1 І тут зійшов до другого я кола,
За перше меншого, та від розпук
Кричали душі голосніш довкола.
4 Й страхітного Міноса вчув я гук;
Який при вході судить справедливо,
Хвостом указуючи розмір мук.
7 Кажу, коли якась душа лякливо
Розповіла про всі свої діла,
То цей знавець гріхів, тонкий на диво,
10 Їй місце визначає в царстві зла,
Хвоста скрутивши стількома витками,
В котре по черзі коло засила.
13 Тиск перед ним і днями, і ночами;
Душа тут кожна свій проходить суд:
Сказала, вчула та й пішла до ями.
16 «О ти, хто в наш занурюється бруд, —
Гукнув Мінос, коли на мене глянув,
На мить лишивши безконечний труд, —
19 Дивись, куди ввійшов і з ким ти станув,
А про широкий вхід і не гадай!»
І вождь до нього: «Чом так гучно грянув?
22 Не з власного жадання йде в ваш край:
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть, так що не чіпай».
25 І ось такий, що й камінь міг стривожить,
Зачувся лемент, і зневіра йме,
Чи зойки відчаю луна не множить?
28 Туди прийшов, де світло геть німе,
І знявся рик, як в буряному морі,
Коли на ньому дужий вітер дме.
31 Пекельні вихори, рвучкі та скорі,
Засуджених волочать, тягнуть, б’ють
Згори і знизу, й ті в сльозах та в горі.
34 І душі, летячи у каламуть,
Ридають, виють, сповнюючись хіттю,
Самого Бога в небесах клянуть:
37 Я взнав, що підпадає тут страхіттю,
Жахливій бурі цій той люд яркий,
Який скорився лиха розмаїттю.
40 І як на крилах носяться шпаки
В холодну пору, збившися у зграї,
Так духів злих пролинув рій швидкий.
43 Звідсіль, звідтіль, вверх, вниз, як в водограї,
І без надій, що прийде тиші мить
Або змаліють муки їх безкраї.
46 Як журавлиний ключ із зойком мчить,
Коли на південь відлітає птиця,
Так я, передбачавши ремства нить,
49 Уздрів, як тіней гурт в бурханні мчиться,
І запитав: «Учителю, яким
Жінкам так грізно чорний вітер мститься?»
52 «Найперша з тих, що виглядом своїм
Тебе цікавить, – він мені промовив, —
Була царицею над світом всім;
55 Щоб одібрати ґрунт у марнословів,
Їй підказала похіть навісна
Розпусту скриту вивести зі сховів, —
58 Семіраміда, Нінова жона
І спадкоємиця його зрадлива;
Султан тепер там, де жила вона.
61 А це – кохання жертва нещаслива,
Яка збезчестила Сіхея прах;
А далі – Клеопатра похітлива».
64 Я вздрів Єлену, за яку в боях
Лягли війська, Ахілла міць велику,
Яка з кохання згинула в віках,
67 Паріса вздрів, Трістана й ще без ліку
Тих нещасливих, що Амор жене,
Як за життя їх гнав на згубу дику.
70 Коли мій вождь назвав число значне
Мужів і дам – весь почет іменитий,
Я засмутився, жаль пройняв мене,
73 І я сказав: «Співцю, поговорити
Хотів би я із тінями двома,
Що вихор їх жене несамовитий».
76 І він: «Побачиш, як зрідіє тьма
Й вони наблизяться: ім’ям любові
Благай, і пара підлетить сама».
79 Коли до нас їх вир підніс раптовий,
Подав я голос: «Привиди журби,
Як Інший зволить, станьмо до розмови».
82 Як в полум’ї жадоби голуби
У рідні гнізда між зелені крони
Летять на крилах спільної судьби, —
85 Вони удвох з оточення Дідони
Перенеслись у пітьмі коловій, —
І стали біля нас без заборони.
88 «О ти, що ходиш по землі живий
І надійшов сюди, у сморід чорний,
До нас, що світ забарвили в крові.
91 Якби нам другом цар був непоборний,
Вблагали б ласку ми тобі послать,
Щоб ти щасливим був у висі горній.
94 То слухай, споминай, що є згадать,
І поки буря десь там забарилась,
Ми будем слухати і розмовлять.
97 Жила я там же, де й на світ з’явилась,
Над морем тим, що в нього По втіка,
Котра супутниць тьмою збагатилась.
100 Кохання, що шляхетних обпіка,
Його зманило молодичим станом,
Який сточила тут печаль гірка.
103 Кохання, що кохать дає й коханим,
Мене взяло, вогнем наливши вщерть,
Що став моїм він, як ти бачиш, паном.
106 Кохання нас вело в злощасну смерть.
Каїна жде того, хто кров’ю вмився», —
І вже їх ворушила вітраверть.
109 Ці душі слухавши, я похилився
І в болісну заглибився печаль;
Поет спитав нарешті: «Чом спинився?»
112 І я на це почав: «О лютий жаль!
Ці ніжні мрії, ці солодкі чари
Їх завели в таку скорботну даль!»
115 А там звернувся до цієї пари
Й почав: «Франческо, від твоїх страждань
У серці чую болісні удари.
118 Але скажи: під час палких зітхань
Як вчило вас чаруюче кохання
Спізнати мить жагучих поривань?»
121 Й вона: «Немає більшого страждання,
Як згадувати любий щастя час
В біду; твій вождь здає в тім справоздання.
124 Коли ж ти прагнеш знать, який у нас
Початок був коханню, збудься спраги, —
Я плакать буду й мовить водночас.
127 Якось ми вдвох читали для розваги,
Як Ланчелота взяв кохання пал,
І самоти не брали до уваги.
130 І часто, мов під дією дзеркал,
Нам під очима лиця пік рум’янець.
Але нас подолав миттєвий шал:
133 Ми прочитали, як тремтів коханець,
Бо вперше в губи цілував самі, —
І цей от, мій незмінний співвигнанець,
136 Мені вуста торкнув, з жаги німий, —
Твір і співця за Галеотто мавши,
Вже того дня більш не читали ми».
139 Так дух розповідав цей, споминавши,
А той ридав; і руки я простер
У даль за ними, від жалю вмиравши,
142 І впав, неначе той, хто нагло вмер.
 

 
1 Вернулась тяма, що на час лишила,
Коли жалів я свояків отих,
Чия печаль так дуже засмутила,
4 Й нові я муки й мучених нових
Побачив всюди, де б не озирався,
Де б не лишав мій крок слідів своїх.
7 Я в третім колі: дощ не припинявся,
Холодний, вічний, проклятий, важкий;
Він по землі одноманітно слався.
10 Градини, іній, снігові грудки,
Мішаючись із мороком постійним,
Смердили під ногами ґрунт в’язкий.
13 І Цербер, звір із вищиром потрійним,
На три собачі пащі валував
На люд, поглинутий болотом гнійним.
16 Багряні очі, шерсть, масна від страв,
Грубезне пузо, лапи – кігті наче —
Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.
19 Промоклі тіні вили по-собачи,
Й чи той чи цей ховаючи з боків,
Крутились дзиґами, та без удачі.
22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,
Роззявив пащі враз, ошкірив зуби
І весь од люті сильно затремтів.
25 І руку простягнув вожай мій любий,
Землі взяв жменю та як кидоне
В голодні пащі наїдок той грубий!
28 Мов пес, коли йому шматок заткне
Голодну пащу й зів, з брехання спухлий,
Замовкне раптом, поки не ковтне, —
31 Так Цербер увірвав, одразу вщухлий,
Свій рев, який так голосно гуде,
Що душі тут усі були б поглухли.
34 Йдучи по тінях, по яких іде
Дощ нескінченно, ставили ми ноги
В порожняву у вигляді людей.
37 Вони підводитись не мали змоги,
І лиш один схопивсь аж підстрибнув,
Коли побачив нас серед дороги.
40 «О ти, хто сміло в Пекло це ступнув, —
Він проказав, – мабуть, мене впізнаєш,
Бо ти уже, коли я вибув, був».
43 І я йому: «Такий ти вигляд маєш
Унаслідок тривалого ярма,
Що вже навряд тепер тебе вгадаєш.
46 Повідай же – бо тут ти недарма, —
Який ти гріх вчинив, що кар за нього
Є сила важчих, гірших же нема?»
49 І він: «У місті, заздрому до всього,
Ти народився, – тож я твій земляк,
Бо й я родивсь там для життя масного.
52 Обжерливістю відзначавсь я так,
Що Чвакалом дражнили всі знайомі, —
А тут я мокну під дощем, бідак.
55 І довелося не мені самому
Однакових тут скуштувать силець
За гріх однаковий». Сказав по тому
58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець
Бринить твій жаль і викликає сльози;
Та, може, знаєш ти, який кінець
61 У нашім місті матимуть погрози,
І що веде співгромадян до чвар,
І де зростають праведності лози?»
64 І він мені: «Після тривалих свар
Рясна проллється кров лісовиками,
А партію противну жде удар.
67 На третій рік повернуться до брами
Вигнанці й переможницькі війська,
Й підлесник прийде нинішній з військами.
70 Притисне здоланих п’ята важка
Тих, що надовго містом завладають,
А цим лишаться сльози і тоска.
73 Два праведники марно промовляють:
Жадоба, скупість, заздрість до єства —
Од іскор тих в людей серця палають».
76 Так закінчив печальні він слова,
І я йому: «Іще прошу, мені ти
Відкрий усе, що темрява хова.
79 Тегг’яйо, Фаріната знаменитий,
Ще Рустікуччі Якопо й ще хтось, —
От як Арріго й Моска іменитий, —
82 Скажи мені, де місце їм знайшлось?
Дізнатись хочу про судьбу найкращих —
Іти їм в Рай, чи в Пекло довелось?»
85 І він: «У норах ще чорніших, важчих
За гірший гріх каратись треба їм,
Побачиш їх внизу у муках тяжчих.
88 Як знову підеш світом ти живим,
Прошу, згадай мене хоч ненароком,
А більш я не скажу й не відповім».
91 І ще раз скошеним од болю оком
На мене глянув і під шум струмин
Згубився в натовпі сліпців широкім.
94 Вожай сказав: «Уже не встане він,
Аж поки на сурму громовокрилу
Не явиться нещадний властелин.
97 Усяк повернеться в свою могилу,
Одіне плоть колишнього буття
Й почує вироку незрушну силу».
100 Ми тихо йшли, немов між куп сміття,
Між тіней, кинутих під дощ похмурий,
І про грядуще мовили життя.
103 Сказав я: «Вчителю, чи їм тортури
Побільшить вирок правий судії,
Чи проясніє їхній вид понурий?»
106 І він: «Науки пригадай свої:
Відомо, що чим ближча досконалість
В душі, тим більші рай чи скорб її.
109 До риси досконалості й на малість
Не підійти їм після їхніх діл,
А все ще сподіваються на жалість».
112 Так в бесіді пішли ми третім з кіл,
Про зміст її не стану я казати,
І вийшли зрештою на дальший схил.
115 І тут зустрів нас Плутос, недруг клятий.
 

 
1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —
Завів так Плутос голосом хрипким,
І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,
4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим
Був звір, а все ж не втрима на запорі
Від тебе переходу колом цим».
7 А далі товстогубій злій потворі
Промовив він: «Проклятий вовче, цить!
Бо задихнешся, як смертельно хворі.
10 Не без причин в безодню він стремить:
Так хочуть там, де військо Михаїла
Взялось пиху насильницьку зломить».
13 І як під бурю падають вітрила,
Коли зламалась щогла на кормі,
Так хижа твар звалилася безсила.
16 І далі ми пішли по цій тюрмі,
В четверте коло, до провалля ближче,
Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.
19 О правосуддя Боже! Хто б міг вище
Накупчити страждань, ніж я уздрів!
І чом душа стає гріхам за грище!
22 Як хвиля, кинувши Харібди зів,
Біжить назад і інші б’є з розгону, —
Так люд не шкодував тут кулаків.
25 Я бачив люд з найбільшого загону,
Примушених з усіх боків штовхать
Грудьми й всім тілом кляту перепону.
28 Тут люто пхала одна одну рать
І вантажі носила з ревним криком:
«Чого їх кидати?», «Чого збирать?» —
31 Так рухались похмурим колом диким,
І кожен тяг у протилежний бік
З гучним тим самим безсоромним кликом.
34 А, на серединний прийшовши стик,
Вертали знову битися жахливо,
І я, не в силі здержати язик,
37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:
Чи часом не тонзурники всі ті,
Із лисинками, що від нас наліво?»
40 І він: «В своєму першому житті
Усі вони були на розум косі
Й не знали міри в їжі і в питті,
43 Тож по-собачому хрипкоголосі,
Вертають, вивергаючи лайки,
Всередину із крайніх точок осі.
46 В тих, в кого на тонзуру маківки
Поголені – у пап, у кардиналів, —
Найбільш скарбів заховано в мішки».
49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів
Я добре розпізнати мав би тих,
Кого порок іще недавно вжалив».
52 І він: «Ти марних не чекай утіх:
Гидке життя спотворює собою
До невпізнанності обличчя їх.
55 Вони на суд останній прийдуть з бою:
Той стисне кулаки й проклін пошле,
Цей голою заблиска головою.
58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —
Приречені на чвари проклятущі,
І всяке їм картання – замале.
61 Ти бачиш, сину, як скороминущі
Дари Фортуни чинять людям зло,
На бійки спонукаючи найдужчі.
64 Все злото, що під місяцем було
Чи є, душі хоча б одній-єдиній
Спокою ні на хвилю б не дало.
67 «Учителю, – спитав я, – благостині!
Яку Фортуну ти згадав мені,
І як із рук її все благо лине?»
70 Озвався він: «О витвори дурні!
Яке ж бо вас невідання вразило!
Думки тобі відкрию неясні.
73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,
Небесні сфери сотворив і їм
Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.
76 Усюди світлом ширячись сяйним,
А серед людства діло це – наснага
Тій, хто владає таланом земним,
79 Щоб всі передавав минущі блага
Народ народові, сім’ї – сім’я,
Бо меншає в людей з літами спрага.
82 Той кориться, цей силою сія
За присудом тієї, що з ділами
Весь час таїться, як в траві змія.
85 І, високо літаючи над нами,
Вона провидить, судить і вершить
Нарівні з іншими всіма богами.
88 У ній ніщо на місці не стоїть
І зміни одна одну обганяють,
Нове-бо виникає кожну мить.
91 І от її усі лиш розпинають,
Замість палку складати дяку їй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмінній радості благій
Співає з ангелами нам із далі
І крутить кулю в благості своїй.
97 Проте спустімось на ще більші жалі, —
Заходять вже зірки, які стреміли вверх,
Коли я рушив; поспішімо ж далі.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,
В якому промінець останній мерк
103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.
І ми зійшли в провалину саму,
Ідучи вслід похмурому струмкові.
106 Збігаючи в ненависну пітьму,
Спливала річка, наче під ворота,
Під те багно, що Стікс ім’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тіней голих гурт тісний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, і грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навісний.
115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душі тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: під струминами
118 Багато душ у смороді гниють,
Окіл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми
У траурі на сонячній землі,
Нам душу сповивали чорні дими,
124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силі висловить жалі.
127 Відмірявши значну дугу по луку,
Між річкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високої ми вежі досягли.
 

 
1 Я, далі ведучи, скажу, що, пішки
Ще вежі не діставшись, на вінці
Ми зори зупинили біля вишки,
4 Де вздріли два спахнулі промінці
Й на відповідь ще й третій розгорівся
У ледь очам приступній далі цій.
7 Й від мене в море всяких знань полився
Потік розпитувань: «Це хто? Кому
Той пломінь відповів? Як він з’явився?»
10 І вождь: «Якби ти крізь імлу німу
Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,
Невидним ще у випарів диму».
13 І як проноситься над стиглим ланом
Легка стріла з дзвінкої тятиви,
Так утлий човен, мовби ураганом,
16 Нестримно мчав на берег неживий,
А в ньому іздаля човняр жахливий
Кричав: «Нарешті, грішнику новий!»
19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, —
Сказав мій пан, – з тобою будем ми,
Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий».
22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,
Почне стогнати й голосить при цьому,
Так зойки Флегій видихнув сами.
25 Вождь опинився в човнику легкому,
Подавши знак мені іти за ним;
Вагу в човні лиш я складав вагому.
28 Ми посідали, і шляхом мутним
Побіг наш човен, глибший слід лишивши,
Ніж поки був він із гребцем самим.
31 Ми рухались, по мертвій річці пливши,
Як перед мною встав хтось у багні
Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?»
34 І я: «Іду, бо вільно йти мені,
А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі».
І він: «Я з тих, що плачуть тут сумні».
37 І я: «Бодай ти у плачу й печалі,
Проклятий образе, віками гнив!
Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі».
40 Тоді він борт обіруч ухопив,
Та вчитель відіпхнув його, до діла
Сказавши: «Геть іди, до інших псів!»
43 А там притис мене тісніш до тіла
Й, цілуючи, сказав: «Блаженна та,
О гнівний душе, що тебе родила!
46 Живим владала ним пиха пуста,
Ніхто добром не згадує за нього,
А тінь його тримають болота.
49 А скільки ще царів та панства того,
Що тут залізуть свиньми у багно
І не залишать спогаду малого!»
52 І я: «Учителю, прошу одно:
Нехай човняр продовжить веслування,
Поки гордій не піде геть на дно!»
55 І він мені: «Єдина мить чекання!
Ще човен наш не стане на приплав,
Як буде здійснено твоє бажання».
58 І я побачив, як того обпав
Великий гурт, до люду не подібний,
І Богу вдячні я слова послав.
61 Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!»
А той, скажений флорентійця дух,
Рвав бік собі і в люті був несхибний.
64 На тому зник з очей і гамір вщух.
Та вчулося виття, по тьмі розлите,
І знову я напружив зір і слух.
67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите
Це місто, де страждає люд без меж;
Воно, прокляте, має назву Діте!»
70 І я: «Учителю, мечетей, веж,
Будинків пломеніють ясні стекла,
Пойняте все загравами пожеж».
73 А він: «Огонь, де йде борня запекла,
Дає свій одсвіт у найдальший схов,