9

Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеґґі вже була на ногах та одягнена.

– Я йду на сніданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пізніше. До речі, наше чергування розпочинається о восьмій.

Як тільки двері зачинилися, Емма зістрибнула з ліжка і після того як повільно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на сніданок уже не залишилося, якщо вона сподівалася вчасно опинитися за стійкою інформаційного бюро.

Коли Емма з’явилася на своєму робочому місці, вона швидко виявила, що Пеґґі дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і намагається надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неї. Під час вранішньої перерви на каву Емма наважилася:

– Один із пасажирів питав мене про години прийому лікаря.

– З сьомої до одинадцятої ранку, – відповіла Пеґґі, – і з четвертої до шостої пополудні. У разі надзвичайної ситуації треба набрати один-один-один на найближчому телефоні.

– А яке прізвище в лікаря?

– Паркінсон. Доктор Паркінсон. Він єдиний чоловік, від котрого на кораблі шаленіють усі дівчата без винятку.

– А один із пасажирів вирішив, що це доктор Воллес.

– Ні, Воллі вийшов на пенсію десь із півроку тому. Милий дідуган.

Під час перерви Емма більше не ставила запитань, а просто пила каву.

– Чому б тобі не прогулятися трохи, огледітися, щоби знати, куди їх відправляєш? – запропонувала Пеґґі, як тільки вони підійшли до виходу.

Вона передала Еммі путівник по кораблю.

– Побачимося на обіді.

Відкривши путівник, Емма розпочала своє знайомство з горішнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бібліотека і навіть танцювальний майданчик із джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважніше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсі, прочинивши подвійні двері і зазирнувши досередини. Два акуратно застелених ліжка стояли біля стіни по інший бік приміщення. Можливо, Гаррі спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на іншому?

– Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос.

Емма обернулася і побачила цибатого чоловіка у довгому білому халаті. Вона одразу ж зрозуміла, чому Пеґґі ним захоплювалася.

– Я щойно почала роботу в інформаційному бюро, – пояснила вона, – і маю намір дізнатися, де все розташоване.

– Моє ім’я Саймон Паркінсон, – назвався він і приязно всміхнувся. – Тепер ви дізналися, де я перебуваю, куди можете завітати будь-коли.

– Спасибі, – подякувала Емма, швидко відступила назад у коридор, зачинила за собою двері й відійшла.

Вона не могла згадати, коли востаннє хтось із нею фліртував, але їй хотілося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жінка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не відчула, що освоїла розташування корабля, і тепер зможе пояснювати пасажирам усе з більшою певністю.

Вона з нетерпінням очікувала, як увесь пообідній час демонструватиме свої нові знання, але Пеґґі попросила її переглянути списки пасажирів так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному приміщенні, вивчаючи імена людей, яких більше ніколи не побачить у своєму житті.

Увечері вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром після цього знову опинилася в каюті, сподіваючись заснути до того, як повернеться механік. Коли ж двері відчинилися, світло в коридорі розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввійшов до каюти, бо це точно був не механік, адже його ноги не сягали стіни. Вона пролежала без сну сорок хвилин і не заснула, доки двері не зачинилися знову.

◾

Емма хутко звикла до щоденного графіка з чиїмось нічним візитом. Ці відвідини не надто різнилися між собою, змінювалися лише чоловіки, хоча одного разу якийсь гість рушив до Емми, а не до Пеґґі.

– Не та дівчина, – твердо зауважила Емма.

– Даруйте, – почулося у відповідь, перш ніж гість змінив напрямок.

Пеґґі, мабуть, припустила, що її сусідка спить, адже після того як пара злягалася, Емма чула кожне слово їхньої балачки пошепки.

– Як вважаєш, твоя колежанка доступна?

– Сподобалася? – захихотіла Пеґґі.

– Ні, не мені, але я знаю, хто хотів би стати першим чоловіком, котрий зможе розстебнути її уніформу.

– І не сподівайся. У неї в Бристолі є хлопець, і навіть доктор Паркінсон не справив на неї враження.

– Шкода, – сказав голос.

◾

Пеґґі і Труді часто розмовляли перед сніданком про загибель дев’ятьох моряків із «Девонця» в морі. Ставлячи каверзні запитання, Емма змогла отримати інформацію, яку ні її дідусь, ні Мейзі ніколи б не дізналися. Але залишалося тільки три дні до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так і не наблизилася до з’ясування, хто ж насправді вижив – Гаррі чи лейтенант Бредшоу?

На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, і сюрпризів не було. Він стався аж о п’ятій ночі.

Коли двері каюти вдосвіта відчинилися і якийсь чоловік знову рушив у бік Емми, цього разу вона вже твердо заявила:

– Не та дівчина.

І зайда негайно вийшов. Вона більше не спала, дивуючись, хто б це міг бути.

На шостий день Емма також не дізналася про Гаррі чи Тома Бредшоу нічого нового і стала вже непокоїтись, що може приїхати до Нью-Йорка, не маючи якихось підстав для подальших пошуків. Саме під час сьогоднішньої вечері вона й вирішила розпитати Пеґґі про «того, хто вижив».

– Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зізналася Пеґґі, – коли він чвалав поверхом зі своєю медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бідолаха був на милицях.

– Ви розмовляли? – поцікавилася Емма.

– Ні, він здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крістін не випускала його з свого поля зору.

– Крістін?

– Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом із доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя.

– І більше ви його ніколи не бачили?

– Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помітила, як він сходив на берег із Крістін.

– Він покинув корабель разом із Крістін? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес?

– Ні, лише Крістін та її хлопець Річард.

– Річард? – Емма відчула неабияке полегшення.

– Атож, Річард… Не можу згадати його прізвища. Він був третім офіцером. Невдовзі одружився з Крістін, і ми більше ніколи не бачили їх обох.

– Він був гарним чоловіком? – наполягала Емма.

– Том чи Річард? – уточнила Пеґґі.

– Чи можу я запропонувати тобі щось випити, Пеґ? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрічала, але мала відчуття, що побачить його профіль пізніше цієї ночі.

Емма мала рацію, і вона не спала ні під час, ні після візиту, оскільки на думці мала зовсім інше.

◾

Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в інформаційному бюро раніше за всіх.

– Приготувати перелік пасажирів до висадки? – поцікавилася вона, коли нарешті Пеґґі спромоглася ввійти.

– Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цій роботі, – зауважила Пеґґі, – але прошу дуже. Хтось же має переконатися, що все збігається, якщо імміграційна служба вирішить повторно перевірити якусь інформацію про пасажирів, коли ми пришвартуємось у Нью-Йорку.

Емма зайшла до службового приміщення. Відклавши поточний список пасажирів, вона звернула увагу на теки колишніх членів екіпажу, які знайшла в окремій шафці, що виглядала так, ніби її не відчиняли вже довгий час.

Вона розпочала повільний і ретельний пошук імен Крістін і Річарда. Знайти Крістін виявилося неважко, оскільки була лише одна жінка з таким ім’ям і лише вона працювала старшою медсестрою на «Зірці Канзасу» з 1936-го по 1939 рік.

Однак там виявилося кілька Річардів, Діків і Дікі, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Річарда Тіббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що і панни Крістін Крейвен.

Емма записала собі його адресу.

10

– Ласкаво просимо до США, панно Беррінґтон.

– Спасибі, – подякувала Емма.

– Скільки часу плануєте перебувати у Сполучених Штатах? – запитав імміґраційний офіцер, перевіряючи її паспорт.

– Щонайбільше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навідати свою бабусю, а потім повернуся до Англії.

Це було правдою, бо в Емми і справді у Нью-Йорку жила двоюрідна бабуся, сестра лорда Гарві. Але вона не мала наміру навідувати її навіть в останню чергу, адже не хотіла, щоб решта родини дізналася, яку мету вона переслідувала.

– Яка адреса вашої бабусі?

– На розі Шістдесят четвертої та Парк-стрит.

Імміґраційний офіцер занотував цю інформацію, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власниці.

– Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуці, панно Беррінґтон.

Після того як Емма пройшла імміграційну службу, вона встала до довгої черги пасажирів із «Зірки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жінка змогла сісти на заднє сидіння жовтого таксі.

– Мені потрібен невеликий готель із помірними цінами, який розташований неподалік від Мертон-стрит на Мангеттені, – попросила вона водія.

– Скажіть це все ще раз, будь ласка, пані, – відгукнувся водій, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети.

Оскільки Еммі було важко зрозуміти сказане ним, вона логічно припустила, що у нього така ж проблема.

– Я шукаю невеликий недорогий готель неподалік від Мертон-стрит, на острові Мангеттен, – повторила вона, повільно вимовляючи кожне слово.

– Мертон-стрит, – повторив водій, мабуть, це було єдине, що він уторопав.

– Правильно, – підтвердила Емма.

– Чому не було сказати так першого разу?

Водій рушив і більше не патякав, доки не висадив свою пасажирку біля будівлі з червоної цегли, над якою тріпотів прапорець із написом «Готель «Мейфлавер».

– Це коштує сорок центів, – сказав шофер, а сигарета підскакувала то вгору, то вниз при кожному слові.

Емма оплатила вартість проїзду із зароблених грошей, які отримала за працю на кораблі. Після реєстрації в готелі вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собі гарячу ванну.

Коли ж вона неохоче вибралася з неї, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як їй здалося, плаття і повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною.

Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерію і замовила собі горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл ґрей», – а про замовлений клубний сандвіч не чула раніше вона. Поки відвідувачка чекала, щоб їй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелік запитань на паперовій серветці, сподіваючись, що на Мертон-стрит, сорок шість знайдеться хтось, готовий відповісти на них.

Як тільки вона підписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адміністратора підказати їй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на північ, два квартали на захід, як їй сказали. Жінка й не підозрювала, що кожен ньюйоркець має вбудований компас.

Емма насолоджувалася прогулянкою, кілька разів зупиняючись, аби помилуватися вітринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолі. Дівчина опинилася біля потрібної багатоповерхівки відразу ж після полудня, не знаючи, що й робити, якщо пані Тіббет не виявиться вдома.

Ошатно одягнений швейцар привітався й відчинив їй двері.

– Чим можу служити?

– Я прийшла до пані Тіббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, ніби її чекали.

– Квартира тридцять один на третьому поверсі, – підказав службовець, торкаючись краю кашкета.

Це було правдою: англійський акцент, здавалося, відмикав усі двері.

Коли ліфт повільно під’їхав до третього поверху, Емма повторила про себе кілька фраз, які, як вона сподівалася, відчинять ще одні двері. Коли ліфт зупинився, вона відсунула решітку, вийшла в коридор і подалася шукати тридцять першу квартиру. У двері Тіббетів був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммі око Циклопа. Вона не могла бачити, що всередині, але припустила, що мешканці можуть бачити, що відбувається назовні. Більш знайомий ґудзик дзвінка знайшовся на стіні біля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш ніж двері врешті відчинилися, але лише на кілька дюймів, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витріщилися на прибульцю.

– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймні могла зрозуміти.

– Даруйте, що вас турбую, пані Тіббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мій останній шанс.

Очі виглядали підозріливими.

– Розумієте, я відчайдушно намагаюся знайти Тома.

– Тома? – повторив голос.

– Тома Бредшоу. Він – батько моєї дитини, – сказала Емма, заходячи своїм останнім козирем.

Двері зачинилися, ланцюжок зняли, і знову відчинилися, щоб показати молоду жінку з дитиною на руках.

– Перепрошую, – зронила вона, – але Річарду не подобається, коли я відчиняю двері незнайомцям. Будь ласка, заходьте.

Емма ступила до вітальні.

– Зачекайте, поки покладу Джейка в його ліжечко.

Емма сіла й огледіла кімнату. Було кілька світлин Крістін із молодим військово-морським офіцером, котрий, мабуть, і мав би бути її чоловіком Річардом. Крістін повернулася за кілька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.

– Чорну чи з молоком?