Джайлз Беррінґтон
1939–1941

11

Коли сер Волтер Беррінґтон відвідав онука, щоб повідомити йому страшні новини про те, що Гаррі Кліфтон загинув у морі, Джайлз відчув таке оніміння, ніби втратив кінцівку. Насправді він був би радий втратити цю кінцівку, якби це могло повернути Гаррі. Вони були нерозлучними ще з дитинства, і Джайлз завжди вважав, що вони залишаться такими на все життя. Безпідставна, непотрібна смерть Гаррі зробила Джайлза ще рішучішим уникнути помилки зі свого боку.

Джайлз якраз перебував у вітальні, слухаючи виступ пана Черчилля по радіо, коли Емма запитала його:

– Ти плануєш іти на війну?

– Авжеж, до Оксфорда більше не повернуся. І маю намір записатися негайно.

Його мати була явно цим здивована, але сказала, що розуміє намір сина. Емма обняла його і сказала:

– Гаррі пишався б тобою.

Ґрейс, яка рідко виявляла якісь емоції, розплакалась.

Наступного ранку Джайлз заїхав у Бристоль і демонстративно припаркував свій жовтий «ем-джі»^[5] біля вхідних дверей вербувального пункту. Він зайшов досередини, сподіваючись, що слово «рішучий» написане на його чолі. Сержант-майор ґлостерширців, старий полковий старшина капітана Джека Тарранта, став дуже уважним у мить, коли побачив молодого пана Беррінґтона. Він вручив Джайлзу анкету, яку той покірно заповнив, а за годину його запросили зайти за завісу для огляду армійським лікарем.

Останній поставив галочку у кожен квадратик після того, як ретельно перевірив у рекрута вуха, ніс, горло, грудну клітку та кінцівки, перш ніж наприкінці перевірити зір. Джайлз стояв за білою лінією та називав літери й цифри на вимогу; врешті-решт, він міг відбити шкіряну кулю, що мчала на нього зі швидкістю дев’яносто миль на годину, далі за друзів. Парубок був упевнений, що пройде медогляд, доки лікар не поцікавився у нього, чи знає він про якісь спадкові недуги або захворювання в його родині. Джайлз правдиво відповів:

– Мій батько і дідусь – дальтоніки.

Лікар провів ще одну серію тестів, і Джайлз помітив, що «гм» та «ага» перетворилися на цокання язиком.

– Мені шкода, що маю вам це сказати, пане Беррінґтон, – заявив медик, коли закінчив свій огляд, – але, зважаючи на історію захворювань вашої родини, не зможу рекомендувати вас на стройову службу. Проте, звісно, ніщо не може завадити вам пристати на канцелярську роботу.

– Хіба ви не можете просто поставити галочку, лікарю, і забути, що я коли-небудь згадував цей клятий факт? – відчайдушно намагався переконати медика Джайлз.

Лікар проігнорував його протест і в останньому рядку бланка написав «С3» – непридатний для стройової служби.

Джайлз повернувся до садиби в обід.

Його мати Елізабет нічого не сказала на те, що він сам випив майже пляшку вина. Молодик повідомив усім, хто цікавився, та кільком, хто цього не зробив, що його не взяли у ґлостерширці, бо не розрізняє кольорів.

– Але це не завадило дідусеві боротися з бурами, – нагадала йому Ґрейс після того, як йому подали другу порцію пудингу.

– Вони, мабуть, тоді не мали уявлення, що така хвороба існує, – сказав на це Джайлз, намагаючись не помічати її колючки.

Та Емма завдала удару нижче пояса.

– Ти ніколи й не прагнув записатися в перший призов, чи не так? – сказала вона, пильно зазираючи братові в вічі.

Джайлз задивився на свої черевики, коли вона відправила його у нокаут.

– Шкода, що немає твого приятеля з доків, аби він нагадав, що також був дальтоніком.

Коли мати Джайлза почула ці слова, їй явно полегшало, але вона і цього разу нічого не сказала. Ґрейс більше не розмовляла з братом до того, як повернулася до Кембриджу.

◾

Наступного дня Джайлз подався до Оксфорду, намагаючись переконати себе, що всі приймуть як вагому причину те, чому він не зміг записатися до війська і мав намір продовжити своє життя студента. Коли ж увійшов у браму коледжу, то виявив, що квадратне подвір’я більше нагадує вербувальний пункт, ніж університет, із молодиками в одностроях, котрі хильнули зайвого. На думку Джайлза, єдиною перевагою ситуації було те, що вперше в історії університету там опинилося стільки ж жінок, скільки й чоловіків. На жаль, більшість із них лише бажали пройтися під лікоть з кимось в уніформі.

Старий шкільний товариш Джайлза Дікінс був одним із небагатьох, хто не почувався незручно через те, що не записався в рекрути. Та Дікінсу і не було сенсу здавати медичні тести. Це був один із рідкісних іспитів, за який він не зумів би отримати галочку в жодному квадратику. Але потім він раптово зник, перебравшись до Блечлі-парку^[6]. Ніхто не міг сказати Джайлзу, що там діється, настільки там усе було вкрито таїною, а Дікінс попередив його, що той за жодних обставин не зможе навідувати свого приятеля.

Минали місяці, і Джайлз став більше часу проводити наодинці в пабі, ніж у переповненій лекційній залі, тоді як Оксфорд почав наповнюватися вже демобілізованими з фронту – дехто з однією рукою, інші – з однією ногою, кілька сліпих, і вони навчалися в його коледжі. Парубок намагався поводитися так, ніби цього не помічає, а до кінця курсу все більше й більше почувався не на своєму місці.

◾

Наприкінці курсу Джайлз поїхав до Шотландії, аби бути присутнім на хрестинах Себастьяна Артура Кліфтона. На церемонію, яку провели в каплиці замку Малджерлі, запросили лише найближчих родичів і кількох близьких друзів. Батька Емми та Джайлза серед них не було.

Джайлз дуже здивувався і водночас зрадів, коли Емма попросила його стати хрещеним батьком для сина, хоча й дещо збентежився, коли вона визнала, що єдиною причиною тієї пропозиції стало те, що, незважаючи на все, вона не сумнівалася, що саме такий вибір зробив би Гаррі.

Наступного ранку, коли Джайлз спустився на сніданок, то помітив світло, яке линуло з кабінету його діда. Коли ж проходив повз ці двері на шляху до їдальні, то почув своє ім’я. Парубок зупинився і підійшов ближче до напіввідчинених дверей.

Він заціпенів від жаху, коли почув, як сер Волтер сказав:

– Мені боляче, що повинен це сказати, але який батько – такий і син.

– Згоден, – приєднався до його думки лорд Гарві. – Я завжди високо цінував хлопчика, і це робить усю цю кляту справу ще неприємнішою.

– Ніхто, – зауважив сер Волтер, – не міг пишатися більше мене як голови правління, коли Джайлза призначили головним старостою Бристольської ґімназії.

– Я припускав, – додав лорд Гарві, – що він зможе використати свої чудові нахили до лідерства та проявів мужності, які він так часто демонстрував на ігровому полі, і на полі бою.

– Єдине хороше, що з усього цього випливає, – визнав сер Волтер, – це те, що я все більше не вірю в те, що Гаррі Кліфтон міг бути його сином, – сказав він.

Джайлз минув передпокій, пройшов повз їдальню та вийшов надвір. Він сів у свою автівку і розпочав довгу подорож назад, на захід країни.

Наступного ранку він припаркувався біля вербувального пункту. І знову став у чергу, цього разу не до ґлостерширців, а по той бік Ейвона, де набирали рекрутів до Вессекського полку.

Після того як юнак заповнив анкету, його передали іншому суворому лікарю. Цього разу, коли медик запитав: «Чи знаєте ви якісь спадкові недуги або захворювання у вашій родині, які могли б завадити вам вступити на дієву службу?», він відповів: «Ні, сер».

12

Опівдні наступного дня Джайлз покинув один світ, щоб увійти в інший.

Тридцять шість новобранців, котрі не мали між собою нічого спільного, окрім королівського шилінґа^[7], сіли у вагон разом із капралом, який відтепер виконував обов’язки їхньої няньки. Коли потяг виїхав за межі вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вікно вагона третього класу і був упевнений тільки в одному: вони прямували на південь. Але лише після того як за чотири години потяг заїхав у Лімпстон, юнак збагнув, наскільки це було далеко на південь.

Під час цієї подорожі Джайлз мовчав і уважно слухав усіх людей, котрі були навколо і мали стати його супутниками наступні дванадцять тижнів. Водій автобуса з Філтона, поліціянт із Лонґ-Ештона, м’ясар із Брод-стрит, будівельник із Нейлсі та фермер із Вінскомба.

Як тільки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував їх в автобус, що вже чекав неподалік.

– Куди ми їдемо? – поцікавився м’ясар.

– Дізнаєтесь уже скоро, паночку, – відповів капрал, і за акцентом стало ясно, де він народився.

Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дістався місця, де не спостерігалося жодних ознак будинків або людей, хіба якийсь випадковий яструб летів у небі в пошуках здобичі.

Зрештою, вони зупинилися біля віддаленої групи споруд, про яку вицвіла вивіска повідомляла: «Іпрські казарми. Навчальний табір Вессекського полку». Це настрій Джайлзу не підняло. Якийсь вояк вийшов із будки біля воріт і підняв шлагбаум, аби дозволити автобусу проїхати ще сто ярдів, перш ніж зупинитися посеред навчального плацу. Єдина постать стояла в очікуванні, коли прибульці виберуться з салону.

Коли Джайлз вийшов із автобуса, то зіткнувся віч-на-віч із здорованем з широкими грудьми й одягненим у хакі, котрий виглядав так, ніби його посадили на грядку. На його грудях висіли три ряди медалей, а під пахвою стримів стек. Але найбільше Джайлза вразили гострі, як вістря ножа, складки на штанях і черевики, такі напуцовані, що він міг бачити в них своє відображення.

– Доброго дня, панове, – привітався чоловік голосом, який лунав на весь плац і не мав потреби в посиленні мегафоном. – Мене звати сержант-майор Доусон, для вас – сер. Моїм обов’язком є перетворити вас із череди овець на бойову одиницю всього за дванадцять тижнів. До закінчення цього терміну ви зможете назвати себе вояками Вессекського полку, найкращого підрозділу нашого війська. Наступні дванадцять тижнів я буду вашою матір’ю, вашим батьком і вашою коханою, і, дозвольте запевнити, у мене є лише одна мета в житті – переконатися в тому, що коли зустрінетесь із першою німецькою сволотою, зможете її порішити, перш ніж та вколошкає вас. Процес навчання розпочнеться завтра о п’ятій ранку.

Тут здійнявся стогін, який сержант-майор проігнорував.

– До цього часу наказую капралові Мак-Клауду відвести вас до їдальні, перш ніж ви влаштуєтесь у казармі. Обов’язково відпочиньте вночі, адже вам знадобиться кожна унція енерґії, яку маєте в собі, коли ми зустрінемося знову. Командуйте, капрале.

Джайлз сидів за пирогом із риби, в який забули покласти сіль, а після одного ковтка теплої коричневої води, яку називали чаєм, поставив свій кухоль на стіл.

– Якщо не їстимете свій рибний пиріг, я можу його доїсти? – запитав молодик, котрий сидів поруч.

Джайлз кивнув, і вони помінялися тарілками. Сусіда більше нічого не сказав, поки не доїв.

– Я знаю вашу маму, – повідомив молодик.

Джайлз придивився до нього уважніше, дивуючись, як таке можливе.

– Ми постачаємо м’ясо до садиби та Беррінґтон-холу, – пояснив чоловік. – Мені подобається ваша мама, – додав він. – Дуже приємна леді. До речі, я Бейтс, Террі Бейтс.

Він міцно потиснув Джайлзу руку:

– Ніколи не думав, що сидітиму поруч із вами.

– А тепер, хлопці, гайда звідси! – наказав капрал.

Нові рекрути похопилися з лавок і рушили за капралом із їдальні через плац до ніссенівського бараку^[8] з написом «Марна» на дверях. Ще одна славетна битва вессекців, як пояснив капрал перед тим, як відчинити двері в їхнє нове житло.

Тридцять шість ліжок, по вісімнадцять із кожного боку, заповнювали весь простір, не більший за їдальню в Беррінґтон-холі. Джайлз опинився між Еткінсоном і Бейтсом. Подібне на школу, подумав він, хоча й помітив одну-дві відмінності упродовж кількох наступних днів.

– Баста, хлопці, маєте час роздягнутись і похропти.

Задовго до того, як останній рекрут заліз у своє ліжко, капрал вимкнув світло і гукнув:

– Переконайтесь, що всі заплющили очі. Завтра у вас буде дуже важкий день.

Джайлз не здивувався б, якби він додав, немов Фішер із його старого навчального закладу: «Ані пари з вуст після гасіння світла».

Як і обіцяли, жарівки спалахнули знову о п’ятій годині наступного ранку, хоча Джайлз і не встиг кинути оком на годинник після того, як у приміщення увійшов сержант-майор Доусон і зарепетував:

– Останній чоловік, хто поставить обидві ноги на землю, першим потрапить на багнет!

◾

Більшість ніг швидко гупнули об підлогу, коли сержант-майор дійшов до середини казарми, а його стек уже гримав по ліжках тих, чиї ноги досі не торкнулися підлоги.

– А тепер слухайте уважно, – продовжив він. – Даю вам чотири хвилини, щоби умитися та поголитися, чотири хвилини – щоб прибрати ліжко, чотири хвилини, щоб одягнутися, та вісім хвилин, аби поснідати. Загалом двадцять хвилин. Не рекомендую базікати, бо ви не можете дозволити собі гаяти час, і в будь-якому разі я єдиний, кому дозволено тут розмовляти. Це зрозуміло?

– Ще б пак, – зронив Джайлз, викликавши хвилю здивованого сміху.

За мить сержант-майор уже стояв перед ним.

– Щоразу, коли ти розтулятимеш свій писок, синку, – гукнув він, поклавши свій стек на плече Джайлза, – все, що я хочу почути, це: так, сер, ні, сер, як накажете, сер. Це зрозуміло?

– Так, сер, – промовив Джайлз.

– Не думаю, що почув тебе, синку.

– Так, сер! – вигукнув Джайлз.

– Уже краще. А тепер бігом до умивальної кімнати, миршавий маленький чоловічку, перш ніж я відправлю тебе на гауптвахту.

Джайлз поняття не мав, що таке гауптвахта, але це прозвучало не надто привабливо.

Коли Джайлз лише заходив, Бейтс уже вибирався із вбиральні. До того часу, коли він поголився, Бейтс устиг заправити своє ліжко, вдягтися та поквапився до їдальні. Коли Джайлз нарешті його наздогнав, то зайняв місце на лаві навпроти.

– Як це вам вдається? – захоплено поцікавився Джайлз.

– Що вдається? – не второпав Бейтс.

– Бути таким бадьорим, коли решта ще сонні.

– Насправді все просто. Я м’ясар, як і мій тато. Щоранку прокидався о четвертій і вирушав на ринок. Якщо хочеш отримати найкращі шматки, треба наспіти в момент, коли м’ясо доправляють із доків або вокзалу. Запізнишся хоч на кілька хвилин – і тобі залишається лише другий сорт. А запізнишся на півгодини, можеш розраховувати хіба на кістки – ваша матінка не подякувала б за це, знаєте?

Джайлз засміявся, але тут Бейтс підхопився і погнав назад до казарми, бо сержант-майор зовсім не залишив їм часу, щоб почистити зуби.

Більшу частину ранку салаги витратили на перевдягання в уніформу, кілька комплектів якої виглядали так, ніби їх уже хтось носив раніше. По тому отримали берети, паски, черевики, вовняні шапки, шоломи, пасту «Брассо»^[9] та крем для чобіт. Після того як новобранців екіпірували, їх вивели на плац для першого шикування. Відслуживши, нехай навіть і дещо неуважно, в школі Об’єднаного кадетського корпусу, Джайлз розпочав із невеликою перевагою, але не міг позбутися відчуття, що Террі Бейтс хутко його наздожене.

О дванадцятій вони помарширували до їдальні. Джайлз був такий голодний, що їв майже все, що пропонували. По обіді вони повернулися до казарми та перевдяглись для заняття в тренажерній залі, куди їх негайно ж погнали. Джайлз мовчки подякував своєму інструктору з фізичної підготовки за те, що той навчив його лазити по линві, балансувати на колоді та використовувати настінні бруси для розтягування м’язів. Він не міг не помітити, що Бейтс копіював кожен його рух.

День закінчився кросом на п’ять миль через девонські болота. Лише вісім із тридцяти шести новобранців забігли у ворота казарми одночасно зі своїм інструктором із фізпідготовки. Один навіть ухитрився заблукати, і його ще довелося шукати. Після чаю настало те, що сержант-майор назвав відпочинком, себто для більшості хлопців падінням у ліжко задля глибокого сну.

◾

О п’ятій наступного ранку двері в казарму знову розчахнулися, і цього разу кілька пар ніг уже опинилися на землі ще до того, як сержант-майор устиг увімкнути світло. Після сніданку провели ще одну годину муштри на плацу, і до цього часу майже всі новобранці крокували в ногу. Потім вони сиділи в колі на траві й навчалися розбирати, чистити, заряджати гвинтівку та стріляти з неї. Капрал очистив люфу лише одним чітким порухом і заявив, що куля не знає, на чиєму вона боці, тому треба дати їй усі шанси вилетіти з люфи та закатрупити ворога, замість того щоб вибухнути в замку і вколошкати стрільця.