XI. Капітан і команда

– Прокидайся! Зараз кинемо кітву.

Джо схопився на ноги і збитий з пантелику незвичайною обставиною не міг зразу второпати, де він. Усе перебуте за день забулося уві сні. Нарешті він згадав. Вітер, як розвиднилось, вщух, і тільки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Сліпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повітря сповняла бадьорлива свіжість ранку. Море, беручись жмурками, наче всміхалося у променях сонця, що на сході здіймались над обрієм. На півдні височів острів Алькатрас із гарматами коронованих шпилів, звідки фанфари сурм вітали день. На заході між Тихим океаном і Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом із припливом, цілком оснащене, туди на всіх вітрилах повільно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер свої заспані очі й милувався із краєвиду, поки Кід не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кітви.

– Розмотай-но сажнів із п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кід, – і будь напоготові.

Він обережно скеровував судно на вітер, разом із цим віддаючи клівер-шкота.

– Віддати клівер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулої ночі, швидко й добре упорався.

– Тепер кинути кітву!

Ланцюг із неймовірною швидкістю порснув у воду – й «Сліпучий» став нерухомо. Фриско-Кід пішов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слід, усе підв’язали равентами й закріпили ґік на секторі.

– Ось тут відро, – сказав Фриско-Кід, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися мені ні води, ані бруду! Ось і дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораєшся із цим, вичерпай воду із човна. У нього сьогодні вночі, здається, трохи розійшлися защільнення. Я піду вниз готувати сніданок.

Незабаром по всій палубі весело захлюпала вода, а дим, що посунув із печі каюти, обіцяв щось смачне. Працюючи, Джо інколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очі, не могло не припасти до душі будь-кому зі здорових хлопців, а Джо саме й був такий. Романтика цієї обстанови якось незвичайно підбадьорювала його, й він почував би себе цілком щасливим, якби міг забути, хто його нові товариші. Думка про це й про Піта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Він не звик до таких речей, і ця груба життєва правда вражала його. Хлопець податливіший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише зміцніло бажання бути морально чистим і непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, він зітхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотілося йому розлучатися з усією цією обстановою. Проте події минулої ночі дуже вразили його.

Він знав, що коли хоче зостатися вірним до себе, то мусить тікати звідси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снідати. Тут він упевнився, що Фриско-Кід знається на кухарській справі не гірше, як на морській.

Отже, він гаразд ушанував сніданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, біфштекс зі смаженою картоплею, та ще й добрячої французької булки з маслом і каву. Піт-Француз із ними не снідав, хоч Фриско- Кід не раз намагався розбудити його. За кожним разом він лише щось бурмотів, гарчав, напіврозплющував свої п’яні очі й знов починав хропіти.

– Ніколи заздалегідь не вгадаєш, коли це до нього приступить, – пояснив Фриско-Кід Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. – Іноді цілий місяць мине, й нічого з ним не буває, а то цілий тиждень день у день він у такому стані. Іноді буває лагідний, а іноді з ним просто небезпечно; найкраще його не чіпати й не навертатися йому на очі; тільки не здумай перечити йому, а то біда буде.

– Ходімо купатись, – раптом сказав він, враз переходячи до приємнішої теми.

– Плавати вмієш? – Джо потакнув головою.

– Що це таке? – спитав Джо, наміряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кілька будівель та багато наметів.

– Карантин. На китайських пароплавах привозять багато віспяних, отож їх затримують тут, поки лікарі не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаєш, вони щодо цього дуже суворі тут, бо…

Плюсь! Коли б Фриско-Кід перед тим, як стрибнути у воду, домовив своє речення, він би позбавив Джо великого клопоту. Але він не скінчив своєї думки, й Джо стрибнув у воду слідком за ним.

– Ось що, – запропонував Фриско-Кід за пів годинки, коли вони обоє, ладнаючись вилізати з води вхопились за ватерштага, – наловімо риби на обід, а відтак надолужимо те, що ми не доспали цієї ночі. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарешті пощастило видертися на палубу, Фриско-Кід встиг витягти на світ божий пару добрих вудок із великими гачками й бочку від макрелі з солоними сарделями.

– Це знадок, – сказав він. – Настромлюй на гачок цілу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком і тягнуть – тут їм і каюк. Той, хто не перший спіймає рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пірнули у воду, і волосині довелося спустити аж сімдесят футів, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосінь. Почавши намотувати, він поглянув на Фриско-Кіда й побачив, що той, вочевидь, спіймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкість; руч у руч висмикнули хлопці свої мокрі волосини…

Та Фриско-Кід був досвідченіший у цій справі: його риба опинилася в кокпіті перша. Риба Джо – трифунтова тріска – потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Він був у радісному захваті. Це було чудово! Такої величезної риби він не тільки сам ніколи не ловив, а й не бачив, щоб спіймав хто інший. І знову закинуто вудки, і нову пару риб долучено до тих, що спіймали раніше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоївся, поки б не виловив усю рибу в затоці, та Фриско-Кід порадив йому припинити.

– Та тут нам на три обіди вистачить, – сказав він, – навіщо ж далі рибу нищити? До того ж, чим більше наловиш, тим більше тобі доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.

XІІ. Джо хоче поїхати, не попрощавшись

Джо не журився, а ще радий був, що не перший спіймав рибу; це допомагало йому здійснити маленький план, який спав йому на думку, коли він купався. Кинувши у відро з водою останню почищену рибину, він почав роздивлятися навколо. До карантинної станції було не більш, як пів милі. Він міг добре розгледіти солдата-вартового, який ходив туди й сюди. Зайшовши до каюти, Джо з хвилинку прислухався, як хропли ті, хто спали. Щоб узяти пакунка з речами, треба було так близько пройти повз Фриско-Кіда, що він вирішив не брати його. Вийшовши знов на палубу, підтягнув човна, стрибнув у нього й відчалив.

Він прямував на карантин і спочатку веслував дуже обережно, боячись, як би з поспіху не зчинити небажаного шуму. Але дедалі дужче почав загрібати веслами й нарешті пішов нормальною ходою. Бувши уже на пів дорозі, він знов розглянувся навколо. Утечу можна було вважати за забезпечену, бо якби й вона виявилась, то «Сліпучий» не встиг би його наздогнати: Джо швидше за нього дістався б берега, де був би під захистом людини, яка носить уніформу – солдатів дядька Сема.

Раптом із берега до нього долинув звук пострілу, але він сидів спиною до берега й навіть не потурбувався озирнутися. За першим пострілом гримнув другий, і куля влучила у воду на відстані двох футів од весла. За цим разом він озирнувся. Солдат на березі наводив рушницю на нього, напевно, ладнаючись вистрілити втретє. Джо загнався на слизьке. Спокуса була велика: ще кілька добрих ударів веслами – й він на березі, де безпечно; але з цілком незрозумілих йому причин саме на тому березі стоїть солдат Сполучених Штатів і стріляє в нього з рушниці. Побачивши, що солдат націлюється втретє, Джо почав хапливо повертати назад. Човен став на місці, а солдат, опустивши рушницю, не зводив із нього очей.

– Мені потрібно попасти на берег! Дуже важливо! – крикнув йому Джо. Солдат заперечливо похитнув головою.

– Але мені дуже важливо, кажу ж вам! Дозвольте мені пристати!

Джо стурбовано озирнувся на «Сліпучого». Постріл, очевидно, збудив Піта-Француза. Отже, грота вже піднято, й у цей момент шлюп зривав кітву й налагоджував клівера.

– Тут не можна приставати. Чорна віспа! – крикнув солдат.

– Проте я повинен виладуватися! – стримуючи щось подібне до ридання, вигукнув Джо і знову взявся за весла.

– У такому разі я застрелю вас! – потішив його солдат і знов підніс до плеча рушницю.

Тоді Джо почав швидко міркувати. Адже острів великий; може там далі немає солдатів, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай він заслабне на чорну віспу – це краще, ніж повертатись до піратів. Він напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчої поворітки, за якою він міг би сховатися, було далеко. Якби він був досвідченіший у морських справах, то скерував би човна в іншому напрямку, зміркувавши, що тоді його вороги підпадуть під супротивний вітер… А так «Сліпучий» ішов за вітром, і це допомагало йому наздоганяти човен.

Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вітер був невеликий і дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вітру посунув шлюпа вперед так, що човен від нього був на відстані лише кількох десятків ярдів, але тут вітер враз якось ущух, і грот «Сліпучого» звис, ліниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.

– Ось як, фі ф мене украділь моя шофен! – закричав Піт-Француз і побіг до каюти по рушницю.

– Я попереджуй фас, фі сарас з шофна насад. Колі ні, я буду стріляйт!

Але ж добре тямлячи, що солдат пильнує з берега все, що тут коїться, він не наважився вистрілити навіть у повітря.

Джо ця загроза не злякала. Він, в якого ніколи ніхто не стріляв, за ці останні двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двічі. Одним разом більше, одним разом менше – тепер це для нього не мало ваги. Отож він гріб шалено, не зважаючи на Піта-Француза, що в дикій люті загрожував йому найжахливішими карами, як він тільки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кіда, що почав бунтувати.

– Тільки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повісили, – погрожував він. – Залиште його. Він добрий, чесний хлопець. І йому не місце тут із нами; він не може пристати до нашого паскудного брудного життя!

– A-а, й ті тюді ж! – у лютій нестямі залементував Француз. – Ф такім расі я тебе вб’ю, – й він кинувся на хлопця. Фриско-Кід примусив його пробігти за собою від кокпіта до бушприта й назад, але тут міцний подув вітру приневолив Піта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньої. Підскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вітру, він скерував шлюп прямісінько на Джо. Той востаннє щосили гребнув веслами, відтак, у розпачі, спустив їх…

Піт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звідти Джо.

– Ти тільки мовчи! – прошепотів Фриско-Кід, коли розлючений француз прив’язував фаленя, – не відказуй, дай йому вилаятися, так ліпше буде!

Проте в Джо озвалася вся його англосакська кров, і він не послухав цієї перестороги.

– Послухайте ви, містере Піте-Французе або як ще вас там звуть! – сказав він. – Ви повинні знати, що я хочу від вас піти й піду. Отже, найкраще, що ви можете зробити, це виправити мене на берег. Якщо ви цього не зробите, то не буду я Джо Бронсон, якщо не запроторю вас до в’язниці!

Фриско-Кід із жахом чекав, що далі буде. Піт-Француз остовпів: якесь хлоп’я… на його власному судні… і насмілюється так із ним розмовляти… Це ж просто нечувана річ! Він знав, що, затримуючи в себе Джо, він порушує закон, але й відпустити його він боявся: хлопець надто багато знав про його судно й про те, що це судно поробляє. Погрожуючи в’язницею, хлопець сказав йому прикру правду. Єдине, що залишалося – це залякати хлопця.

– Ось як, фі мене закрошуфав ф’ясница? Колі так, то й фі пітете сі мной туди!… – люто заверещав француз. – Мінулій ніч і фі буф з нами ф чофен. Фітпофідайт мені: фі буф із нами, фі краф салізо, краф? Фі біг. І фі ще насмілійсь казаті, що фі міне надіслай до ф’ясница? Ха, ха, ха…

– Так, але ж я не знав, – відказував Джо.

– Ха, ха… Смішно. Фі це скашіть суддя – фін теш сміяться.

– Кажу ж вам, що я не знав, – відважно повторив Джо. – Я не знав, що потрапив до злодіїв!..

З цих його слів Фриско-Кіда всього немов підкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашаріло вогнем.

– Але тепер, – казав Джо далі, – я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законів я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен відповісти перед кожним суддею, й у цій справі хай мене судять усі судді Сполучених Штатів. А ось ви, містере Піте, цього сказати не можете!…

– Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!

– Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! – Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.

– Слодій – повторив француз, збиткуючись.

– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.

– Повторіть це ще раз! – загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.

– Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.