Читать книгу «Проект Україна, або Спроба Павла Скоропадського» онлайн полностью📖 — Даниила Яневского — MyBook.

29 квітня – продовження

Ще одна важлива «особа» перевороту – Українська демократично-хліборобська партія. «Несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування» – ця партія мала за базу Лубенський повіт Полтавської губернії, але ніколи не змогла досягти масштабу всеукраїнської партії. Автори партійної програми – Віктор Андрієвський, В'ячеслав Липинський та Сергій Шемет залишили помітний слід в історії нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтні 1917 р. політичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності»[55],– читаємо в спеціальному компетентному дослідженні, присвяченому історії УДХП.

Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян «Гіппо-Паласа» – цирку Крутикова, мала такий вигляд: «…народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи… Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» – «Гетьмана і Гетьмана!» – лунає по залі… Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву – генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла».[56]

В принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв'язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), – другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання. Так, останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Д. Дорошенка) звучить так: «…на Хліборобському з'їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»[57]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів[58], залишається без відповіді.

Як би там не було, близько 2-ї години ночі за наказом Скоропадського його прихильники захопили ключовий район міста (Липки), де розташовувалися міністерства УНР – військове, внутрішніх справ та Державний банк. Гетьман переїхав з приватної квартири Безаків на Хрещатику до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією. «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), – писав він у «Споминах». – У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в'їзд нового уряду не є величним видовищем».[59]

«В день перевороту всі десь позникали, – не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. – А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки… Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі[60] не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь – покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність…». І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, мовляв, нарешті скінчився полон на громадській службі». На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем'єра Голубовича, який шукав – і так і не знайшов – людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з'їзд[61]. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з'їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з'їздяться»[62]. Один з найбільш проникливих описувачів епохи, генерал Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «…соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове».[63]

29 квітня. Оцінки сучасників

Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими політичними партіями. Навіть прагматична і поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської грамоти, як державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, есефи, провід яких складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували масону Дорошенкові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра закордонних справ[64], а на зустрічі з Тренером 2 травня передали останньому вироблений і підписаний провідними партійцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституції, публічно наголошуючи при цьому на необхідності введення в дію конституції УНР 29 квітня[65]! Сучасний дослідник подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня. Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували… Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками всієї української народності, тобто монополізувати право презентувати інтереси всього українського народу».[66]

Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки. Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)[67]. Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з'явилася представницька делегація збанкрутілих «об'єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана – «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.


Сувора влада.


Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив, що українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем'єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам[68]. Красномовною є й інша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» відвідала німецького головнокомандувача в Україні. Мета зустрічі – обговорення можливості й умов входження їх представників до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формі меморіалу, до якого нібито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, – пояснив він свою позицію, – що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжні думки народонаселення. Разом з тим, – наголосив Скоропадський, –