ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

 
1 Не перебравсь центавр ще через річку,
Як ми потрапили у ліс такий,
Що годі в нім шукати стежки стрічку.
4 Не свіжість крон – сухих прутів пучки,
Не рівне віття – стовбур вузлуватий,
Не плід рясний – отруйні шпичаки.
7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,
Що радо кублиться в таких місцях,
Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.
10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,
З Строфад прогнали гарпії троянців,
Навіявши на них пророцтвом жах.
13 В них крила, лик дівочий без рум’янців,
Великі, вкриті пір’ям животи, —
Весь вигляд їх, немов у тих поганців.
16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти
У другій смузі по трудній стежині, —
Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,
19 Поки опинишся в страшній пустині.
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довіряв мені, як і донині».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж ніщо ніде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Мені здалось, що вчителю здавалось,
Немов мені здається, що це крик
У стовпищі, яке в лісу ховалось.
28 І він мені сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ візьми і без принуки
Зламай галузку й подивись на сік».
31 Тоді простяг я перед себе руки,
І відломилась гілочка якась, —
Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»
34 І темна кров із зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбої?
Звідкіль така жорстокість узялась?
37 Були ми люди, нині в сухостої,
А ти явив би більшу доброту
І більший жаль і до змії простої».
40 Мов зламану зелену гілку ту
Охоплює вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та суміш мови й темного ручаю
Ішла із гілки, я й її впустив,
Мов той, хто повен жаху та відчаю.
46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див, —
Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.
Я в вірші про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посміли;
Та неймовірним був мені той збіг,
Його підбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг
Розмаяти твоєї слави стяги,
Як знову стане на земний поріг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,
Що тут не скажеш сам собі «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва ті ключі
До серця Федеріго, й їх обачно
Всував і висував, не дзвенячи.
61 Його довіру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди ніс як слід,
Сон і життя віддавши їй нелячно.
64 Блудниця-заздрість, що заради бід
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народів, для палаців стид,
67 Серця всіх проти мене підпалила,
Й підпалені підпал моїй судьбі
Вчинили в Августа, й судьба згоріла.
70 Душа моя, полишена в ганьбі,
Надумалась ганьбу помстити тлінням, —
Всім правий, я неправим став собі.
73 Але клянусь новим своїм корінням,
Я й раз не зрадив за багато літ
Державця з праведним його правлінням.
76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,
Поверне врешті честь мені здорову,
Бо заздрощів її притиснув гніт».
79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —
Сказав мені поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довідатися знову».
82 До нього я тоді: «Ти попитай
Предмет, мені корисний і цікавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий
Дасть мій супутник, щирий і незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в ці вузли?
Як можеш, ще скажи, чи ваші груди
Від цих кайданів звільняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди
Почулося гудіння немале:
«Моя вам відповідь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тілом, кинувши його свавільно,
Мінос її у сьоме коло шле.
97 Упавши в ліс, не озирає пильно,
Щоб розшукати місце їй своє, —
Ляга у ґрунт зерниною повільно,
100 Там пагоном і деревом стає,
І гарпії годуються від крони,
Ран завдають, а в рані отвір є.
103 Як всі ми знайдем наші оболони,
Але їх не надіне жоден з нас:
Чого зреклись – не вернемо в день оний.
106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,
Щоб тіло висіло на шпичакові
Душі бридкої безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готові,
Бо він зростав не на такі ліси,
Коли волання вчулися раптові, —
112 Скидалось на собачі голоси,
І це мисливця б сповіщати мало,
Що недалеко вепр і гончі пси.
115 І от – повз нас ізліва двоє мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без ліку гілля на бігу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,
А другий не відстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,
121 Який під Топпо зовсім не являвся!»
Та, більш не в силі видати хоч звук,
Захекавшись, він під кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи ліс, прожогом бігли,
Немов хортиць хтось випустив із рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мій вожай узяв
І вивів до куща, який, нізащо
Скалічений, в сльозах, в крові казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущині моїй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мій
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботні у крові густій?»
139 І він до нас: «О душі, що спустились
Поглянути на зганьблений мій ріст,
Коли гілки від мене відділились, —
142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!
Я з того міста, де прийшов Хреститель
Замість того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясає нам обитель.
Якби побіля Арнського моста
Ще не лишався давній покровитель,
148 То в місті відбудови висота
Із того, що лишив Аттіла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151 Я ж рідний дім обрав собі за плаху».
 

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

 
1 Любов до рідного звеліла краю
Весь лист обірваний зібрать як слід
І повернуть безсилому з одчаю.
4 Дійшли до місця ми, де перехід
Був з другої у третю смугу й лютий
Явився праведного суду вид.
7 Щоб читачу виразніше збагнути,
Скажу, що прибули ми в ті краї,
Де на рівнині й квіту не добути.
10 Навколо праліс оточив її,
Навкруг же нього йшли рови канальні;
І зупинили кроки ми свої.
13 Блищали там жаркі піски безжальні,
Такі ж, як і були, у млі століть,
Як вів Катон війська в похід свій дальній.
16 О Божа мста, як мусить той тремтіть,
Хто прочитає про твої удари,
Що я на власні очі мав уздріть!
19 Великі бачив голих душ отари,
Всі плакали за вчиненим в житті,
Своєї кожен зазнававши кари;
22 Горілиць на піску лежали ті,
А ті навпочіпки ген посідали,
Або тинялись і самі, й в гурті.
25 Найбільше тих було, що вкруг никали.
А тих найменше, хто в стражданнях ліг,
Але їх зойки голосно лунали.
28 А на піски, я скільки бачить міг,
Повільно йшов дощем вогонь лапатий,
Немов без вітру по нагір’ях сніг.
31 Як Александр, уздрівши, що солдати
В індійській спеці гинуть під вогнем,
Що, впавши з неба, не спішив згасати, —
34 Звелів за кожним стежить пластівцем,
Де б він не ліг, топтать його ногою,
Бо пломінь гасне легше одинцем.
37 Підпалений небесною золою,
Мов з іскри трут, спалахував пісок,
Подвоюючи муки ще й жарою.
40 Не спочиваючи, тривав танок
Злощасних рук, які пекучі плями
Скидали із розжарених кісток.
43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами
Все змив, крім тиску демонів, який
Нас допустити не хотів до брами,
46 Це хто лежить, великий, громіздкий,
Незрушно, блискають лиш очі вперті,
Мов нехтує вогненні язики?»
49 І той помітив, що слова одверті
Про нього я вождеві говорю,
Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті!
52 І хай Юпітер, знову повторю,
Замучить коваля хоч до загину, —
Хай блискавку його востаннє зрю! —
55 Нехай утомить в праці без упину
Усіх в жерлі у Етни вогнянім
Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»
58 Як у бою під Флегрою труднім;
Хай б’є мене він з усієї сили, —
Та не здола його звитяжний грім!»
61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, —
Цих слів я в нього не передбачав:
«О Капанею, гонор твій немилий
64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,
Із мук ні одна не переважає
Тієї, що твій сказ тобі послав. —
67 І, втишивши обурення безкрає,
До мене: – Він в числі сімох царів
Брав Фіви, зневажав і зневажає
70 Він Бога і прощення не просив,
Тримаючи себе весь час свободним;
У грудях в нього лиш пиха і гнів.
73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,
Не йди лиш по гарячому піску,
А обминай-но лісом прохолодним».
76 На річку мовчки вийшли ми близьку,
Що з лісу винесла червону воду, —
Цю барву досі згадую жаску, —
79 Як Булікаме витікає з броду
Туди, де воду грішниці беруть,
Так на пісок несла ця річка воду,
82 Собі в камінні прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далі йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Відколи перейшли той вхід, куди
Усім пройти приречено судьбою,
88 Такої погляд твій не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашає всі вогню сліди», —
91 Так вождь свої закінчив міркування,
І я просив, нехай не відмовля
В поживі, раз моє збудив бажання.
94 «У морі спорожніла є земля, —
Почав він, – що спрадавна Крітом звали,
Коли ще світ наш був як немовля.
97 Там є гора, яку в віках вславляли
Струмки й діброви; Іда – назва їй:
Тепер її потроху занедбали.
100 Там Реї син у схованці своїй
Безпечно спав, і мати його крики
Глушила в галасливості бучній.
103 У тій горі стоїть старик великий,
Що від Дам’яти спину відверта,
Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.
106 А голова вся щирозолота.
І щиросрібні в нього руки й плечі,
А з міді все – до низу живота.
109 І дві ноги суціль – залізні речі,
Крім глиняної правої ступні,
Яка важкі трима кістки старечі.
112 Крім золота, на часточки дрібні
Потріскане все тіло, і холоне
Сльоза із щілин на печернім дні
115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні
Тече цим долом, де мерцям тюрма;
Скидаючи ті струмені червоні
118 В провалля, звідки виходу нема,
Утворюючи став, що звуть Коцітом.
Ти вздриш його, тож мовити дарма».
121 І я йому: «У разі нашим світом
Ще протікає цей страшний потік,
Чому лиш тут для ока став одкритим?»
124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.
Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;
Йдучи по ній униз у лівий бік,
127 Всього іще не обійшли ми кола,
Й яких новин нам не пошле Плутон,
Від здивування ти не зморщуй чола».
130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,
Де Лета? Проминаєш це мовчанням,
А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»
133 І він: «Обом я радий запитанням,
Та відповіддю на одне із них
Звучить тут струм червоним клекотанням.
136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,
А там, куди приходять обмиватись,
Коли зника спокутуваний гріх. —
139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись
Туди, де буде найзручніше нам,
Де ноги в нас не будуть обпікатись,
142 Бо гасить пара всякий вогник там».
 

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

 
1 По березі пішли ми кам’яному,
Й туман густий на річку всюди ліг,
І від огню вода ховалась в ньому.
4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг
Фламандці обвели високим валом,
Щоб поміж ними й морем став поріг,
7 А Падуя від Бренти з її шалом
Люд захища й трудів його плоди,
Як в К’ярентані стане жар чималим, —
10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,
Поставив майстер мури неширокі,
Щоб захистити сушу від води.
13 Від лісу в даль ступали наші кроки,
Що вже крізь випари з усіх калюж
Його не бачили б і гостроокі, —
18 Коли зустрілось нам чимало душ,
І межи них почулись різні толки,
І стали всі вони у нас чимдуж
19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки
На стежці в промені молодика,
Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —
22 Так оглядала нас юрма бридка;
Аж раптом хтось мене смикнув за полу
І вигукнув: «О, дивина яка!»
25 Коли торкнувся він мого подолу,
До нього враз я голову нагнув
І, розглядаючи фігуру кволу,
28 Не так пізнав, а серцем я збагнув
Лице, скоричнявіле від скорботи,
Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.
31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,
Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить
Пройти з тобою рухові навпроти?»
34 І я відмовив: «Це й мені кортить.
А хочете, то сядемо із вами
На хвильку, як супутник мій звелить».
37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями
На мить хто стане, стане той навік,
Щоб вік пектись безжальними вогнями.
40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.
А радісні хвилини як пролинуть,
До тих вернусь, хто йти в огні привик».
43 Я не наважувався берег кинуть,
Але чолом схилявся до плеча,
Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.
46 І він почав: «Чи доля, чи случай
Веде сюди тебе, іще живого?
І хто це путь для тебе визнача?»
49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —
Я мовив, – я в долині заблукав,
Як ще не вийшов строк життя мойого,
52 А вчора вранці з неї відступав,
І цей вернув мене й повів стезею,
Яку він добре, як я бачу, знав».
55 І він: «За провідною йди зорею,
Й дороги в гавань слави приведуть,
Як стежив я за долею твоєю,
58 Якби не мав так рано я заснуть,
То, бачачи небес таке сприяння,
Я прагнув би тобі полегшить путь.
61 Але народ, відомий з хизування,
Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,
І грубих звичаїв зберіг владання,
64 Тобі він за добро помститься, злий, —
І вірно це: на дикій горобині
Іще ніколи смокви не росли.
67 Сліпим у світі дражнять ще донині
Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;
Самий зв’язок з ним чинить зло людині.
70 Прославить доля так твої стопи,
Що кожна з партій вишкерить голодну
Пащеку, щоб на них ти жав снопи.
73 Тварюки ф’єзольські хай одна одну
Жеруть, а вирослу на їх гною
Хай не чіпають квітку благородну,
76 В якій воскресло у чергу свою
Святе насіння древніх римлян саду,
Що звиродніло нині від огню».
79 «Якби небесного хазяїн граду