Розділ ІV
Очаківський похід

Буйний вітер гуляв поміж степових трав, що сягали дорослій людині по груди. Сонце почало хилитися до обрію, осяваючи широку долину, яку зусібіч охоплювали глибокі байраки, густо порослі лісом. У центрі долини виднілося невеличке озерце, зеленаві хвильки котрого виблискували золотаво від сонячного проміння. У долину поволі заходив чималий загін кінних воїнів. На розлогий пагорб, що височів над озером, виїхали Вишневецький з Претвичем, щоби оглянути місцевість.

– Гарне місце для ночівлі, – зауважив Дмитро. – Є вода і дрова.

– Так, дуже непогано, – погодився Бернард. – Проте треба бути насторожі. Ми вже перетнули межу татарських володінь, і бусурмани можуть напасти на нас будь-якої миті.

– Я чув, ви вже не раз ходили на Очаків, – згадав князь. – Розкажіть про цей похід…

– Так, це було три роки тому, – погладив бороду староста. – Ми тоді добре покозакували. У поході, крім мене, був черкаський староста Андрій Пронський та князь Федір Сангушко. Всього ми зібрали близько тисячі воїнів. Очаків захопили з боєм, звільнили християнських невільників. На жаль, взяти стару цитадель не вдалося. Цю фортецю збудували ще литвини – за часів великого князя Вітовта. Згодом її відвоювали татари, а в ординців відібрали турки.

– І що – очаківська фортеця така неприступна? – зацікавився Вишневецький.

– Неприступних замків немає, – відповів Бернард. – Те, що збудовано людськими руками, люди можуть зруйнувати. Хоч турки добре укріпили стару цитадель, проте більше двадцяти років тому Очаків захопив Остафій Дашкевич і вщент зруйнував замок.

– Отакої! Цей Очаків уже кілька разів брали, а турки, виходить, його знову відбудовують? Нащо їм такий клопіт?

– У цьому місті є невільницький ринок, що приносить чималі прибутки туркам. Тому вони так і тримаються за нього. – Претвич торкнув рукою нагрудний ланцюг. – У часи Дашкевича Очаків брав Яким Біловус. Ото його треба розпитати…

Барського старосту перебив стривожений вигук:

– Татари!!

Військо захвилювалося, як море перед бурею. На пагорб вихопився Петро Брага.

– Бернарде! Наші розвідники виявили татарський загін десь у шістсот шабель. Вони – за півгодини їзди від нас. Як будемо діяти?

Претвич провів долонею по вусах і скосив очі на молодого князя.

– Скажи, Дмитре, що ти думаєш? Як краще розбити бусурманів?

Вишневецький уже відкрив було рота, щоби сказати: слід ударити всіма силами, але, згадавши, як нерозсудливо він вступив у першу сутичку з татарами, вирішив спершу добре обмізкувати. Князь пильно окинув очима навколишню долину.

– Треба, аби орда прийшла в цю долину. Тоді ми легко її розіб’ємо, вдаривши з різних боків.

– Добра думка, Дмитре, – очі Бернарда заблищали. – А як краще заманити їх сюди?

– Гадаю, нехай менша частина війська з’явиться перед татарами і після короткої сутички почне тікати в цю долину. Коли наші воїни добіжать до озера, на ординців налетять козаки, що до того будуть ховатися в байраках…

– Ти просто читаєш мої думки! – з усмішкою промовив Претвич. – Бачу, з тебе, князю, вийде справжній гетьман. Ще додам: нам необхідно, щоб ніхто з татар не вирвався з оточення, бо тоді очаківський гарнізон буде насторожі, і турки можуть запросити підкріплення.

Незабаром військо розділили на три частини. Сто козаків на чолі з Вишневецьким на баских конях мали заманити ординців у пастку. Решта вояків сховалися в лісистих ярах обабіч степової долини.

Дмитро ледь стримував гарячого коня, що рвався учвал. Удалині почала з’являтися курна хмара, що повзла степом, мов велетенський слимак. То був татарський чамбул. Від появи ворога кров закипіла в жилах княжича. Дмитро стис руків’я шаблі так сильно, що побіліли пальці. В його голові була лише одна думка: треба знищити нелюдів прямо зараз!

– Он повзе кримське стерво… В нашу землю за новими рабами… – пролунав схвильований голос. – Як же мені кортить відправити бусурманів у пекло!

Дмитро скосив погляд, під’їхав Андрій Скалозуб, його очі палали люттю.

– То що, князю? Задамо їм перцю?

Вишневецькому дуже кортіло відповісти схвально, однак він пересилив себе.

– Андрію, дотримуємося плану. Як тільки вони підійдуть ближче – дамо по них залп, щоб роздратувати, а тоді поїдемо в долину, де й вирубаємо їх упень…

Чорна хмара наближалася. Вже стало добре видно татарських верхівців, що спокійно їхали, почуваючись безпечно на своїй території. Отож, як грім серед ясного неба, для них пролунали постріли. З десяток ординців упали з коней. З низьких пагорбів, люто волаючи, виїхали козаки.

– Гей, татари! Хто хоче першим поцілувати козацьку сраку – стрибайте за нами!

Розлючений чамбул навскач понісся за ними, вже святкуючи перемогу над нечисленним загоном. Козаки прямували долиною до озера. Ординці з гиканням не відставали від них. За першими стрілами залунали постріли самопалів. На чамбул накотилися нові козацькі загони.

– Стій! Уперед на орду! – громовим голосом закричав Вишневецький. Розвернувши коня, він пішов у атаку, його маневр повторила вся сотня. Бусурмани, одночасно атаковані з усіх боків, були зім’яті й розбиті за лічені хвилини. Шабля князя лютувала серед ворогів, вражаючи їх, мов блискавка. Дмитро збився з ліку, рубаючи ординців. Поряд із ним сікли татар Скалозуб та Матяш.

Перемога була повна. Лише кільком десяткам ворогів удалося вислизнути крізь козацькі лави та втекти на південь. За ними була вислана погоня. Через годину вона повернулася до табору. Татар на прудконогих конях догнати не вдалося. Проте влучним пострілом був убитий ватажок чамбулу, а серед його речей був знайдений пергамент з печаткою Османської імперії.

Турецький сувій узяв до рук Претвич. Пробігши очима рядки, староста з гнівом зім’яв його.

– Як добре, що ми розгромили цю наволоч! – сказав Бернард.

– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.

– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Він наказує татарам доставити йому сотню хлопчаків віком від восьми до тринадцяти років, щоби зробити з них яничарів.

– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити з них яничарів? Хіба яничарське військо набирають не з турків?

– Ти помиляєшся, князю. Яничари – це не турки, – Претвич сплюнув на землю. – Турецькі іроди творять жахливий злочин. Це у стократ гірше за торгівлю людьми. Уяви собі: вони захоплюють у полон малих хлопців і виховують їх так, щоб вони забули свою рідну землю, свою мову. Коротше, навертають їх у магометанську віру і роблять з них кровожерливих воїнів-яничарів, готових убити власну матір.

– Господи! – вражено мовив Вишневецький. – Але ж це наймерзенніша підлість, яку лише можна уявити! Кляті турки отаким робом створюють зрадників з нашого люду… Я помщуся їм за це! Присягаюся Святою Трійцею!

Князь нервово вийняв з піхов шаблю, тоді знову вклав її назад. Барський староста закликав отамана Якима Біловуса. Старий козак з’явився через деякий час разом зі Скалозубом. Його сорочка була заплямована вражою кров’ю.

– Браго, неси сюди медовуху! – вигукнув Бернард. – Треба відсвяткувати з хоробрими козаками перемогу над татарвою.

Ротмістр, з’явившись на погук, поставив на колоду важкий глек із напоєм і почав розставляти склянки з товстого зеленого скла. Очі його збуджено блищали.

– Вибачай, старосто, я в поході пити мед не буду, – поважно промовив Біловус. – Та й вам не раджу: підхмелений козак – легка здобич для нехристів.

Андрій, що вже простяг був руку до чарки, після слів отамана поставив її назад, з сумом подивився на глек і зітхнув.

– Я також не буду пити, – сказав Дмитро. – Вип’ємо тоді, коли візьмемо Очаків.

– Ну, а ми з Петром пригубимо по півчарки, – відказав Бернард.

Тишу перервав Вишневецький.

– Отамане Біловусе, розкажіть-но нам, як ви з Дашкевичем Очаків брали?

Старий козарлюга заплющив очі і провів долонею по сивому чубу.

– Давно те було – років із двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воїн, він зібрав під своїми корогвами чотири тисячі козаків. Усіх поділив на сотні. – Якимові очі палали внутрішнім вогнем. – Я тоді був сотником у цьому війську, ми добре бусурманам давали жару…

– А куди ж поділося таке велике козацьке військо? – перебив розповідь князь.

– Дашкевич саме занедужав і вже перестав водити походи. От частина козаків і розбіглася. А коли гетьман помер, військо відтоді розділилось на окремі ватаги. Тож вони і донині ведуть здобичництво за Дніпровими порогами…

– Але ж як саме Остафій Дашкевич здобув Очаків? – Претвич повернув розмову в колишнє русло. – Нас цікавлять подробиці.

– Авжеж, – отаман підкрутив свого вуса. – Усьому війську вдалося підійти до Очакова непомітно для ворогів. Ми з ходу атакували міські мури за годину до світанку. Турки нас не чекали і тому не змогли дати відсіч. Проте яничарів, що сиділи у старій фортеці, заскочити зненацька не вдалося. В очаківській фортеці, окрім яничарів, було ще півтисячі невільників – турки їх планували послати в Царгород і чекали кораблі-каторги. Наш отаман вирішив звільнити бранців за будь-яку ціну. Ми тоді наготували багато довгих драбин. Дашкевич розмістив навколо замку всіх козаків, що мали самопали, і наказав лупити по турках без упину. Під захистом куль ми по драбинах вдерлися на мури й захопили фортецю.

– Дякую за цікаву розповідь, Якиме, – мовив князь. – Що думає товариство? Може, нам вдасться захопити очаківський замок так, як це зробив Дашкевич?

– Три роки тому ми також гадали, що фортецю можна захопити наскоком, – усміхнувся Петро. – Але турки відтоді зробили певні висновки.

– Атож. Турки після походу Дашкевича укріпили фортецю: наростили мури, прокопали навколо стін рів, поставили великі гармати, – вів далі Бернард. – Ось тому під час першого походу нам довелося спасувати.

– Ну гаразд, придумаємо щось на місці, як узяти оту очаківську цитадель, – вирік Вишневецький.

Після цього почалися спогади про минулі битви з татарами. Увесь вечір Дмитро уважно слухав розповіді досвідчених воїнів. Але його переслідували думки про велике козацьке військо, яке існувало в недалекому минулому.

«Ех, якби мені мати таке військо… – думав про себе Вишневецький. – Татар можна було б тоді у ріг зігнути. Як відновити колишнє військо Остафія Дашкевича? Як об’єднати розрізнені козацькі ватаги?»

З цими думками князь заснув неспокійним сном.

* * *

Великі зелено-сині хвилі з гуркотом накочувалися на кам’янистий берег, серед якого блищали плями жовтого піску. Білосніжні чайки пронизливо верещали, шугаючи над морськими хвилями в пошуках поживи. Хоч Вишневецький уперше бачив Чорне море, його погляд був прикутий до Очакова. Невеличке містечко мало форму неправильного трикутника і велетенським зубом випиналося у відкрите море. З боку суші Очаків був оточений суцільним кам’яним муром. У центрі була розташована велика дерев’яна брама, з двох боків захищена невеликими круглими баштами. Брама була зачинена, на її стулках блищали залізні пасмуги. На узбережжі височіла похмура фортеця з темного каміння. На міських стінах походжала озброєна сторожа, турки були одягнені в розцяцькований одяг, на головах – високі тюрбани. Серед них виділявся білошкірий воїн у велетенській шапці, ззаду якої теліпався на вітру довгий шмат блискучої матерії.

– Оно яничарська свиня, – крізь зуби промовив Андрій, звертаючись до Дмитра.

Князь відчув у голосі Скалозуба хвилювання та лють і відігнув гілку куща, щоб краще бачити яничара.

– Князю, мабуть, нам слід повернутися до табору, – стурбовано прошепотів Матяш. – Ми надто близько підійшли до турків – нас можуть помітити…

– Ну гаразд, ідемо, я вже побачив усе, що хотів…

Троє чоловіків, обережно скрадаючись, спустилися в глибокий яр, де були заховані коні, й через годину повернулися в табір, схований всередині байраку.

– Вас усюди шукають! – здалеку почувся голос Браги. – Претвич зібрав військову раду, ідіть швидше!

Князь із супутниками прудко наблизились до широкого кола, де вже сидів Бернард, отаман Біловус і найбільш досвідчені воїни. Рада зібралася, щоб вирішити, як краще взяти Очаків.

Дмитро одразу розповів про результати їхньої розвідки навколо міста.

– Дякую, князю, за важливу інформацію, – роздумливо мовив Претвич. – Мої гірші сподівання підтвердилися. Бусурмани знають, що поряд перебувають козаки, і тому укріпили очаківську браму та добре пильнують стіни. Що порадить товариство, як нам ліпше воювати?

– А давайте-но спробуємо виманити турків з міста тим же чином, як ото татар у долину, – запропонував Вишневецький. – Скажімо, невеликий загін козаків скаче до Очакова, роздражнить яничарів, вони відчинять ворота, поженуться за козаками, і тоді ми атакуємо усіма силами й на турецьких плечах ускочимо в місто.

– Це непоганий план, – сказав Яким Біловус. – Однак турки на нього не купляться, бо попереджені розбитими татарами і знають, що в околиці вештається багато козаків. Треба придумати щось хитріше.

– Треба, щоб гаспиди самі відчинили перед нами браму Очакова, як ото троянці перед греками, – докинув кілька слів Брага.

– Ха-ха! – засміявся Бернард. – Турки не дурні, щоб відчинити ворота перед троянським конем!

– Тоді треба зробити так, щоб османи вважали, що відкривають прохід для своїх, – наголосив князь. – Може, частину вояків перевдягти в татарський одяг? Ми під’їдемо до брами, турки подумають, що то свої, і відчинять її.

– Османи, перед тим як відчинити ворота, розпитають приїжджих та добре роздивляться їх. І те, що перед ними козаки, а не татари, вони швидко збагнуть, – відказав Претвич. – Проте думка непогана, тільки її треба вдосконалити. – Очі старого воєначальника запалали вогнем. – Я сам перевдягнуся в турецьке вбрання і вдаватиму з себе багатого турецького купця, що найняв для охорони татарський чамбул. Мовляв, на мене дорогою напали козаки і женуться за нами. Я з невеликим загоном під’їду до воріт, прокричу цю вигадку вартовим. І саме тут на обрії з’являться наші. Яничари відкриють браму, ми захопимо її і будемо тримати до підходу козаків.

– Добрий план, батьку Претвичу! – похвалив Біловус. – Сам Дашкевич хитрішого не придумав би…

– Я лише додумав ідею Вишневецького, – промовив староста.

– Хочу бути в першому загоні разом із вами! – зажадав молодий князь.

– Я ціную твою хоробрість, Дмитре. Але поглянь на себе: на турка чи татарина ти зовсім несхожий, – відказав Бернард. – Ось пан ротмістр, як одягне тюрбан, то наче вроджений турчин. А на тобі, княже, тюрбан буде сидіти, як на корові сідло. Ти з Біловусом будеш керувати козаками, які буцімто переслідують турецьких купців.

Обговоривши деякі деталі, було вирішено здійснити атаку Очакова прямо сьогодні. Претвич та ротмістр Брага перевдяглися у трофейне турецьке вбрання і стали дуже схожі на багатих османів. Бернард особисто відібрав двадцятеро чорнявих засмаглих козаків, схожих на татар, вони перебралися в татарське вбрання, перетворившись на «ординців».

Через годину Вишневецький напружено стежив, як Претвич та Брага в подобі турецьких купців прискакали під стіни Очакова і почали перегукуватися з вартовими доброю турецькою мовою. «Пора», – подумав князь. Вийнявши з-за пояса пістоля, він вистрелив у повітря. Це був знак: козаки, що причаїлися в ярах та річковій долині, вскочили у сідла й кинулися до міста з криками, розмахуючи зброєю. Бернард щось закричав вартовим, вдаючи страшенний переляк, і замахав руками як навіжений. Головний охоронець на брамі віддав команду, і ворота зі скрипом швидко відчинилися, пропускаючи всередину загін Претвича. Брама знову зарипіла, але зачинити її османам уже не вдалося. Козаки всередині напали на сторожу, пролунали постріли, почулися передсмертні зойки і брязкіт холодної зброї.