Німецько-австрійська окупація: погляд з Берліна

Натомість австрійські дослідники вказують: «…у середовищі військових похід в Україну викликав дуже гострі дискусії». Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедиція матиме наслідком розпорошення німецьких сил. Макс Гоффман, зі свого боку, «вбачав необхідність походу в Україну в тому, щоб до рук більшовиків не потрапила вся Східна Європа й вони не змогли повернути проти Німецької імперії». Але головна проблема, на думку цитованого вище австрійського дослідника, полягала в наступному: «…слабкість німців виявилась у нерозумінні своєї місії як окупаційної влади. Без сумніву, співпраця з гетьманом виходила більш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалої економічної допомоги на початках, «перетворення [України] на придатного союзника» потребувало більшої підтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрілі соціальні реформи, щоб, таким чином, здобути підтримку широких верств населення, німці також не порахували за потрібне. Пише коли всім стало зрозуміло, що німецькі та австро-угорські союзники програли війну, гетьман вдався до спроб здійснити часткові перетворення».^[42]

Мали місце тут і два інших аспекти, які українські дослідники намагаються, як правило (мабуть, з причини політичної цнотливості), не згадувати. Аспект перший: «…від початку Першої світової війни до 1917р. німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією «революціонізації та інсургенції» і полягала у підтримці національно-визвольних рухів у країнах Антанти». Саме в рамках цієї стратеги «національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти» надавалася організаційна та фінансова допомога. Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи».

Аспект другий: «…така підтримка означала також підтримку галицьких русинів», що, в свою чергу, «створило, по-перше, іманентно нерозв'язувану проблему для німецької дипломатії, оскільки Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв'язуваною для українського руху стала дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін».

Україна в 1918 році після окупації Німеччиною.

Аспект третій. В 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д. Я.), для військового керівництва – засобом розв'язання економічних проблем» та, що найважливіше, замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Восени, коли німецька поразка у війні стала доконаним фактом, «німецьке МЗС сформулювало нову – «цілком антирадянську» – політику, мета якої полягала в тому, щоби створити «ідеологічну базу» для співпраці з переможцями. Стратегічна мета і гетьмана, і німців збіглася – йшлося про їх намагання добитися легітимації Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врешті-решт Берліну таки вдалося домогтися антантівської санкції на перебування своїх військ на території Української Держави». Міркування тут було цілком ясним – країни Антанти не полишали надій на відновлення законного режиму в союзницькій Росії. Всі плани сплутала Листопадова революція в Німеччині.^[43]

Німецькі війська у Києві. 1918р.

Німецько-австрійська окупація: погляд з Відня

Дунайська монархія мала свої, відмінні від німецьких, геополітичні інтереси в Україні. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити» з так званих «українських етнографічних земель» окреме державне утворення, яке включити до складу імперії на правах окремого коронного краю, трансформувавши її, тим самим, з «двоєдиної» на «триєдину» державу. На чолі цієї держави планували поставити ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Льотрінгена (Василя Вишиваного), командира Українського легіону – «лейб-гвардії Української Центральної Ради». «У зв'язку з цим можливих ускладнень у стосунках з Німеччиною побоювався також цісар Карл. Австро-угорський представнику Києві граф Форгач також виступав проти політики, яка явно не відповідала інтересам німецьких союзників та гетьманського уряду, і вимагав відкликання Вільгельма, а надто після того, як отримав свідчення про підтримку Українським легіоном “соціалістів і революційних селян”».^[44]

Як пояснив сучасний український дослідник, «важко складалися відносини П. Скоропадського і з Австро-Угорщиною, оскільки їй належала майже вся Західна Україна. У «двоїстій» імперії навіть титул гетьмана викликав занепокоєння. Адже він стосувався всієї України. Саме через це непорозуміння щодо західноукраїнських земель тільки з Австрією гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини, незважаючи на зусилля посла В'ячеслава Липинського».^[45]

Цісар Карл.

А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».

Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними». Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вільгельм… справді може піти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити із України з Галичиною і Буковиною включно королівство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще міцніше тулитися до Німецької імперії. Усе виглядало як замкнуте коло…».^[46]

Підготовка перевороту – продовження

Угода Ґренера – Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну підтримку перевороту німецькою стороною. Умови підтримки: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР, організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території УHP. Скоропадський мав би визнати мирову угоду між УНР та Німеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишків» Німеччині, санкціонувати їх продаж німецьким воякам на «індивідуальній» основі. Ще один пункт передбачав, що український Сойм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов'язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва^[47]. 26 квітня Вільгельм II дозволив заміну українського уряду.^[48]

Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «…якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я – людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самі собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби». Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого гвардійського генерала, це – масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»^[49] (підкреслено нами. – Д.Я.).

Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однієї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумівся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цілком. Це сталося тому, – переконував він, – що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися».^[50]

«На тлі сірої стандартности й безбарвності демо-соціялістичного провідництва,– ніби у відповідь гетьманові написав Дмитро Донцов, – П. Скоропадський був індивідуальністю. Далі, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше був тоді потрібний для правителя України, – був військовим. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав…».^[51]

29 квітня

У межах даного дослідження ми не вважаємо за потрібне зупинятися на перебігові подій у день перевороту, тим більше, що це неодноразово робили інші, більш компетентні дослідники. Звернемо увагу лише на особу, яка була фактичним керівником coup d'etat – колишнього викладача тактики в Пажеському корпусі (в якому навчався Скоропадський) – Дашкевича-Горбацького. Принагідно зауважимо, що день 29 квітня був обраний не випадково. Це було зроблено, правдоподібно, ще й задля того, аби не допустити Українських Установчих зборів, скликання яких було призначено на травень^[52]. Інший резон навів останній УНРівський прем'єр Борис Мартос: німці грали на випередження, намагаючись, тим самим, не допустити проголошення коронного краю Галичини і Буковини у складі Австро-Угорської імперії.^[53]