і, непритомніючи, він раптом побачив щось, що майже переконало його, що він уже перебуває в царстві тіней: сер Генрі Морган власною персоною з ножем у руці поспішав берегом йому на допомогу. Ба більше, він розмахував тим ножем і, трощачи індіанців праворуч і ліворуч, співав гучним голосом:
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох! —
Ноги Френка підігнулися, він весь обм’як і повільно опустився на землю; останнє, що він запам’ятав, – індіанці, які кинулися врозтіч, переслідувані таємничим піратом.
«Боже милосердний!», «Свята діво, врятуй нас!», «Адже це примара старого Моргана!» – долинули до нього їхні крики.
Френк опритомнів тільки у вкритій травою хатині на Тельці. Перше, що він побачив, – був портрет сера Генрі Моргана, який дивився на нього зі стіни. А потім він побачив точну копію сера Генрі, але зовсім молодого, з плоті й крові – і цей сер Генрі підніс до його губ флягу з бренді й примусив зробити ковток. Як тільки Френк ковтнув із фляги, сили відразу повернулися до нього, і він звівся на ноги; пройняті однаковим спонуканням, молоді люди пильно подивилися один на одного, потім на портрет і, цокнувшись флягами, випили за предка і за себе.
– Ви сказали мені, що ви Морган, – вимовив незнайомець. – Я теж Морган. Ця людина на стіні дала початок моєму роду. А ваш рід звідки бере початок?
– Від нього ж, – відповів Френк. – Мене звуть Френк. А вас?
– Генрі – так само, як нашого предка. Ми з вами, вочевидь, далека рідня – брати в четвертих чи щось таке. Я тут шукаю скарби хитрого старого скнари валлійця.
– Я теж, – сказав Френк і простяг йому руку. – Тільки до біса усілякий розподіл!
– Це в тобі промовляє кров Морганів, – схвально посміхнувся Генрі. – Хай дістанеться все тому, хто знайде. Я перевернув майже весь острів за ці півроку, і все, що знайшов, – оце ганчір’я. Я, звичайно, спробую знайти скарб раніше за тебе, але як тільки знадоблюся тобі й ти мене покличеш, стану з тобою пліч-о-пліч біля щогли.
– Це чудова пісня, – сказав Френк, – я б хотів її вивчити. Нумо, повторімо приспів ще раз.
І, цокнувшись флягами, вони заспівали:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
О проекте
О подписке