2
Неволя

З кожною дниною Білий Зуб набирався досвіду. Тим часом як Кайч була прив'язана до ціпка, він ганяв по табору, до всього придивлявся, все розвідував і вивчав. Він швидко познайомився зі звичками людей, але від того не став їх зневажати. Що ближче він з ними знайомився, тим глибше відчував їхню перевагу, їхню таємничу силу.

Він був власністю людей, як усі собаки. Його вчинки залежали від їхніх наказів. Вони могли бити й топтати його ногами, і він мусив терпіти. Цю науку він скоро опанував. Вона нелегко давалася йому, бо йшла всупереч його сильній, владній натурі; але, вивчаючи її з нелюбов'ю, він непомітно для себе навчився любити її. Він віддавав свою долю в інші руки і складав з себе відповідальність за своє існування. Вже тільки це було йому нагородою, бо краще прихилитися до когось, ніж стояти без ніякої опори.

Звичайно, минув не один день, поки він віддався душею і тілом людям. Він не міг одразу позбутися своєї спадкової дикості й розігнати спогади про пустелю. Він не раз пробирався на край лісу й довго стояв там, прислухаючись до якогось далекого могутнього поклику. І повертався до табору завжди збентежений, сумний, тихенько тужливо квилив під боком у матері і з німим пекучим запитанням лизав її в морду.

Білий Зуб швидко вивчив життя індіанського табору. Він побачив нечесність і зажерливість старших собак, коли їх годували рибою. Пересвідчився, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добрі й від них найскоріше можна сподіватися шматка м'яса або кістки. А після кількох лихих сутичок з матерями щенят, які вже попідростали, він вирішив, що краще їх не займати, триматися від них якомога далі і, забачивши їх, негайно забиратися геть.

Але отрутою його життя був Ліп-Ліп. Щеня було старше, більше на зріст і дужче, ніж Білий Зуб, і не давало йому просвітку. Білий Зуб завжди охоче вступав з ним у бійку, але незмінно зазнавав поразки.

Його ворог був надто сильний. Ліп-Ліп став для Білого Зуба кошмаром. Щойно вовченя відходило від матері, як зараз же з'являвся шибеник, біг за ним слідом, гарчав, чіплявся і, вибравши хвилину, коли поблизу не було людей, кидався на нього і змушував до бійки. А що Ліп-Ліп завжди перемагав, то ці бої йому страшенно подобалися. Для нього вони стали втіхою, а для Білого Зуба нестерпною мукою.

Білий Зуб не здавався. Він був увесь покусаний, і кожна сутичка кінчалася для нього поразкою, але дух його лишався незламним. Проте все це погано впливало на його норов. Він став злий і похмурий. Він і зроду був дикий, а від нескінченних переслідувань здичавів іще більше. Він рідко коли був веселий і безжурний, як усі його однолітки. Він ніколи не грався й не пустував із табірними щенятами. Ліп-Ліп не допускав цього. Як тільки десь поблизу собачого гурту з'являвся Білий Зуб, Ліп-Ліп налітав на нього, дражнив, знущався й кусав, аж поки не проганяв його геть.

Отже, Білий Зуб поступово втратив безтурботність, властиву його одноліткам, і видавався набагато старшим. Позбавлений змоги витрачати енергію в іграх, він замкнувся в собі і швидко розвивав свій розум. Він зробився хитрий; не маючи куди дівати час, став вигадливий на всілякі каверзи. Під час загальної годівлі собаки не давали йому вхопити свою частку риби й м'яса, і він зробився спритним злодієм. Він мусив сам роздобувати собі харч і роздобував уміло. То була справжня кара для жінок. Він навчився непомітно никати по табору, знав, де і що робиться, до всього придивлявся й дослухався, усе брав собі на розум і добирав дотепних способів, як уникати свого безжального гнобителя.

Ще коли Ліп-Ліп тільки почав до нього чіплятися, він якось учинив над ним напрочуд хитру штуку і пізнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так і він заманив одного дня Ліп-Ліпа у мстиві зуби своєї матері. Тікаючи від ворога, він весь час кружляв між наметами табору. Він був спритний бігун, спритніший за всіх тамтешніх собачат, навіть за самого Ліп-Ліпа. Але на цей раз він біг не на всю силу. Він тримався не далі як на стрибок від переслідувача.

Ліп-Ліп, розпалений гонитвою і близькістю жертви, забув про обережність. Він не помітив, куди забіг, а коли схаменувся, було вже пізно. Круто завернувши за один з наметів, він наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив'язі. Він з переляку заскавчав, і тої ж миті вовчиця вп'ялася в нього зубами. Утекти від Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услід. Вона збила його з ніг, щоб він не міг утекти, і вп'ялася в нього зубами.

Коли ж нарешті йому пощастило відкотитися від неї кудись убік, він підвівся весь розкуйовджений, розбитий тілом і душею. Скрізь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Він заціпенів на місці, роззявив пащу і заквилив протяжно й жалісно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподівано підскочив Білий Зуб і вчепився йому в задню лапу. У Ліп-Ліпа згас весь бойовий запал, і він ганебно втік. А його недавня жертва наступала йому на п'яти і не давала спокою, аж поки він не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибігли жінки і відігнали оскаженілого Білого Зуба градом каміння.

Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кайч уже не втече, і відв'язав її. Білий Зуб не тямив себе з утіхи, що мати його вільна. Він весело бігав за нею по всьому табору, і Ліп-Ліп, бачачи їх укупі, тримався від них на пристойній відстані. Білий Зуб навіть наїжувався й грізно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Ліп-Ліп був не дурний і хоч як горів бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самоті.

Того самого дня Кайч і Білий Зуб забрели на край лісу поблизу табору. Це він завів сюди матір і, коли вона враз спинилася, силкувався заманити її далі. Рідна річка, лігво і спокій лісів вабили його, і він хотів узяти з собою й матір. Він пробіг трохи вперед, став і озирнувся. Вона не рухалася. Він жалібно завив, сховався в кущах і знову вискочив. Потім підбіг до матері, лизнув її в морду і знов утік уперед. А вона все стояла на місці. Він спинився і глянув на неї, повний туги й надії. Але вона повернула голову туди, де був табір, і його погляд згас.

Білого Зуба щось кликало в далекі простори. Його мати теж чула цей поклик. Але вона чула й інший, ще владніший поклик вогнища й людини, що на нього з усіх тварин озиваються тільки вовки та брати їхні – дикі собаки.

Кайч повернулася і поволі пішла до табору. Він тримав її в більш міцних путах, ніж прив'язь. Невидимою таємною силою люди не пускали її від себе. Білий Зуб сів у тіні під березою і тихенько заквилив.

Гострий дух сосни й тонкі аромати лісу навівали йому спогади про минуле вільне життя, яким він тішився, поки не потрапив у полон. Але він був ще дуже малий, і для нього голос людини й голос пустині були ніщо проти голосу матері. Усе своє коротеньке життя він залежав від неї. Ще не прийшла йому пора стати на власні ноги. Тож він підвівся й сумно побрів до табору. Дорогою він кілька разів сідав і тужливо вив, прислухаючись до потужних покликів, які все ще линули з надрів лісу.

У пустелі діти недовго лишаються при матері, а під владою людини часом ще менше. Так було і з Білим Зубом. Сивий Бобер був щось винен індіанцеві, якого звали Три Орли. А Три Орли збирався в подорож уздовж річки Мекензі до Великого Озера Рабів. Шматок червоної тканини, ведмежа шкура, двадцять патронів і Кайч пішли в оплату боргу. Побачивши, що Три Орли забирає його матір до себе в човен, Білий Зуб кинувся слідом за нею. Одним ударом кулака Три Орли відкинув вовченя на берег і відчалив. Білий Зуб стрибнув у воду й поплив за човном, не слухаючи Сивого Бобра, що кликав його назад. Його охопив такий безмежний страх розлучитися з матір'ю, що в ту хвилину він зневажив навіть гнів людини.

Але люди звикли, щоб їм корилися. Сивий Бобер, розпалившись, скочив у човен і поплив навздогін за Білим Зубом. Догнавши вовченя, він нахилився і витяг його з води. Але не кинув його на дно човна. Тримаючи його однією рукою в повітрі, він другою почав його бити. Ну й бив же він його! Рука в індіанця була важка. Кожен удар був нестерпний, а сипались вони без кінця-краю.

Під зливою ударів то з одного боку, то з другого Білий Зуб гойдався, мов збитий з ритму маятник. У ньому клекотіли різні почуття. Спочатку він здивувався. Потім на хвилину відчув страх і кілька разів заскавчав під рукою індіанця. І враз розлютився. Його вільнолюбна натура дала себе взнаки – він вищірився і безстрашно загарчав в обличчя розгніваній людині. Та розгнівалася ще більше. Удари посипалися рясніше, важчі й болючіші.

Сивий Бобер бив, а Білий Зуб гарчав. Але це ж не могло тривати завжди. Хтось із них мусив поступитися, і здався-таки Білий Зуб. На нього знову напав страх. Це вперше людина так поводилася з ним. Випадкові удари дрючком чи каменем, що перепадали йому раніше, здавалися ласкою проти того, що відбувалося зараз. Він утратив мужність і почав скавчати. Від кожного удару в нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзі перейшов у несамовитий жах, і його зойки злилися в безперервне виття, що не збігалося з частотою ударів.

Нарешті Сивий Бобер опустив праву руку. Білий Зуб безпорадно повис у лівій його руці і все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, і він грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Білий Зуб опинився в нього під ногами, і він грубо відштовхнув його. Вільнолюбний норов вовченяти знову повстав, і він схопив зубами взуту в мокасин ногу.

Попереднє лупцювання було ніщо у порівнянні з тим, якого йому знову довелося зазнати.

Гнів Сивого Бобра не знав меж, так само як і страх Білого Зуба. На цей раз по ньому походила не тільки рука, а й дерев'яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тілі не було живого місця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Білий Зуб не вишкірив зуби. Він засвоїв ще одну науку неволі. Ніколи, ні за яких обставин не сміє він кусати свого володаря й пана. Тіло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своїми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якої немає ні прощення, ні забуття.

Човен торкнувся берега, а Білий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покірний волі Сивого Бобра. А Сивий Бобер волів, щоб Білий Зуб вийшов на берег, і швиргонув його на берег так, що він важко вдарився боком об землю. Дрижачи всім тілом, Білий Зуб устав і заскиглив. Ліп-Ліп, що бачив усе з берега, накинувся на Білого Зуба, збив з ніг і вп'явся в нього зубами. Вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, і йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Він підкинув Ліп-Ліпа в повітря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко від Білого Зуба. Така була людська справедливість. І хоч який Білий Зуб був нещасний у ту хвилину, але в душі у нього ворухнулася подяка. Він покірно поплентався за Сивим Бобром через увесь табір до його намету.

І з того дня Білий Зуб запам'ятав, що право карати боги залишають собі, а тварин цього права позбавляють.

Уночі, коли все стихло, Білий Зуб згадав матір і затужив за нею. Він тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його. З того дня Білий Зуб сумував уже мовчки. І тільки забрівши сам на узлісся, він давав волю своїй журбі і жалібно вив на весь голос.

Під ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рідну річку, він напевне втік би в пустелю, коли б не любов до матері. Він бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи її, він терпів неволю.

Та неволя не так уже й гнітила його. У ній багато було й цікавого. Завжди траплялося щось несподіване. Не було кінця-краю дивам, що їх творили люди, і на все він дивився з захватом. Крім того, він навчився догоджати Сивому Боброві. Покори, неухильної, сліпої покори вимагали від нього; в нагороду за це не били, і життя можна було сяк-так терпіти.

Іноді навіть Сивий Бобер сам кидав йому шматок м'яса і відганяв собак, щоб він спокійно міг попоїсти. Такий шматок м'яса мав для Білого Зуба велику ціну, далеко більшу, ніж десять шматків з рук жінок. Сивий Бобер ніколи не гладив і не пестив його. Проте чи його важка рука, чи справедливість, чи безперечна сила впливали на Білого Зуба, тільки невдовзі він і його похмурий господар заприязнилися.

Непомітно, підступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Білого Зуба кайдани неволі.

Інстинкт, який споконвіку жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Розвивався він і в Білому Зубові. І потроху життя в індіанському селищі, попри всі його злигодні, ставало йому все миліше. Але сам він не підозрював цього. Він тужив за матір'ю, мріяв про побачення з нею і палко жадав опинитися знову на волі.