XIII. Заприятелювали

Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.

Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували між Сан-Франциско та Оклендом. Один із таких пароплавів-паромів проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися біля облавка подивитись на гарного вітрильника й хлопців, які сиділи в його кокпіті. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усі вони йдуть до себе додому, а він навіть не знає, де саме опиниться з волі Піта-Француза. Він мало не загукав: «Рятуйте!» – та вчасно схаменувся, зрозумівши все безглуздя такого вчинку. Він відвернувся й очима мимохіть почав блукати по горішній, огорнутій димом, частині міста. Він дивився й думав, які дивні шляхи людей і кораблів на морі. Фриско-Кід скоса стежив за ним і так вірно вгадував його думки, наче б той їх голосно проказував йому.

– Мабуть, родичі там десь угорі? – несподівано запитав він, махнувши рукою в напрямку міста. Джо навіть здригнувся з подиву, що його думку так вірно вгадано.

– Так, – сказав він просто.

– Розкажи мені про це.

Джо живо змалював йому своє рідне гніздечко; йому доводилося пригадувати найменші подробиці, бо Фрискові запитання одно одне побивали. Усе його цікавило, а надто місіс Бронсон та Бессі. Запитанням про дівчинку, здавалося, кінця-краю не буде. Деякі з них були такі незвичайні та невихитрувані, що Джо ледве стримував усмішку.

– Тепер розповідай про своїх, – закінчивши нарешті, свої оповідання, сказав Джо.

Обличчя Фриско-Кіда раптом немов закрижаніло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досі ще не бачив. Він стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тоді похмуро поглянув угору, на гротові блоки, де, між іншим, усе було гаразд.

– Ну, та що ж – розпочинай, – заохочував його Джо.

– У мене немає родини.

Ці чотири слова відрубисто вилетіли йому з рота, а тоді губи враз зціпилися.

Джо зрозумів, що торкнувся болючого місця, й, щоб виправити помилку, сказав:

– Розкажи тоді за родину, яка в тебе була. – Йому й на думку не спадало, що на світі є хлопці, в яких не було ніколи родини, й що він ще гіршого болю завдає.

– Ніколи не було нікогісінько!

– Та як же воно? – Тепер уже Джо зацікавився й пустив свою обережність за вітром.

– І сестер не було?

– Hi.

– А мати?

– He пам’ятаю її… дуже малий був, коли померла.

– А батько?

– Я мало його бачив. Він все плавав… а потім загинув.

– Боже мій! – Джо не знав, що й казати. Запанувала важка тиша; лише було чутно, як дзюрчала вода під кормою «Сліпучого».

Аж ось прийшов Піт-Француз заступити їх коло стерна, доки вони обідатимуть. На цей раз обидва хлопці були аж раді йому: за обідом уся ніяковість розвіялась, бо ж обід, як і обіцяв шкіпер, був справді чудовий. Відтак Фриско-Кід пішов заступити Піта, і поки той обідав, Джо заходився мити посуд і порядкувати в каюті. Пізніш усі троє зійшлися коло стерна, і капітан, намагаючись бути особливо ґречним, розважав їх оповіданнями з життя перлярів у південних морях.

Так збіг день. Сан-Франциско залишилося далеко позаду. Вони обійшли Мисливський ріг і тепер простували вздовж берега Сан-Матео. І раптом Джо побачив компанію велосипедистів, що обгинали скелю. Вони гнали тим самим шляхом до Сан-Бруно, яким і він свого часу їздив своїм велосипедом. Було це лише з місяць-два перед тим, а тепер йому здавалось, що з того часу минули цілі роки, так багато він пережив.

Затим вони повечеряли й попорядкували, «Сліпучий» уже вийшов далеко й минув болотяні мілини, за якими тулилося містечко Редвуд. Сонце зайшло, вітер ущух, і «Сліпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто їм назустріч, забираючи вітрилами рештки вітру, йде інший шлюп. Фриско-Кід одразу ж упізнав у ньому «Північного Оленя». Піт-Француз, пильненько придивившись, притакнув і, вочевидь, зрадів цій зустрічі.

– Це судно Червоного Нелсона, – повідомив Фриско- Кід Джо. – Він відчайдух; але як орудує, то вже не схибить! Я боюся, коли він з’являється. Він завжди заварює щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неї й Піта. Піт-Француз завжди краще за них поінформований у будь-якій справі.

Джо головою потакнув. Він із цікавістю дивився на вітрильника, що наближався до них. Хоч на розмір він був і трохи більший за «Сліпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкість ходи. Розміри грота нагадували ті, що бувають на перегонових яхтах, і на ньому стриміли кінці для трьох рифів на випадок бори. На нарядді й на чардаку все було на своєму місці, й не було нічого зайвого. Починаючи з бігучого такелажу й закінчуючи стоячим, усе доводило, що тут панує лад і керують чудові моряки. «Північний Олень» підходив до них у згустілому присмерку й нарешті став на кітву недалеко від них. Піт-Француз зробив те саме, і відтак човном попрямував візитувати їх. Хлопці, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.

– Подобається тобі це життя? – порушив мовчання Джо. Фриско-Кід підвівся на лікоть.

– Як сказати? І так, і ні. Мені подобається ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простір, я люблю волю, але не люблю я… – він замовк, наче язик відмовлявся коритись йому, відтак раптом випалив, – крадіжу не люблю!

– Чого це ти тоді тут залишаєшся?

Цей хлопець подобався Джо більше, ніж він наважувався сам собі признатись, і тепер його несподівано охопив місіонерський запал.

– Кину, як навернеться щось інше.

– А чому не зараз?

Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; і якщо цей хлопець теж вирішив утекти, то чому б їм не чкурнути удвох?

– Куди я піду? Що я робитиму? У мене на всьому світі немає жодної душі, що могла б мене підтримати… ніколи не було. Я вже намагався одного разу й дістав такої пам’ятки, що вдруге так наосліп не зроблю!

– Ось що, якби мені з усієї цієї історії видертися, то я прямуватиму простісінько додому. Я починаю гадати, що батько мій урешті-решт таки мав рацію. Ну, так ось, чому б і тобі не податися разом зі мною?

Це був безпосередній необміркований порив душі, і Фриско-Кід зрозумів це.

– Ти сам не знаєш, що кажеш, – сказав він. – Ти лише уяви собі, що ось я раптом з’явився разом із тобою до твого батька. Як ти гадаєш, що він на це скаже? Що скажуть інші? Що він про мене думатиме? І що він зі мною зробить?

Джо стало якось прикро. Він відчув, що під впливом моменту зробив пропозицію, яку виконати не зможе. Тепер він собі яскраво уявляв, що це було б, коли б він з’явився до батька в дім із таким невідомим для нього суб’єктом, як Фриско-Кід; ні, про це й думки не може бути. Забуваючи про своє скрутне становище, він думав тепер лише про Фриско-Кіда, напружуючи свій мозок, щоб винайти засіб урятувати хлопця із цього оточення.

– Він, – далі провадив Фриско-Кід, – може передати мене до рук поліції і вирядити до якогось притулку. А я згоден умерти, аніж датися на ідеї. Й, крім того, Джо, ти знаєш, що я зовсім іншого кола. Там, серед ваших, я навіть не знав би, як мені поводитися; я почував би себе рибою, яку витягли з води. Ні, ясно, що мені ще треба почекати, а потім виберуся звідси. А ось тобі так треба якомога швидше вибратися звідціль додому. Я допоможу тобі, висадовлю на берег за першої нагоди, й хай там потім Піт-Француз що хоче робить.

– Ні, я на це не згоден, – палко відказав Джо. – Я зовсім не хочу, щоб хтось постраждав від того, що я втік. А тому й не намагайся що-небудь робити для мене в цьому напрямку. Я втечу, будь покійний, і якщо мені лише пощастить щось вигадати, я все ж таки зроблю так, щоб нам утекти разом. У будь-якім разі, там побачимо. Що ти на це скажеш?

Фриско-Кід похитав головою і, дивлячись угору на зоряне небо почав мріяти про те життя, яким він бажав би жити, й яке здавалось для нього недосяжним назавжди. Як ще ніколи, почував тої миті Джо, наскільки серйозна річ – життя. Він лежав мовчки й напружено думав про це. З «Північного Оленя» долинало до них нерозбірне гудіння голосів; із берега по воді котилися звуки церковного дзвону, і літня ніч поволі обгортала їх своєю теплою темрявою.

XIV. На острейкових мілинах

І час, і світ зникли кудись, аж ураз гострий голос Піта-Француза розбудив хлопців.

– Оддавайт кітфу! – закричав він. – Фі, Джо, віддавайт реванти! – Мерщій! Хутко! Кід браф за кліфер!

Джо незручно було працювати в пітьмі, бо він ще не знав гаразд назви речей і те, де їх йому знайти; але він швидко орієнтувався; коли він закінчив із ревантами й скинув їх до кокпіту, йому наказали стати на підмогу, щоб підтягти грота. Відтак знялися з кітви й поставили клівера. Після цього вони склали в бухті гарделі, усе обладнали й повернулися на корму.

– Туше тобре, туше тобре, – похвалив француз, коли Джо перескочив через поручні кокпіту. – Чудофо! Фі бутете гарний моряк! Я це вше знай!

Фриско-Кід підняв покришку однієї зі скринь у кокпіті й запитливо поглянув на Піта-Француза.

– Конешно, – відповів той, – чіпляйте ліхтарі. Фриско поніс до каюти запалювати червоні та зелені ліхтарі, потому вони разом із Джо пішли на передок, щоб начепити їх на нарядді.

– Сьогодні вони не братимуться до своєї роботи, – стиха сказав Фриско-Кід.

– До якої роботи? – спитав Джо.

– Та до тої великої, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають її обробити. А справа, здається, серйозна, бо Піт щось ніби вагається, боїться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тім, що, мабуть, він не має певних відомостей, і без Піта-Француза йому нічого не можна починати.

– А куди ж ми зараз прямуємо? – спитав Джо.

– Не знаю… наче в напрямку Острейкових мілин.

Ця прогулянка обійшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночі несподівано подув ходовий вітер і вперто дмухав із годину. Відтак попустив і зробився несталим, подуваючи то з того, то з іншого боку. Піт-Француз не відходив від стерна, тоді як Джо й Фриско-Кід або натягали, або тримали на ослабі відповідні шкоти.

Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.

Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

– Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, – пояснював він, – запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.

Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.

– Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.

Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.

– Кід, вимірюфати, – скомандував Піт. – Я гадайт, що вже час.

Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.

– Близько п’ятнадцати футів, – відрапортував він.

– Дно який?

– Мул.

– Трішечки почекайт і зноф міряйт.

За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

– Дванадцять футів… скойки.

Піт-Француз, зрадівши, тер руки.