2

Гаррі безцеремонно відвели довгим, тьмяно освітленим коридором до дверей. На порожньому подвір’ї стояв жовтий автобус без номера чи таблички маршруту. Біля дверей стояв дебелий охоронець, він стискав у руках гвинтівку і кивнув Гаррі, щоб той зайшов досередини. Інші охоронці підштовхнули в’язня, аби той не пручався.

Гаррі зайняв місце в автобусі і сумно дивився на вервечку засуджених, що товпились біля автобуса. Декотрі понурили голови, а інші, явно долали цей шлях не вперше, навіть намагалися жартувати. Гаррі подумав: зараз автобус вирушить до місця свого призначення, але куди – не відомо. Ось він, перший болючий урок для в’язня: як тільки того засудили, він більше нікуди не поспішатиме…

Гаррі хотів запитати в когось із охоронців, куди їх везуть, але жоден із них не скидався на люб’язного екскурсовода. Він тоскно озирнувся. Якийсь тип вмостився на сидінні поруч. Кліфтон не хотів витріщатися на свого супутника, але той сам назвався, і Гаррі придивився до нього пильніше.

– Моє ім’я – Пет Квінн, – виголосив той із легким ірландським акцентом.

– Том Бредшоу… – Гаррі машинально підвів руку, щоб потиснути новому сусідові. Чорт, оці кайданки…

Квінн не був схожий на злочинця. Його ноги ледве торкалися підлоги. Мабуть, зростом він не більший, аніж п’ять футів. А більшість бранців кремезні та опецькуваті. Натомість Квінн виглядав так, що його міг здути порив вітру. Його рідке рудувате волосся вже почало сивіти, хоча на позір йому було десь років сорок.

– Ти, мабуть, уперше? – впевнено поцікавився Квінн.

– А що – це так очевидно? – сіпнувся Гаррі.

– Авжеж, це написано на твоєму лобі…

– І що ж там написано?

– Що ти не підозрюєш, що буде далі…

– А ви, либонь, не вперше?

Той хихикнув.

– Я вже одинадцять разів опиняюся у цьому автобусі або й дванадцять.

Гаррі усміхнувся – вперше за останні кілька днів.

– А за що тебе посадили? – спитав сусід.

– Втеча, – відповів Гаррі не вагаючись.

– Та ти що? – вразився Квінн. – Я утік від трьох дружин, але мене за це жодного разу не засудили.

– Та я не дружину покинув, – сказав Гаррі, згадавши про Емму. – Я покинув Королівський флот.

– І скільки тобі за таке припаяли?

– Шість років…

Квінн присвиснув крізь два зуби, що залишилися.

– Чималенько. А хто був суддею?

– Еткінс, – спохмурнів Гаррі.

– Арні Еткінс? Тобі попався не той суддя. Якщо знову будеш судитись, переконайся, що маєш правильного суддю.

– А я й не знав, що можна обирати суддю…

– Пхе, ти не можеш, – сказав Квінн. – Проте є способи уникнути найгіршого.

Гаррі уважніше поглянув на супутника, але не перебивав його.

– Є кілька суддів, вони працюють почергово, і треба постаратись уникнути двох із них будь-що. Один – саме Арні Еткінс. Він полюбляє призначати довгострокові терміни.

– А як його уникнути? – запитав Гаррі.

– За моєї пам’яті Еткінс головував чотири рази за останні одинадцять років. Тож, якщо виникала загроза зустрічі з ним, я симулював епілептичний напад, і охоронці змушені були відвезти мене до судового лікаря, отак!

– То ви – епілептик?

– Тьху, – сплюнув Квінн. – Ти неуважно слухаєш.

Голос бранця звучав роздратовано, і Гаррі замовк.

– А коли мене відпускав лікар, мою справу вже передавали іншому судді…

Гаррі здивовано засміявся.

– Невже вам таке вдавалося?

– Не завжди. Але якщо на варті пара новобранців, то з’являється шанс. Хоча такі хитрощі вдаються щораз важче. Та цього разу мені не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до судді Ріґана. А він ірландець, як і я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помітив. Отож я сподівався, що він призначить землякові мінімальний термін…

– А за що вас засудили? – поцікавився Гаррі.

– Я кишеньковий злодій, – заявив Квінн, просто ніби він архітектор чи лікар. – Пасу перегони влітку та боксерські змагання узимку. Завжди простіше, коли лопухів рясно, – пояснив він. – Але останнім часом не дуже таланить, бо багато стюардів мене одразу впізнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробітки смішні, а ризик – великий…

Гаррі хотів розпитати детальніше свого наставника і як старанний учень зосередився передовсім на питаннях, які допоможуть йому скласти вступний іспит. Слава Богу, що Квінн хоч не зосереджується на його акценті…

– А куди ми їдемо? – поцікавився він.

– Це буде Лейвенгем або Пірпойнт, – пояснив Квінн. – Усе залежить від того, куди при виїзді на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий.

– А ви були там раніше?

– В обох – по кілька разів, – похвалився Квінн. – Тож перш ніж ти запитаєш, чи існує туристичний путівник по в’язницях, – додав він глузливо, – Лейвенгему можна присвоїти одну зірку, а Пірпойнт давно пора закрити.

– А чому б просто не запитати в охоронця, куди ми їдемо? – Гаррі хотів якнайшвидше позбутися невідомості.

– Бо він збреше. Просто для того, аби нас розізлити. Якщо це Лейвенгем – єдине, про що слід турбуватися, – це в який блок тебе посадять. Якщо перше відрядження, ти, ймовірно, опинишся у блоці, де життя простіше. А таких, як я, зазвичай відправляють до блоку Д, там немає молодших за тридцять років, але ніхто не засуджений і за насильство. Тому це найбільш підхоже місце для тих, хто хоче зачаїтися і відсидіти свій термін. Слід уникати блоків Б і В – там повно пияків і психопатів.

– А що зробити, аби потрапити у блок А?

– Скажи у приймальнику, що ти побожний християнин, не куриш і не п’єш.

– А я й не знав, що в тюрмі дозволяють таке… – зауважив Гаррі.

– Не дозволяють, дурню, – сплюнув Квінн. – Але якщо маєш трохи зелених, – він зробив пальцями виразний жест, – то охоронці можуть миттю перетворитися на барменів. Навіть «сухий закон» їх не зупиняє.

– А що найголовніше для першого дня?

– Переконатися, що отримав підходящу роботу.

– Хіба є з чого вибирати?

– Ну є, скажімо, прибирання, кухня, лікарня, пральня, бібліотека, садівництво та каплиця.

– А як потрапити до бібліотеки?

– Скажи, що вмієш читати.

– А що скажете їм ви? – поцікавився Гаррі.

– Що навчався на кухаря…

– Це, мабуть, буде цікаво…

– Ти ще й досі нічого не второпав! – глузливо скривився Квінн. – Я ніколи не прагнув стати шеф-кухарем. Але подбаю, щоби мене відправили саме туди, бо це найкраща робота у будь-якій цюпі.

– А чому?

– Бо вас випускають зі своєї камери до снідання, а повертаєшся до неї аж по обіді. Там тепло, можна вибирати їжу… Ага, ми їдемо до Лейвенгему! – сказав Квінн, коли автобус звернув із автостради після вказівника «12». – От і добре, тепер хоч не доведеться відповідати на твої дурнуваті розпитування про Пірпойнт.

– А що іще треба знати про Лейвенгем? – Гаррі не зреагував на сарказм Квінна, позаяк він підозрював, що старожил отримує задоволення від свого майстер-класу.

– Занадто багато, аби розповісти отак, одразу, – зітхнув той. – Просто тримайся поруч, коли нас зареєструють.

– А вони не можуть автоматично відправити вас у блок Д?

– Ні. Хіба тільки не пан Мейсон на службі… – відповів Квінн без жодних пояснень.

Гаррі зумів вивідати іще дещо, перш ніж автобус нарешті під’їхав до муру в’язниці. Йому здалося, що він дізнався від Квінна за оті кілька годин більше, ніж йому вдалося б почерпнути з десятка навчальних посібників в Оксфорді.

– Тримайся мене, – нагадав Квінн, коли масивні ворота відчинилися. Автобус повільно рушив уперед і поїхав у бік густих чагарників, яких ще зроду не торкалися руки садівника.

Автобус зупинився перед величезною цегляною будівлею, з невеликих брудних вікон якої за прибульцями дехто спостерігав.

Гаррі дивився, як кілька наглядачів утворили коридор, який вів до входу. Двоє озброєних гвинтівками охоронців стояли обабіч автобусних дверей.

– З автобуса виходити по двоє! – грубо скомандував один із них. – Причому – з п’ятихвилинним інтервалом. Ніхто не зрушить і на дюйм, поки я не накажу!

Гаррі з Квінном стирчали в автобусі ще цілу годину. Коли ж їх нарешті випустили, Гаррі звів погляд на високі мури, обтягнуті колючим дротом, що оточував усю в’язницю, і зміркував, що навіть рекордсмен світу в стрибках із жердиною не зміг би втекти з Лейвенгему.

Гаррі потупцяв за Квінном до будівлі, де вони зупинилися перед офіцером у добряче поношеній синій уніформі з ґудзиками, які вже давно не блищали. Він виглядав так, ніби й сам уже відбув довічне покарання, коли вивчав список імен у своєму планшеті. Наглядач усміхнувся, побачивши знайоме обличчя.

– Ласкаво просимо, Квінне, – сказав він. – Побачиш, що не надто багато змінилося з часу твого останнього перебування тут.

Квінн теж усміхнувся.

– Приємно бачити вас, пане Мейсон. Можливо, ви будете такі люб’язні попросити когось із коридорних віднести мій багаж до мого звичного номера?

– Не спокушай удачу, Квінне, – гмикнув Мейсон. – Бо можу не втриматися і скажу новому лікареві, що ти не епілептик.

– Але ж, пане Мейсон, у мене є медична довідка, яка це підтверджує!

– З того ж самого джерела, що й твій сертифікат шеф-кухаря, без сумніву, – глузливо докинув Мейсон, затим глянув на Гаррі. – А це хто?

– Це мій приятель, Том Бредшоу. Він не курить, не п’є, не лається і не плює, – повідомив Квінн ще до того, як Гаррі розтулив рота.

– Ласкаво просимо до Лейвенгему, Бредшоу, – зробив широкий жест Мейсон.

– Насправді – капітан Бредшоу, – докинув Квінн.

– Власне лейтенант, – уточнив Гаррі. – Я не дослужився до капітана.

Квінн виглядав розчарованим своїм протеже.

– Перший термін? – запитав Мейсон, пильно зазираючи у вічі Гаррі.

– Атож, сер.

– Я направлю вас до блоку А. Після того як помиєтесь та отримаєте свій тюремний одяг на складі, пан Геслер відведе вас до камери номер 327.

Мейсон перебіг очима планшет. Молодий офіцер стояв позаду нього, помахуючи кийком у правій руці.

– А в мене є шанс приєднатися до мого товариша? – поцікавився Квінн, коли Гаррі записали в журналі реєстрації. – Зрештою, лейтенантові Бредшоу може знадобитися ординарець?

– Ти – остання людина, котра йому потрібна! – відрубав Мейсон.

Гаррі хотів щось сказати. Аж тут кишеньковий злодій нахилився, вихопив із шкарпетки складену доларову банкноту й засунув її у горішню кишеню куртки Мейсона.

– Квінн також сидітиме в камері три-два-сім, – недбало кинув Мейсон молодшому офіцеру.

Хоча Геслер і став свідком хабара, то ніяк цього не показав.

– Ви двоє – ходіть за мною! – звелів він обом.

Квінн хутко наздогнав Гаррі, щоб Мейсон раптом не передумав.

Двоє нових в’язнів прошкували довгим цегляним коридором, аж поки Геслер не зупинився біля дверей до душової, в якій дві вузькі дерев’яні лавки були прикручені до стіни із рушниками.

– Роздягніться й мийтесь, – наказав Геслер.

Гаррі повільно знімав свій костюм, кремову сорочку із жорстким комірцем і смугасту краватку. Це все пан Джелкс порадив одягнути на судове засідання, щоб справити хороше враження. Проблема була лише в тому, що він обрав не того суддю. Квінн уже хлюпався під душем, а Гаррі все ще роззувався. Він повернув кран, і струмінь води неохоче закрапав на його лисину. Потім він підняв із підлоги шмат мила і став митися. Гаррі ступив під холодний струмінь сусіднього крана, і Квінн передав йому обмилок.

– Нагадайте мені перебалакати з начальником про пільги, – сказав Квінн, узявши вологий рушник, великий, як скатертина.

Губи Геслера зневажливо стиснулися.

– Одягайтесь і гайда за мною! – звелів він, хоча Гаррі ще не закінчив митися.

Геслер енерґійним кроком ішов коридором, а напіводягнений, іще мокрий Гаррі намагався не відставати. Вони зупинилися біля подвійних дверей із табличкою «Склад». Геслер рішуче постукав, за мить двері відчинилися, звідти виглянув втомлений життям офіцер, котрий цмулив самокрутку. Побачивши Квінна, офіцер усміхнувся.

– Не впевнений, що твоя роба вже повернулася з пральні, Квінне, – сказав він.

– Тож мені знадобиться новий комплект, пане Ньюболд? – Квінн нахилився і вийняв папірець із іншої шкарпетки, який вмить зник. – Мої потреби прості, – додав він. – Ковдра, два бавовняних простирадла, подушка, наволочка…

Офіцер брав кожен предмет із полиць перед ним і складав їх купкою на лаві.

– …дві сорочки, три пари шкарпеток, двоє штанів, два рушники, миска, тарілка, ніж, виделка та ложка. А ще бритва, зубна щітка й тюбик зубної пасти – бажано «Колґейту»…

Ньюболд мовчки вибирав необхідне. Купка Квінна все збільшувалася.

– Щось іще? – врешті-решт запитав він, ніби Квінн – дуже цінний клієнт, котрий, ймовірно, ще повернеться.

– Аякже! Мій приятель лейтенант Бредшоу потребує такого ж комплекту, а позаяк він офіцер і джентльмен, то подбайте, щоб він отримав усе необхідне.

На подив Гаррі, Ньюболд узявся складати ще одну купку, прискіпливо вибираючи кожен предмет. І це все – завдяки новому знайомому, котрий сидів поруч із ним в автобусі!

– Марш за мною! – звелів Геслер, коли Ньюболд закінчив свою роботу.

Гаррі і Квінн схопили своє манаття й побігли коридором. Дорогою було ще кілька зупинок, оскільки черговому доводилося відмикати ґратчасті перегородки, що відділяли їх від камер. Коли ж вони нарешті втрапили у потрібне крило, їх привітав галас юрмиська в’язнів.

Квінн зауважив:

– Бачу, ми тепер на останньому поверсі, пане Геслер? Але я не буду чекати ліфта, адже мені потрібно тренуватися…

Офіцер проігнорував його слова і хутко крокував повз гамірних в’язнів.

– Здається, ви казали, що це тихе крило, – промовив Гаррі.

– Певна річ. Але пан Геслер не надто тут популярний, – прошепотів Квінн, перед тим як усі троє дійшли до камери триста двадцять сім.

Геслер відчинив важкі залізні двері – і двоє в’язнів могли протиснутись досередини.

Отак Гаррі отримав своє житло на наступні шість років. Він почув, як двері бряцнули за ним. Бранець оглянув камеру і помітив, що з внутрішнього боку на дверях немає ручки. Двоповерхові нари, залізний рукомийник, пригвинчений до стіни, дерев’яний стіл, також прикріплений до стіни, і дерев’яний стілець. Його очі нарешті зупинилися на іржавому сідалі нужника в кутку, і його знудило.

– Ти спатимеш нагорі, – рішуче вказав Квінн, перебиваючи його думки. А якщо я вийду раніше, то зможеш перебратися донизу, а новий сусіда отримає другий поверх. Такі тут правила, – пояснив він.

Гаррі повільно застилав своє ліжко, відтак ліг і поклав голову на тонку й жорстку подушку, болісно усвідомлюючи, що мине чимало часу, перш ніж він звикне спати на ній.

– Чи можу я спитати іще дещо? – звернувся він до Квінна.

– Авжеж, але не базікай довго – треба виспатись.

Гаррі згадав Фішера, котрий свого часу сказав майже те саме під час їхньої першої ночі у школі Святого Беди.

– Вочевидь, вам вдалося якось пронести значну кількість готівки. Чому ж охоронці не конфіскували її, як тільки ви вийшли з автобуса?

– Якби вони це зробили, – пояснив Квінн, – жоден шахрай не захотів би принести сюди свої гроші, і вся система завалилася б.