Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.
І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою.
Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.
Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім'яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.
Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам'ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.
Він переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з ніг, а впавши, він сам підставляє під зуби супротивника ніжну шию – найвразливіше місце для укусу на смерть. Білий Зуб знав це місце. Це знання перейшло до нього від його хижих предків. І в Білого Зуба був особливий спосіб нападу: захопити собача розполохом, на самоті, збити з ніг і вчепитися зубами йому в горло.
Він був ще надто молодий, і щелепи в нього не досить ще зміцніли, щоб загризати на смерть. Але по табору бігало чимало собачат зі слідами його зубів на шиї. І одного дня, захопивши якесь щеня край лісу, він кількома нападами перегриз-таки йому горло і урвав життя. Надвечір у таборі стояв страшенний гамір. Випадкові свідки злочину Білого Зуба принесли сумну звістку господареві загризеної собаки, жінки пригадали всі крадіжки Білого Зуба, і житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нікого не пустив до свого намету, де сховав лиходія, і рішуче відмовився видати його своїм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.
Білого Зуба зненавиділи люди й собаки. Під ту пору він жодної хвилини не був у безпеці. На нього кожний собака вишкіряв зуби, кожна людина здіймала руку. Тварини зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомиті напасти або відбити напад, вчасно ухилитися від пожбуреного в нього каменя, спокійно й швидко знайти вихід з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грізним гарчанням відскочити геть.
Жодний собака в таборі, ні молодий, ні старий, не вмів так жахливо гарчати, як Білий Зуб. Гарчання буває застережливе і загрозливе, і на ньому треба розумітися. Білий Зуб чудово знав, як це робиться. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Ніс тоді в нього збирався у дрібненькі зморшки, хвилями здіймалася на спині шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змійка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненависті очима, він люто закопилював губи, і з його вискалених зубів точилася слина. У таку хвилину він міг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, він враз вирішував, як бути далі. Часом вагання бувало довше, і ворог зовсім відмовлявся йти в атаку. Навіть дорослих собак Білий Зуб частенько так приголомшував своїм гарчанням, що встигав достойно відступити.
Відцуравшись від Білого Зуба, оголосивши йому війну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смішно, але, не підпускаючи його до свого гурту, вони самі ані на крок не могли відійти від зграї. Білий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро він уміє нападати, вони боялися бігати поодинці. І всі, опріч Ліп-Ліпа, мусили триматися купи, щоб боронитися від свого страшного ворога, якого самі ж собі нажили. Кожне щеня, яке забігало само на берег річки, було засуджене або на смерть, або на такі пекельні муки й страх, що, тікаючи від вовченяти, своїм пронизливим скавчанням підіймало на ноги весь табір.
Навіть тоді, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Білий Зуб не забував про помсту. Він нападав на кожне з них, заскочивши його на самоті; вони ж ішли в атаку лише цілою зграєю. Угледівши Білого Зуба, вони кидалися за ним навздогін, і рятували його тільки швидкі ноги. Але горе було тому собаці, який випереджав своїх товаришів! Білий Зуб несподівано повертався, наскакував на нього і рвав на шмаття, перш ніж підоспівала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпалені погонею собаки легко забували про обережність, а Білий Зуб – ніколи. Крадькома озираючись назад, він щохвилини був ладен вихором налетіти на занадто запального переслідувача, що вихопився наперед.
Собачата не можуть не гратися, і вороги Білого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи війну з ним на цікаву забаву. Гонитва за Білим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною і завжди серйозною. Але він, упевнений у швидкості своїх ніг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У ті дні, коли Білий Зуб марно чекав повернення матері, він не раз заманював зграю до лісу. Там собаки вже втрачали його слід. З галасу й гавкання він завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землі своїми оксамитовими лапами, німою тінню скрадався поміж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж він міцніше, ніж собаки, був зв'язаний з пущею і краще знав її таємниці й хитрощі. Особливо любив він замести свій слід у воді і, причаївшись у хащі, спокійно слухати несамовитий гавкіт спантеличеної собачні. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усіма, він розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це він навіть і гадки не мав. Він знав тільки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар і, безперечно, дужий. Тож Білий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, і його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пішов у силу. У Білому Зубові розвинулися всі ті якості, які допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Він був спритніший за всіх собак, напрочуд хитрий і лихий. У його гнучкому сухорлявому тілі з залізними м'язами й жилами було далеко більше гарту, ніжу їхніх тілах; він брав над ними гору лютістю, жорстокістю і розумом. Білий Зуб мусив стати таким, бо інакше він не вижив би в тому ворожому оточенні, де випадково опинився.
Восени, коли дні покоротшали і почав уже дошкуляти мороз, Білому Зубові трапилася нагода втекти на волю. В індіанському таборі вже кілька днів була страшенна метушня. Літня стоянка кінчилася, і все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осіннє полювання. Білий Зуб пильно стежив за людьми і, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумів, що це значить. Човни відпливали один по одному, і деякі з них уже зникли з очей.
Білий Зуб твердо вирішив не йти за людьми, і з першою ж нагодою він утік до лісу.
Там, у річці, що вже бралася кригою, він заховав свої сліди і, забравшись у глиб хащі, став чекати. Білий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кілька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й інші голоси. Його шукала й жінка Сивого Бобра, і син Міт-Са.
Білий Зуб тремтів від страху. Його так і поривало вилізти зі схованки, але він притлумив своє бажання. Невдовзі голоси завмерли вдалині, і він виповз з-під куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лісі вже смеркало. Він почав бігати і гратися серед дерев, тішачись, що опинився на волі. І раптом його огорнуло почуття самотності. Він сів і замислився, вслухаючись у лісову тишу. Вона його бентежила. Ані поруху, ані звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигає на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев і в їх чорних тінях таїлося щось грізне.
До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого міг би притулитися Білий Зуб. Мороз хапав його за лапи, і він почав їх підіймати: то одну, то другу. Потім поклав на них свій кудлатий хвіст, і в ту мить йому щось примріялося. У цьому не було нічого дивного. Перед його внутрішнім зором пропливли спомини. Він знову побачив людське селище, намети, яскраві вогнища. Почув верескливі жіночі скрики, грубі чоловічі голоси і собаче гарчання. Він був голодний і пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нічого, крім грізної німої тиші, а нею не наїсишся.
Неволя розніжила його. Залежність від людини ослабило його енергію. Він забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася ніч. Він звик до гомону і метушні в таборі, до безнастанної зміни зорових і слухових вражень. А тут нічого було робити, нічого було розглядати й слухати. Він намагався піймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнітила бездіяльність і передчуття чогось лихого й неминучого.
Раптом він здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То місяць, позривавши зі свого обличчя хмари, кинув тінь від дерева. Заспокоївшись, Білий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь із навислих над ним страхіть.
Під тиском нічного холоду в нього над головою лунко затріщало дерево. Білий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе від страху, він шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися під охороною людини. Ніздрі йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринів знайомий гомін. Він вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Але очі його не побачили привітного селища. Він зовсім забув, що люди пішли звідти.
Його скажений біг урвався. Бігти було нікуди. Він понуро побрів по спустошеному табору, обнюхуючи купи сміття та всякий мотлох. Він був би радий, коли б у нього полетів камінь, кинутий розлюченою жінкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнівно опустилася йому на спину; з охотою зустрівся б із самим Ліп-Ліпом і з усією зграєю полохливих гавкунів.
Він прийшов на те місце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сів на задні лапи і задер до місяця морду. Горло йому болісно стислося, паща розкрилася, і в одчайдушному крикові вилилась уся його самотність і страх, журба за матір'ю, усі минулі боліщі, незгоди й передчуття майбутніх бід і мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалібне – перше справжнє виття Білого Зуба.
Світанок розвіяв його страхи, але нагнав ще більшу тугу. Сидячи на голій землі, яка так недавно була густо заселена, він почував себе зовсім самотнім. Недовго думаючи, він завернув у ліс і побігуздовж річки вниз за водою. Він біг цілий день. Ні разу не сів відпочити. Неначе для того й на світ народився, щоб весь час бігти. Його залізне тіло не знало втоми; а коли вона нарешті прийшла, то спадкова безмірна терплячість надала йому свіжих сил і понесла його тіло вперед.
Там, де річка вливалася в урвисті береги, він обминав їх, видираючись на високі гори. Маленькі річки й потоки, що впадали в Мекензі, перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти по ще тоненькій льодовій корі, він не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною і весь час шукав стежки людей, які вели б від річки в глиб країни.
Серед звірів своєї породи Білий Зуб вирізнявся неабияким розвитком, і все ж кругозір його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензі. Він і гадки не мав, що люди могли опинитися по той бік річки. Коли б ця пригода трапилася з ним пізніше, коли він постаршав і набрався досвіду, більше поблукав по світу й ближче познайомився з різними річками й слідами, може, це й спало б йому на думку. Але такої сили розуму він мав дійти тільки згодом.
Поки що ж він сліпо біг уперед, тримаючись лише одного берега річки.
Він біг цілу ніч, долаючи в темряві всілякі перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опівдні наступного дня, коли він промчав без спочинку тридцять годин, навіть його залізне тіло стомилося. Тільки завзяття поривало його далі. Він уже сорок годин нічого не їв і ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкішна шуба була геть заболочена. Широкі лапи були розбиті й подряпані до крові. Він почав шкутильгати і дедалі шкутильгав дужче. А тут ще, як на гріх, небо заволокли хмари й пішов сніг – мокрий сніг, який танув під його лапами і налипав на них. Він запнув повітря непроглядною завісою, застелив усі нерівності землі, і бігти стало ще важче й болячіше.
Сивий Бобер збирався на ту ніч отаборитися по лівий бік Мекензі, бо в тому напрямі плем'я мало розпочати полювання. Але ще засвітло його дружина Клу-Куч угледіла на правому березі лося, що прийшов на водопій. Якби лось не спустився до річки, якби Міт-Са, керуючи човном, не збився через сніг з дороги, якби Клу-Куч не вгледіла лося, а Сивий Бобер влучним пострілом не вбив його, то все склалося б інакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березі. Білий Зуб побіг би далі і зрештою або загинув би, або знайшов диких братів і до кінця днів своїх лишився б таким самим вовком, як вони.
О проекте
О подписке