Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни «Анжеліка», яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, нудячись від надлишку енергії, що так само, як і молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.
– Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль поросле непрохідним чагарником узбережжя, що лежало за півмилі від них.
– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цієї гадюки – смертельний, – посміхнувся капітан і власник «Анжеліки», що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.
Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить він побачив у бінокль білу гасієнду трохи віддалік, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть спостеріг, що жінка теж розглядає в бінокль його самого та шхуну.
– Спустіть ялик, капітане, – наказав він. – Хто там живе? Білі?
– Сімейство Енріко Солано, сер, – відповів той. – Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість – від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чірікві. Землі в них багато, а от грошей – мало. Гордії страшенні, ну й запальні, як порох.
Коли Френк у ялику плив до берега, зірке око капітана побачило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.
Френк веслував прямо до берега з білого коралового піску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже її немає. У його думках не було нічого лихого, тільки цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, але найкраще – наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримує «Анжеліку».
Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег і тільки тоді озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Він довірливо рушив уперед. «Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу», – сказав він собі.
І Френк, сподіваючись тільки на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг і таких, про які навіть не мріяв. Із-за зелених чагарників, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вибігла молода жінка, яку він вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дівчина. Френка здивували сила й ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав із голови капелюх і, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаєний нічому не дивуватися, уклонився незнайомці. Проте він був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тільки врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь бачив її, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.
Дівчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотіла:
– Швидше! Ходіть за мною!
Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканці узбережжя Центральної Америки, він, усміхаючись пішов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровільно йде, чи вона силоміць тягне його.
– Робіть те, що і я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.
Френк усміхнувся й підкорився їй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.
Раптом дівчина спинилася й сіла, жестом наказавши Френку сісти біля неї; тепер вона відпустила свого бранця й приклала руку до серця.
– Слава богові! – прошепотіла вона. – О милосердна діво Маріє!
Наслідуючи їй – така була її воля і такі були, очевидно, правила гри – він, знову посміхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав ні бога, ні діву Марію.
– Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? – гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.
Френк негайно став серйозним і поважним.
– Шановна моя леді… – почав було він.
Вона різким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалік від них.
Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дівчина звеліла йому мовчати, раптом вона рвучко підвелася – Френк уже зрозумів, що ця рішучість у її натурі – й побігла вниз стежкою. Від подиву він мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко її голос: вона суворо питала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси, хоча й шанобливо, але заперечували їй.
Потім Френк почув, як вони пішли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долетів голос дівчини: вона веліла йому вийти з чагарників.
«Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?» – усміхаючись подумав він, виконуючи її наказ.
Він ішов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.
– Застукав! – розсміявся він, торкаючись до її плеча. – Застукав! – повторив він. – Тепер вам ловити!
Її чорні очі обпекли його гнівом.
– Дурень! – вигукнула вона і тицьнула пальцем, як йому здалося, із зайвою фамільярністю у його вусики. – Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?
– Однак, шановна моя леді… – почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.
Те, що сталося далі, змусило його прикусити язика й було таким несподіваним, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так швидко, що він навіть не спостеріг, як з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.
– Шановна леді… – знову почав він.
– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливіть… – Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І тільки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.
Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером, замовк.
– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить мені Мадонна! – я застрелю вас.
– У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, – жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від того кумедного становища, у якому він опинився.
Френк намагався зберегти останні краплини гідності й поводився так, начебто не помічає, що незнайомка слідує за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він побачив, що легкий вітерець пробігся по листю пальм. Від бризу, що налетів із берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, ніби міражі, здіймалися далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.
Френк уже збирався сісти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк перед нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику й, відхилившись, докірливо подивилася на нього. Той знизав плечима, ніби пояснюючи, що не розуміє таку різку зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.
– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зітхнула, – ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.
І дівчина рвучко кинулася йому назустріч, розкривши обійми, але все ще тримаючи в правій руці такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потім обійняв її й отримав палкий поцілунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя й поцілувала Френка кілька разів, у його голові промайнула думка: чи не підступно з його боку відповідати на її поцілунки з такою самою пристрастю?
І тільки він сказав собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відсахнулася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.
Стенувши плечима, ніби кажучи, що він не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла обличчям до неї, і поплив.
– Нехай врятує мене діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! – вигукнула дівчина, зриваючи з шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її та Френка.
У цю саму мить із чагарників вибігли троє чоловіків із рушницями й бігцем кинулися до дівчини, яка знеможена опустилася на пісок. Піднімаючи її, чоловіки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжеліки», й побачив, що шхуна, схилившись набік, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі – літній бородань – вихопив у дівчини бінокль і подивився на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.
Куля плюснула у воду на відстані якогось ярда від човна, але перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспіхом підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. З усієї сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив у нього, але вона вихопила свій револьвер і, націливши на них, змусила опустити рушниці.
«Анжеліка», що йшла проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритно стрибнув на палубу; тієї самої миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалі Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка все дивилася йому вслід, і побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.
– Ну й запальні ці прокляті Солано! А пихаті – до божевілля, – зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.
– Шалені якісь, справжні психопати! – розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків неврівноваженій дівчині.
Завдяки погожому вітру, який дув із материка, «Анжеліка» дійшла до рифів, що відгороджують вхід до лагуни Чірікві, й, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика й Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика – дещо більший від острова Тельця й залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.
Не встиг Френк підпливти до острова, як зрозумів, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть: від ультрасучасної цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Зовсім голі, якщо не зважати на пов’язки з мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки й не зупиняться перед убивством. Острів Бика належить їм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привіз його туди, а Телець, який колись теж належав їм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грінго, запеклий урвиголова, незговірливий і владний, який погрозами завоював їхню повагу – повагу перед двоногою істотою, лютішою, ніж вони самі.
О проекте
О подписке