2

Одразу після восьмої ранку Вільям та Фред вирушили у ранковий патруль.

– У цей час небагато злочинів, – запевнив стажера Фред. – Злочинці як багатії – не прокидаються до десятої.

За останні півтора року Вільям звик до частих Фредових перлин мудрості, які виявилися кориснішими, ніж поліцейський устав.

– Коли там твій іспит на детектива? – спитав Фред у той час, як вони проїжджали Ламбет Уолк.

– Вже близько, проте я не думаю, що ти скоро мене здихаєшся, – відповів Вільям, підходячи до продавця газетного кіоска.

Фред глянув на заголовок: «Констеблька поліції Івонна Флетчер загинула біля посольства Лівії».

– Скоріше, вбита, – прокоментував Фред. – Бідолашна дівчинка.

Якийсь час він мовчав, та нарешті продовжив:

– Я все своє життя був констеблем, і це мені до душі. Але ти…

– Якщо я зможу, це буде завдяки тобі, – сказав Вільям.

– Ти не схожий на мене, Хористе, – відповів Фред.

Вільям злякався, що тепер це прізвисько приклеїться до нього до кінця його кар’єри. Він радше був би Шерлоком. Ніколи в житті він не зізнається своїм колегам по відділку, що колись співав у хорі і мріяв виглядати старшим. Утім, мати одного разу сказала йому: «Коли нарешті станеш старшим, то тобі схочеться виглядати молодше». – «Хіба люди ніколи не бувають задоволені своїм віком?» – здивувався він.

– Коли ти станеш комісаром, – продовжував Фред, – я вже буду у будинку для людей похидого віку, а ти забудеш про мене.

Вільяму навіть на думку не спадало, що він може стати комісаром, однак він був певний, що ніколи не забуде констебля Фреда Єйтса.

Фред помітив хлопця, який вибігав з газетного кіоска. За ним біг містер Патель, але не міг його наздогнати. Вільям чкурнув за ним разом із Фредом, який відставав від нього лише на ярд. Вони порівнялися з містером Пателем, коли хлопець уже був за рогом, проте їм довелося пробігти іще ярдів сто, щоб схопити його. Поліцейські відвели хлопця назад до кіоска та змусили його повернути містеру Пателю пачку цигарок.

– Будете подавати заяву, сер? – спитав Вільям, тримаючи записник та олівець напоготові.

– А який у цьому сенс? – запитав власник кіоска. – Посади цього, то замість нього з’явиться його молодший брат.

– Пощастило тобі, Томкінсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тільки переконаймося, що ти дійдеш до школи, бо інакше я розповім про все твоєму старому. – До речі, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вільяма.

Томкінс кинувся геть. Діставшись кінця вулиці, він повернувся до них, гукнувши: «Наволоч поліцейська!», та показав їм непристойний жест.

– Мабуть, варто було прибити його за вуха.

– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.

– У шістнадцятому столітті, коли хлопчину хапали за крадіжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб він не вирвався, тому єдиним способом врятуватися було відірвати собі вухо.

– Непогана ідея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумію сучасних поліцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсію, до злочинців треба буде звертатися «сер». Утім, мені лишилось усього півтора року до пенсії, а ти тоді вже працюватимеш у Скотленд-Ярді. Хоча, – тут Фред додав трохи фірмової мудрості, – коли я прийшов до поліції майже тридцять років тому, ми приковували таких хлопців наручниками до радіатора, викручували температуру на повну і тримали їх так, доки не зізнаються.

Вільям розсміявся.

– Я це серйозно, – сказав Фред.

– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?

– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.

Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не розповідав колегам про те, що до коледжу він навчався в одній з кращих шкіл Англії, тим паче що його батько постійно отримує непогані суми від найвідоміших злочинців країни.

Поки вони продовжували патрулювати, кілька людей привітали Фреда, а деякі навіть побажали Вільяму доброго ранку. Коли через кілька годин вони повернулися до відділка, Фред не став повідомляти черговому офіцеру про випадок з Томкінсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як і сучасні поліцейські практики.

– Ну що, вип’ємо по чашці чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до їдальні.

– Ворвік! – вигукнув хтось позаду.

Вільям озирнувся і побачив чергового офіцера, який вказував на нього.

– Там ув’язнений знепритомнів у камері. Швидко бери рецепт та бігом до найближчої аптеки!

– Слухаюсь, сержанте! – відповів Вільям. Він схопив конверт і побіг до аптеки на Хай-стрит, де перед віконцем провізора вже вишикувалася невелика черга. Вільям вибачився перед жінкою, яка стояла першою в черзі, й передав аптекарці конверт зі словами: «Це терміново».

Молода дівчина відкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:

– З вас один фунт шістдесят центів, констеблю.

Вільям дістав дріб’язок і передав аптекарці. Вона поклала гроші до каси, обернулася, дістала пачку презервативів з полиці та передала йому. Парубок аж рота відкрив, проте не зміг вимовити ні слова. Він із соромом помітив, як кілька людей із черги почали усміхатися. Він уже збирався зникнути, проте аптекарка сказала:

– Не забудьте ваш рецепт, констеблю, – і повернула Вільяму конверт.

Кілька здивованих пар очей проводили його до дверей. Він відійшов подалі, а потім відкрив конверт та прочитав той «рецепт».

«Шановний пан/шановна пані,

я сором’язливий констебль, якому нарешті вдалося знайти собі дівчину (і сподіваюся, сьогодні мені пощастить!). Проте ми поки що не хочемо дітей, у вас є щось від цього?»

Вільям щиро розсміявся, запхав пачку презервативів до кишені та пішов назад до відділка. Лише одна прикра річ спала йому на думку: якби тільки у нього й справді була дівчина!

3

Констебль Ворвік закрутив ковпачок своєї перової ручки з упевненістю, що він склав свій іспит на детектива з тріумфом, як би це назвав його батько. Коли він того вечора повернувся у свою квартиру у Тренчард-Хаус, його тріумф майже наполовину згас, а коли він вимикав світло перед сном, то був майже впевнений, що зганьбився, і тепер до скону віку патрулюватиме вулиці та ловитиме кишенькових злочинців.

– Як успіхи? – спитав черговий офіцер наступного дня, коли Вільям прийшов на чергування.

– Безнадійно провалив, – відповів Вільям, перевіряючи книгу чергувань. Вони з Фредом щойно повернулися з патрулювання Бартоном, єдиною метою якого було показати місцевим злочинцям, що в Лондоні ще є кілька поліціянтів, аби їх схопити.

– Ну нічого, спробуєш наступного року, – відповів офіцер. Якщо констебль Ворвік і мав намір страждати від невпевненості, офіцер точно не мав наміру рятувати його від цього.

* * *

Сер Джуліан точив ніж, аж доки лезо не стало таким, що об нього можна було порізатися.

– Шматочок чи два, синку?

– Два, будь ласка.

Сер Джуліан нарізав печеню, мов професійний різник.

– Отже, ти склав свій іспит на детектива? – спитав він Вільяма, передаючи йому тарілку.

– Дізнаємося тільки за кілька тижнів, – відповів хлопець, передаючи матері миску з брюссельською капустою. – Та я не надто оптимістично налаштований. Але ти будеш радий дізнатися, що я вийшов у фінал чемпіонату зі снукеру в нашому відділку.

– Снукер? – спитав батько так, ніби вперше чув про цю гру.

– Так, це одна з речей, якої я там навчився за ці два роки.

– То ти виграєш? – поцікавився батько.

– Навряд чи. Я змагаюся з фаворитом, який вигравав кубок останні шість років.

– Отже, ти провалив свій іспит, а тепер ще й збираєшся програти в цьому, як його…

– Цікаво, чому саме брюссельська капуста, а не бельгійська? – сказала Марджорі, намагаючись відволікти чоловіка та сина від чергової дуелі.

– Бо вперше її знайшли на околицях Брюсселя, і з того часу бельгійці називають її саме так.

– Ти як енциклопедія, – посміхнулася Марджорі й подивилася на доньку.

– А якщо ти склав цей іспит, – продовжував сер Джуліан, якого не вдалося відволікти питаннями етимології, – скільки часу має пройти, перш ніж ти станеш справжнім детективом?

– Півроку, може, рік. Мені треба буде дочекатися, поки з’явиться вакансія.

– То, може, одразу до Скотленд-Ярду? – саркастично поцікавився батько.

– Це неможливо. Спочатку треба себе добре проявити і тільки потім можна подавати заявку до святої святих. Проте завтра я вперше туди піду.

Сер Джуліан кинув різати.

– Навіщо?

– Я ще не знаю, – зізнався Вільям. – Головний подзвонив мені у п’ятницю та наказав прибути до командора Гоксбі о дев’ятій ранку в понеділок, проте не сказав чому.

– Гоксбі, Гоксбі… – задумливо повторював сер Джуліан, насуплюючи лоба. – Чому мені знайоме це ім’я? А, точно, ми з ним якось стикалися в одній справі про махінації, коли він ще був головним інспектором. Вражаючий свідок. Дуже добре підготувався, я навіть не зміг ні за що зачепитися. Його не можна недооцінювати.

– Розкажи мені більше, – попросив Вільям.

– Занадто низький як для поліцейського. Будь уважним, такі зазвичай розумніші за інших. Також відомий як Яструб. Спочатку кружляє над тобою, а потім летить вниз та хапає своїми пазурями.

– Бачу, і тебе схопив, – прокоментувала Марджорі.

– З чого ти це взяла? – спитав сер Джуліан, наливаючи собі вина.

– Бо ти запам’ятовуєш тільки тих свідків, які беруть гору над тобою.

– Підловила, – сказав сер Джуліан і підняв келих за Ґрейс та Вільяма, які раптом вибухнули спонтанними аплодисментами.

– Передавай командору Гоксбі мої вітання, – додав сер Джуліан, не звертаючи уваги на аплодисменти.

– Це останнє, що я зроблю, – відповів Вільям. – Я хочу справити гарне враження, а не заробити собі ворога на все життя.

– Хіба у мене така погана репутація? – зітхнув сер Джуліан, мов коханець, якому відмовили.

– Боюся, твоя репутація така погана, що кожного разу сама лише згадка твого імені у відділку викликає обурення, бо завдяки тобі той, хто має сидіти у тюрмі довічно, гуляє на волі.

– Хто я такий, щоб сперечатися з дванадцятьма шанованими чоловіками та законом?

– Ти, мабуть, не помітив, тату, – сказала Ґрейс, – проте жінки сидять серед присяжних з двадцятих років.

– Дуже жаль, бо я б ніколи їх не пускав у журі.

– Ґрейс, не слухай його, – сказала мати. – Він просто намагається тебе спровокувати.

– Отже, чемпіонкою якої програшної справи ти збираєшся стати? – спитав доньку сер Джуліан, глибше врізаючись у м’ясо.

– Право на спадщину, – мовила Ґрейс, відпивши вина.

– Чиє саме, дозволь спитати?

– Моє. Ти, може, і сер Джуліан Ворвік, баронет, проте коли ти помреш…

– Що, сподіваюсь, станеться не скоро, – додала Марджорі.

– …твій титул отримає Вільям, – продовжила Ґрейс, ігноруючи матір, – попри те, що я народилася першою.

– Який жах, – глузливо промовив сер Джуліан.

– Це не смішно, батьку, і я впевнена, що норми права зміняться ще за твого життя.

– Не можу собі уявити, щоб лорди пристали на твою пропозицію.

– А вони будуть наступними, бо щойно Палата громад зрозуміє, що справа в голосах, їхня священна цитадель впаде під вагою власної абсурдності.

– І що ти збираєшся із цим робити? – спитала Марджорі.

– Почнемо зверху, з королівської родини. Ми вже маємо підтримку пожиттєвого пера, який готовий передати законопроект про примогенітуру^[2] в Палату. Цей законопроект надасть жінкам право наслідувати престол у разі, якщо вони народилися першими, а не поступатися своїм молодшим братам. Ніхто не припускає, що принцеса Анна буде гіршим монархом, аніж принц Чарлз. І тому є чудові приклади: Єлизавета I, королева Вікторія та Єлизавета II.

– Цього ніколи не трапиться.

– За твого життя, батьку, – повторила Ґрейс.

– Але, Ґрейс, ти ж ніби проти титулів, – здивувався Вільям.

– Так, проти. Але це справа принципу.

– Тоді я тебе підтримаю. Ніколи не хотів бути сером Вільямом.

– А якщо ти станеш комісаром і заслужиш його? – спитав батько.

Це змусило Вільяма замислитися та знизати плечима.

– До речі, тобі вдалося захистити ту бідну дівчину минулого тижня? – спитала Марджорі Ґрейс, щоб трохи згасити полум’я суперечок.

– Ні, вона отримала шість місяців.

– Та її випустять уже через три, і вона неодмінно повернеться на панель.

– Тату, не починай цю розмову, будь ласка.

– А її сутенер? – поцікавився Вільям. – Це його мали б посадити.

– Та я б його живцем з’їла, – сказала Ґрейс, – але на нього навіть штраф не наклали.

– З’їла б? – спитав батько. – Бачу, тепер ти говориш як консерватор.

– У жодному разі, – відповіла Ґрейс.

Сер Джуліан узяв ніж для нарізання й спитав:

– Комусь іще шматочок?

– Можна спитати: ти з кимось зустрічаєшся? – повернулася Марджорі до сина.

– З різними людьми, щоразу як з дому виходжу, мамо, – відповів Вільям, якого потішив мамин евфемізм.

– Ти знаєш, про що я кажу, – докорила йому мати.

– Іще чого. Останні кілька місяців я постійно чергував, сім ночей поспіль, та закінчував о шостій ранку, і все, чого мені хотілося, – це лягти спати. А за два дні треба з’явитися на ранкову зміну. Тож давай дивитися правді в очі: констебль Ворвік – не краща партія.

– От якби ти мене послухався, – втрутився батько, – зараз уже був би успішним адвокатом, оточеним гарними жінками у палаті, які там були б, повір мені.

– Я де з ким зустрічаюся, – раптом сказала Ґрейс, і це було вперше, коли батько не зміг нічого відповісти. Він поклав свій ніж та виделку і уважно прислухався.

– Вона працює у Сіті, проте батькові вона, вочевидь, не сподобається, бо вона адвокатка з розлучень.

– Вже не дочекаюсь, як хочу з нею познайомитися.

– Коли завгодно, мамо, проте май на увазі, що я не казала, хто мій батько.

– Ти кажеш так, ніби я щось середнє між Распутіним та суддею Джеффрісом^[3]! – сказав сер Джуліан і націлив свій ніж у серце.

– Ти не такий харизматичний, – зазначила його дружина, – але й з тебе є користь.

– О, то яка ж? – спитала Ґрейс.

– У вчорашньому кросворді залишилося слово, яке я досі не можу розгадати.

– Я до ваших послуг, – запропонував сер Джуліан.

– Жінка, яка турбується про світське життя, сидячи вдома? Десять літер, дев’ята «ч».

– Непрацююча! – одночасно вигукнули всі троє і розсміялися.

– Хтось хоче посипати голову попелом на десерт? – поцікавився сер Джуліан.

* * *

Вільям сказав батькові, що навряд чи переможе, проте перемога була у нього в кишені, точніше, у лузі. Він збирався загнати останню кулю та виграти чемпіонат відділку Ламбет зі снукеру, завершивши цим шість перемог Фреда Єйтса. Вільяму здавалося, що у цьому була певна іронія, бо саме Фред навчив його грати. Взагалі-то він навряд чи потрапив би до більярдної, якби Фред не порадив йому приєднатися до гри, щоб почати ладнати з тими хлопцями з відділка, які недовірливо ставилися до Хориста. Фред вчив його грати з таким самим ентузіазмом, як вчив працювати «в полі». І зараз Вільям вперше міг перемогти свого вчителя.

У школі Вільям демонстрував неабиякі результати у регбі взимку, а влітку успішно пробігав спринти на доріжці. У свій останній рік у Лондонському університеті він посів перше місце в міжуніверситетському чемпіонаті. Навіть батько стримано усміхнувся, коли він перший фінішував у стоярдовому забігу (як він сказав), проте Вільям підозрював, що «максимальний брейк», «відновлення позиції куль» та «ін офф» ще не входили до батькового лексикону.

Вільям перевірив табло. Усього три гри. Тепер усе залежало від останнього фрейму. Він добре почав з 42 очками, але Фред надолужив, і вони майже зрівняли рахунки. Хоча Вільям усе ще був на 26 очок попереду, розташування куль було таким, що Фреду лишилося тільки сім куль до трофея. Кімната цокольного поверху була набита офіцерами усіх рангів; дехто сидів на радіаторах, хтось на сходах. Коли Фред схилився над більярдним столом і націлився на жовту кулю, у кімнаті запанувала тиша. Вільям бачив, як жовта, зелена, брунатна та блакитна кулі почергово зникали у лузах, як і його надії стати чемпіоном, доки до перемоги Фреда у матчі не залишилися рожева та чорна.

Фред вирівняв прицільну кулю, перш ніж направити биток. Проте він підштовхнув його надто інтенсивно, так що рожева куля потрапила у середню лузу, а биток зупинився збоку, роблячи ситуацію занадто важкою навіть для професіонала.