4

Коли констебль Ворвік вийшов зі станції метро Сент-Джеймс-парк, перше, що він побачив, була фірмова трикутна вивіска Скотленд-Ярду. Він дивився на неї з побожністю та сторожкістю, як молодий актор дивиться на Королівський національний театр або художник, який вперше потрапляє до Королівської академії мистецтв. Констебль підняв комірець, щоб захиститися від пронизливого вітру, та приєднався до ранкової процесії офісного планктону.

Вільям перетнув Бродвей і попрямував до кварталу, в якому знаходилася Лондонська поліція, будівля у дев’ятнадцять поверхів, вкрита роками бруду та криміналу. Він показав своє робоче посвідчення поліцейському біля дверей і підійшов до рецепції. Йому посміхнулася молода пані.

– Я констебль Ворвік, мені призначено зустріч з командором Гоксбі.

Вона пробіглася ранковим розкладом і відповіла:

– О, так. Офіс командора знаходиться на п’ятому поверсі, у кінці коридора.

Вільям подякував їй і пішов до ліфтів, проте щойно він побачив натовп, вирішив піднятися сходами. Коли він дійшов до першого поверху з написом «НАРКОТИКИ», він продовжив свій шлях до «ШАХРАЙСТВА» на другому, «ВБИВСТВ» на третьому, і тільки на п’ятому його зустріла вивіска «ГРОШОВІ МАХІНАЦІЇ, ВИТВОРИ МИСТЕЦТВА ТА АНТИКВАРІАТ».

Він відчинив двері у довгий яскраво-освітлений коридор. Вільям не квапився, бо знав, що у нього є час. Краще прийти раніше на кілька хвилин, аніж спізнитися на хвилину, як казало Євангеліє від святого Джуліана. В усіх кімнатах, повз які він проходив, яскраво горіло світло. Боротьба зі злочинністю не має графіка.

Двері однієї з кімнат були прочинені, і Вільяму відібрало подих: він побачив картину, притулену до стіни. Двоє чоловіків та молода жінка уважно розглядали полотно.

– Дуже добре, Джекі, – сказав з помітним шотландським акцентом той з чоловіків, що виглядав старшим. – Твій особистий тріумф.

– Дякую, шефе, – відповіла вона.

– Сподіваюся, – сказав молодший чоловік, вказуючи на картину, – що це дозволить нам запроторити Фолкнера за ґрати щонайменше на шість років. Багацько часу ми витратили на цього виродка.

– Цілком з вами згоден, комісаре Хоган, – підтримав старший чоловік, а потім розвернувся і помітив Вільяма у дверях. – Вам чимось допомогти?

– Ні, дякую, сер. – Фред попереджав його, що поки Вільям лише констебль, він має звертатися до всього, що рухається, як «сер», і це завжди буде правильним рішенням. – Я лише зазирнув поглянути на картину.

Щойно старший чоловік зібрався зачинити двері, як Вільям додав:

– Я бачив оригінал.

Троє офіцерів обернулися, щоб подивитися на нахабу.

– Це і є оригінал, – трохи роздратовано сказала жінка.

– Це неможливо, – зауважив Вільям.

– Цікаво, чому ж? – спитав її колега.

– Оригінал висів у Музеї Фіцмолеан у Кенсингтоні, доки кілька років тому його не викрали. Цю справу так і не розкрили.

– Ми розкрили її, щойно, – впевнено сказала жінка.

– Не думаю, – відповів Вільям. – Оригінал був підписаний Рембрандтом у правому нижньому куті, там мали б бути його ініціали – RvR.

Три офіцери подивилися у правий нижній кут, але там не було жодних ініціалів.

– Через кілька хвилин до нас приєднається директор Фіцмолеану, Тім Нокс, – сказав старший чоловік. – Я скоріше на його висновок покладатимуся, аніж на думку якогось пацана.

– Звісно, сер, – сказав Вільям.

– Ти взагалі знаєш, скільки вона коштує? – спитала молода жінка.

Вільям зайшов до кімнати й придивився до картини. Він вирішив не цитувати Оскара Вайлда щодо різниці між ціною та цінністю.

– Я не експерт, – відповів Вільям, – але думаю, що приблизно дві-три сотні фунтів.

– А оригінал? – спитала жінка вже не так впевнено.

– Гадки не маю, проте кожна велика галерея на світі була б рада мати такий шедевр у своїй колекції, не кажучи вже про деяких провідних колекціонерів, для яких гроші не питання.

– Тобто ви не знаєте, скільки вона коштує? – спитав молодший офіцер.

– Ні, сер. Такий Рембрандт не часто з’являється на відкритому ринку. Останній пішов з молотка на аукціоні «Сотбіс Парк Бернет» у Нью-Йорку.

– Ми знаємо, де він проходить, – відказав старший чоловік, навіть не намагаючись приховати сарказм.

– Тоді ви знаєте, що він пішов за двадцять три мільйони доларів, – сказав Вільям і негайно пошкодував про це.

– Дуже дякую за твою думку, хлопче, але ми не можемо тебе більше затримувати, бо ти, мабуть, поспішаєш, – додав старший офіцер і кивнув на двері.

Вільям спробував піти з гідністю, проте щойно він опинився в коридорі, як двері грюкнули за ним. Вільям подивився на годинник: 7:57. Він побіг у кінець коридора, бо не мав жодного бажання спізнитися на зустріч.

* * *

Він постукав у двері з табличкою, на якій золотими літерами було вибито «Командор Джек Гоксбі, Кавалер Ордена Британської імперії», та увійшов. У приймальні сиділа секретарка, яка подивилася на нього, спитавши:

– Констебль Ворвік?

– Так, це я, – знервовано відповів Вільям.

– Командор уже чекає на вас. Проходьте, будь ласка, – сказала вона й вказала на інші двері.

Вільям знову постукав і зачекав, поки його запросили увійти. Гарно одягнений чоловік середнього віку, з пронизливим поглядом блакитних очей та зморшкуватим чолом, яке додавало йому віку, встав з-за стола. Гоксбі потиснув руку Вільяму та вказав на стілець з іншого краю стола. Чоловік розкрив теку, швидко передивився написане у ній і звернувся до Вільяма:

– Спершу спитаю: ви раптом не родич сера Джуліана Ворвіка, королівського адвоката?

Серце Вільяма впало.

– Він мій батько, – відповів Вільям з думкою, що тепер його співбесіда швидко закінчиться.

– Я захоплююся ним, – продовжив Гоксбі. – Ніколи не порушує правила, ніколи не обходить закон, але йому вдається захистити навіть найгірших шарлатанів так, ніби вони святі. А святих, як мені здається, серед них небагато.

Вільям знервовано розсміявся.

– Я хотів побачити вас на власні очі, – продовжив Гоксбі, який точно не виглядав як любитель пустих балачок, – бо ви серед тих, хто склав іспит на детектива найкраще, до того ж з великим відривом.

Вільям навіть не здогадувався, що склав іспит.

– Поздоровляю, – додав командор. – Також я помітив, що ви як випускник не скористалися пришвидшеною схемою і вирішили не спрощувати собі кар’єрну драбину.

– Ні, сер. Я хотів…

– …проявити себе. Як я колись. Тепер, як ви вже зрозуміли, Ворвік, ви будете переведені до іншої дільниці. Я вирішив, що ви будете осягати науку у Пекгемі. І якщо ви гарно себе проявите, побачимося у Скотленд-Ярді через кілька років. І якщо ви впораєтеся там і вирішите залишитися, то через кілька років ви приєднаєтеся до нас тут, щоб продовжити службу та боротися зі злочинцями першого ешелону.

Вільям розслабився, але тут комісар шокував його наступним запитанням:

– Ви точно впевнені, що хочете стати детективом?

– Так, сер, з восьми років.

– Ви ж матимете справи не з тими кабінетними злочинцями, яких захищає ваш батько, ви матимете справу з найгіршими людьми у світі. Ви побачите вагітну жінку, що вкоротила собі віку, або наркомана вашого віку, з голкою, що стирчить просто з вени. Чесно кажучи, вам не завжди буде солодко спати. А зарплата нижче, ніж у касира з «Теско».

– Ви кажете, як мій батько, сер, проте навіть він не зміг мене відмовити.

Командор підвівся.

– Гаразд, Ворвіку. Тоді побачимося через два роки.

Вони знову потиснули один одному руки: співбесіда скінчилася.

– Дякую, сер, – сказав Вільям. Після того як двері за ним зачинилися, він хотів підстрибнути вгору та кричати «Алілуя», проте у приймальні він раптом побачив три постаті, які дивилися прямо на нього.

– Ім’я та звання! – спитав старший чоловік, якого він уже сьогодні бачив.

– Ворвік, сер. Констебль Вільям Ворвік.

– Сержанте, переконайтеся, що констебль Ворвік нікуди не втече, – сказав старший чоловік молодій жінці, постукав у двері командора і зайшов усередину.

– Доброго ранку, Брюсе, – сказав Гоксбі. – Чув, ви збираєтеся заарештувати Майлза Фолкнера. Не дуже ви швидко.

– Боюся, що ні, сер. Але я не через це прийшов…

І це було останнє, що Вільям почув перед тим, як двері зачинилися.

– Хто це? – спитав Вільям у жінки.

– Детектив старший інспектор Ламонт. Він очолює відділ витворів мистецтва та антикваріату і підпорядковується безпосередньо командору Гоксбі.

– Ви також працюєте з витворами мистецтва?

– Так. Я детектив сержантка Ройкрофт, а Ламонт – мій шеф.

– У мене якісь проблеми?

– По саму дупу, констеблю. Скажімо так, я б не хотіла опинитися на вашому місці.

– Але я тільки хотів допомогти…

– І завдяки цьому вам вдалося накрити операцію під прикриттям, що тривала півроку.

– Але як?

– Гадаю, скоро дізнаєтеся, – відповіла детектив Ройкрофт, щойно двері відчинилися і детектив старший інспектор Ламонт вийшов, люто подивившись на Вільяма:

– Заходьте, Ворвіку, – запросив він. – Командор хоче вам іще щось сказати.

Вільям із сумнівом зайшов назад до кабінету й подумав, що тепер його відішлють назад на чергування. Усмішка командора зникла, його обличчя стало похмурим, він не потиснув констеблю під номером 565LD руку.

– Ворвіку, ви шкідник, – сказав він, – і знайте: ви не потрапите у Пекгем.

5

– Це твій останній день як констебля, – сказав Фред, коли вони з Вільямом виходили з відділка на вечірнє патрулювання.

– Тільки якщо мене не випруть з детективів, – відповів Вільям. – У цьому разі я негайно повернуся на чергування.

– Фігня. Заробиш собі ім’я, це всі знають.

– Тільки завдяки тобі, Фреде. Ти навчив мене життя більше, ніж я міг вивчити в університеті.

– Тільки тому, що твоє життя було таким захищеним, Хористе. На відміну від мого. До якого департаменту тебе направили?

– Витвори мистецтва та антикваріат.

– Я гадав, що це така розвага для багатих та ледачих, а не об’єкт злочину.

– Це може бути дуже прибутковим злочином для тих, хто знає, як обійти закон.

– Просвіти мене.

– Зараз відбувається одна махінація, – почав Вільям, – і полягає вона в тому, що злочинці крадуть витвори мистецтва, але не збираються продавати їх.

– Не розумію, – сказав Фред. – Нащо красти щось, що ти не збираєшся продавати або передати перекупу?

– Страхові компанії іноді готові радше домовитися з третьою стороною, аніж виплачувати повну вартість за полісом.

– Перекупу в костюмі від «Армані»? – спитав Фред. – То як такого запроторити за ґрати?

– Треба почекати, поки він не стане надто жадібним і страхова компанія відмовиться платити.

– Пахне бюрократією. Я б ніколи не зміг працювати детективом.

– Де ми сьогодні патрулюємо? – спитав Вільям, знаючи, що Фред любить відходити від офіційного плану.

– Суботній вечір. Краще поїдемо на Бартон та впевнимося, що вболівальники не рвуться в бій. А потім повернемося на Ласкомб Роуд, перш ніж паби зачиняться. Може, заарештуємо якогось п’яного розбишаку у твоє останнє чергування…

Хоча Вільям провів два роки біч-о-біч з Фредом, він майже нічого не знав про його особисте життя. Проте він не скаржився, бо теж був не надто балакучим, та це був їхній останній день разом, тому він вирішив спитати у Фреда про дещо, що його завжди бентежило.

– Що змусило тебе піти у поліцію?

Спочатку Фред не відповів, ніби не почув питання, але зрештою вимовив:

– Оскільки я тебе більше не побачу, Хористе, я розкажу. По-перше, це скоріше несподіванка, аніж план.

Вільям мовчав, поки вони звертали на алею, що вела до Бартона.

– Я народився у зйомній квартирі у Глазго. Мій батько більшу частину життя байдикував, і жили ми на заробітки матері.

– Чим вона займалася?

– Вона працювала у барі і швидко зрозуміла, що є більш прибутковий спосіб заробітку, тож почала надавати певні послуги на стороні. Я досі не впевнений, що не є наслідком однієї з таких послуг.

Вільям промовчав.

– Але щойно її краса почала в’янути, заробітки зменшилися, і батько часто зустрічав її стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечері без грошей на пляшку віскі та чергову ставку.

Потім Фред замовк, а Вільям подумав про власних батьків, які проводили суботні вечори в ресторані або театрі. Йому важко було зрозуміти тиранію домашнього насилля. Він ніколи не чув, щоб батько навіть підвищував голос у присутності його матері.

– Лондон далеко від Глазго, – сказав Вільям, сподіваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.

– Для мене – надто близько, – сказав Фред та увімкнув ліхтар, який освітив алею, і молода парочка зникла. Фред усміхнувся.

– Мені було чотирнадцять, коли я втік із дому. Найнявся на перше вантажне судно і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.

– І тоді ти пішов до поліції?

– Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.

– Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.

– А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.

– Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?

– Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.

– Винагороджувалася?

– Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.

Вільям розсміявся, а Фред додав:

– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.

– І твої дві подяки це підтверджують.

– І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.

– Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.

– Сьогодні тихо, – помітив Вільям.

– Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?

Вільям засміявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на інший бік вулиці й сказав:

– Бідна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не має, що робить.

Вільям гадав, що зараз послідує ще одна порція домашньої філософії, проте він помилився: