Розділ 2
Без мапи

Українці мого покоління пережили три політичні революції. Багатьом довелося не раз геть змінювати своє життя і сферу діяльності. За свої 44 роки я побував репортером, телеведучим, рекламістом, видавцем, депутатом, медіамагнатом.

Школи, в яких ми навчалися, не готували нас до життя, яке настало останніми роками існування СРСР і тим більше після його розпаду. Ми читали про те, як усе влаштовано у нормальних країнах, але рішення приймали на свій страх і ризик, бо ніхто не знав наперед, що працює у пострадянській реальності, а що – ні.

У книзі Андрія Шлейфера та Деніела Тризмана Without a Map є образ, що запам’ятовується. Подорожній, який стоїть у долині, вдивляється у гірське пасмо, куди він має піднятися. Кінцевий пункт маршруту – як на долоні, але між подорожнім і вершиною – густі ліси, бурхливі річки, прірви й льодовики. У такому становищі перебували, на думку авторів, реформатори, що стояли біля витоків ринкових перетворень у країнах колишнього соціалістичного табору. Але така ж доля й більшості активних людей мого покоління. Ми знали, куди хочемо потрапити, та в нас не було мапи.

Я народився у Харкові 23 жовтня 1971 року в родині службовців.

Перша столиця Української РСР (до 1934 року), у часи мого дитинства Харків був містом набагато більш радянським, ніж українським. Специфіка виробництва – найбільші міські підприємства та НДІ були частиною загальносоюзного військово-промислового комплексу – замикала партійну й господарську еліту не на Київ, а на Москву. Пам’ять про Харків як столицю розстріляного у 1930-х українського відродження була ретельно стерта радянською карально-ідеологічною машиною і почала пробуджуватись тільки в роки перебудови.

Ми жили в одному з центральних районів міста, на вулиці Шекспіра. Однокімнатна квартира з шестиметровою кухнею й суміщеним санвузлом. Неподалік був міський ОВІР, тож з балкону я міг спостерігати за зграйками людей, які збиралися, щоб отримати дозвіл назавжди покинути Радянський Союз. Це називалося «виїзд на ПМЖ». Чимало з моїх однокласників виїхали – хто за радянської влади, хто після. Географія нашого класу – Ізраїль, Німеччина, Австрія, США, Канада, Австралія…

Невдоволення ситуацією, що склалася, готовність змінити долю оточували мене з самого дитинства.

Батько був членом КПРС. У 1979-му чи 1980 році йому пощастило – у складі офіційної делегації він відвідав Італію, країну з найсильнішою в Західній Європі комуністичною партією. Він побував у Римі, Венеції, Флоренції. Після цієї поїздки батько дуже змінився. Згодом він розповідав, що в Італії розчарувався в комунізмі – надто очевидним виявився розрив у рівні життя між «тут» і «там».

З поїздки батько привіз безліч фотографій. Я і тепер, буваючи в Італії, переживаю емоційний сплеск, а тоді ці знімки просто розривали свідомість. Уперше я опинився за кордоном лише 1994 року.

Батьки працювали у проектних інститутах, не пов’язаних з ВПК. На двох вони заробляли карбованців триста – триста п’ятдесят. На початку 1980-х імпортні джинси на чорному ринку коштували 120 карбованців, кілограм яловичини на колгоспному ринку – 4–5 карбованців. Життя від зарплати до зарплати – справжня бідність.

Мені було 12, коли батьки розлучилися.

Вчився я добре і мав, як це називалося тоді, активну громадянську позицію – був заступником секретаря комітету комсомолу з ідейно-політичної роботи, регулярно проводив політінформацію в актовому залі школи. Двічі чи тричі доповідав про розклад капіталістичного суспільства в Італії та інших країнах Заходу. Був капітаном шкільної команди КВК.

З дитинства я запоєм читав газети – це, мабуть, передалося мені від батька. Коли ми приїжджали на море, я йшов до газетного кіоска й купував цілий стос видань – досі у пам’яті зберігся характерний запах друкарської фарби.

У 1986 році я взяв рекомендацію у директора школи і пішов працювати позаштатним кореспондентом в газету «Ленінська зміна», яку видавав обком комсомолу. Перша моя публікація була присвячена надзвичайній події: до фруктового саду на території школи забіг дикий кабан. Мисливці оточили місце й приспали звіра. Звідки він узявся, так і залишилось таємницею.

Наступним пунктом мого маршруту став «Вечірній Харків». Заснована 1969 року під час «шелестівської відлиги»^[8], газета видавалася спочатку тільки українською (я писав замітки російською, а потім зі словником перекладав їх українською), згодом перейшла на двомовний формат, а сьогодні випускається лише російською.

Життя навколо стрімко змінювалося. Йшла горбачовська перебудова. Один з переломних її моментів став піком моєї юнацької кар’єри.

У березні 1988 року газета «Советская Россия», що відбивала погляди найтвердолобіших комуністів, опублікувала статтю викладача Ленінградського технологічного інституту Ніни Андрєєвої «Не можу поступитися принципами». Автор протестувала проти очорнення радянської дійсності, заступалася за Сталіна й комуністичну ідеологію. Статтю, яка була сприйнята як удар по Горбачову, передрукували майже 1000 видань по всьому СРСР та, як ми знаємо тепер, аж два дні обговорювали у Політбюро.

Долучилася до кампанії й головна газета Харківського обкому КПРС «Красное знамя», що опублікувала статтю харківського військового письменника, який цілковито підтримав ідеї Андрєєвої. Це мене обурило. З висоти своїх 16 років я написав різку відповідь і відправив її в редакцію «Красного знамени». Пафос мого досить розлогого тексту, приправленого цитатами з пісень західних рокерів, зводився до того, що не треба тягти молодь назад у минуле. Висловлювань я не добирав і навіть порадив ворогам перебудови, які сумували за єдино правильним «науковим вченням»: «Спитайте про ідеали (слово «комуністичні» редактор прибрав) у повій біля готелів «Харків» та ”Інтурист”». То були два найдорожчих харківських готелі з валютними барами.

На мій подив, статтю опублікували.

Місцеві хулігани дивились на мене з повагою:

– Про повій ти круто завернув!

В обкому була інша думка. Особливо партійних начальників цікавило, де газетярі знайшли такого автора. Статтю було підписано: «Борис Ложкін, учень 10-Б класу 99-ї середньої школи». Мені розповідали, що секретар обкому з ідеології стукав кулаком по столу й горлав на редактора: «Малоліткам слова не давати!»

Стаття була велика, заплатили мені за неї п’ятдесят з чимось карбованців. А оскільки у квітні в мене була ще низка публікацій, за декілька тижнів до закінчення школи я встановив свій особистий рекорд – заробив понад сто карбованців за місяць.

Улітку я зробив першу спробу вступити на факультет журналістики Московського університету. Творчий конкурс пройшов без проблем – на той час у мене було чи то 60, чи то 70 публікацій. На творі намагався допомогти дівчині, з якою познайомився у Москві, – і разом з нею вилетів з іспиту.

У вересні 1988-го я влаштувався у «Вечірній Харків» відповідальним випусковим. Це була моя перша менеджерська робота. Мене взяли на півставки: працювати на повну ставку неповнолітнім заборонялося.

Уявіть собі величезний цех високого друку, де стоять апарати, що нагадують великі друкарські машинки – лінотипи. За кожним лінотипом сидить складачка – складає рядки, що заповнюють друкарську форму. На окремому лінотипі виготовляються гартові (гарт – це спеціальний друкарський сплав) стереотипи з фотографіями. Відбиток полоси вичитують коректори та черговий редактор. Пропустив кому – набирай рядок заново. Готову полосу надсилають пневмопоштою редактору, а від нього – цензору, теж пневмопоштою. Правка цензора вноситься без обговорень.

У цьому трудомісткому процесі було задіяно 12–13 осіб, не враховуючи редакції та цензора. Завдання випускового – скоординувати всіх учасників так, щоб із 6-ї ранку до 13:00 «Вечірній Харків» було зверстано й здано. Затримка більш як на п’ять хвилин – надзвичайна подія. Більш як на п’ятнадцять – привід для розгляду на бюро міськкому партії. Ти маєш, хоч кров з носа, встигнути все зробити вчасно, усунувши воднораз усі виробничі суперечності.

Друкарня займала два перших поверхи у 14-поверховому Будинку преси. О 13:00 мій робочий день закінчувався, і я піднімався в редакцію. У «Вечірньому Харкові» я писав про кіно й театр, робив інтерв’ю з радянськими зірками – телеведучим Владом Лістьєвим, актором Миколою Караченцовим та багатьма іншими. У певний момент мені довірили робити розворот «КиноОко» – все про кіно. Я писав рецензії на фільми, робив інтерв’ю з режисерами, публікував анонси – в чомусь це був прообраз «Теленедели», яку я запустив через п’ять років.

Навесні 1989-го в СРСР відбулися перші напіввільні вибори – з безліччю обмежень на користь КПРС, але й з опозиційними кандидатами, гучною передвиборною агітацією та непередбачуваним результатом. Від демократів у Харкові балотувались Євген Євтушенко та головний редактор «Огонька» (наймасовішого проперебудовного щотижневика в СРСР) Віталій Коротич. Я був у командах їхньої підтримки.

Разом із друзями я організував клуб молодих поетів «Альп» (від «альтернативна поезія»). Я писав викривальні вірші в дусі Володимира Маяковського. Наші поетичні вечори у Будинку культури «Харчовик» неодмінно відвідували два співробітники КДБ. Їх було легко відрізнити від решти: більшість приходили безплатно, і лише ці двоє завжди клали по карбованцю до залишеного перед сценою капелюха. Хлопці з «контори» були для нас бажаними гістьми.

Друга спроба вступити до МГУ (Московського державного університету) теж виявилася невдалою. Зрізався на іспиті із суспільствознавства, на якому мені була потрібна тільки п’ятірка. Відповідаючи на запитання білета, згадав про факт, який неможливо було вичитати в офіційному підручнику.

– Юначе, звідки ви це взяли? – здивувався екзаменатор.

– Ну як же, – відповідаю йому, – у «Новом мире» буквально три місяці тому була така стаття.

«Новый мир» був одним із найвпливовіших в СРСР літературно-публіцистичних щомісячників, який брав активну участь у викритті радянських історичних міфів.

– Ви сюди іспити за «Новым миром» прийшли складати чи за підручником?

– Але ж ми переосмислюємо нашу історію…

– Зрозуміло. Тему не розкрито.

Іспити у МГУ проводилися раніше, ніж у більшості інших радянських вишів. У мене ще залишався шанс вступити у Харкові. Я непогано знав англійську і думав, що коли і вступати вдома, то до Харківського університету на факультет іноземних мов. Батько моєї знайомої, який працював начальником університетських тенісних кортів, був категоричним:

– Без шансів. Там уже все розписано, кого приймуть, тому не марнуйте часу.

В результаті я вступив на факультет іноземних мов Харківського педінституту.

Перша революція, свідком і учасником якої стало моє покоління, розгорталася на всю потужність. Влітку 1989-го «Солідарність» виграла вибори до сенату і сформувала перший за 40 з лишком років некомуністичний уряд Польщі. Комуністи поступово втрачали владу в Угорщині. Восени, коли я пішов на перший курс, у Чехословаччині відбулася «оксамитова революція», а в НДР впав режим Хонеккера. Берлінський мур розвалився, а разом з ним і весь зовнішній контур радянської імперії: країни «народної демократії» вийшли з-під контролю Москви.

У балтійських республіках міцнів рух за відновлення незалежності. 23 серпня, у річницю підписання «пакту Молотова – Ріббентропа», близько двох мільйонів жителів Естонії, Латвії, Литви вишикувались у живий 600-кілометровий ланцюг.

Хвилі антикомуністичної революції докотились і до Української РСР – однієї з найбільш консервативних республік Союзу. На початку вересня у Києві було створено Народний рух, що являв собою строкату коаліцію національно-визвольних сил і течій. У жовтні комуністична Верховна Рада проголосила українську мову державною.

Політичні зміни відбувалися на тлі економічних труднощів, що наростали. Щоб зберегти популярність, радянський уряд не скупився на соціальні витрати, нарощуючи бюджетний дефіцит. Наслідком такої політики стали водночас інфляція й нестача найелементарніших товарів.

Для мене й моїх друзів крах комунізму означав, що більше ніхто не заважатиме нам робити те, що ми вважаємо за потрібне. Ми не вірили ні в який розвинутий соціалізм, у те, що хтось – комуністична партія чи радянська влада – забезпечить нам краще життя. Головне – не заважайте.

Бізнесом я почав займатися у 1989-му. Створив разом з приятелем першу в Харкові мережу з торгівлі друкованою продукцією. Приватних газет тоді не існувало, ми продавали на наших столиках масову літературу і постери. Найбільше приносили нам пункти на головному залізничному вокзалі, де на півгодини-годину зупинялися десятки поїздів, які прямували з Москви на Крим і Кавказ. Особливо добре йшла торгівля під час літніх канікул: школярі вибігали подихати свіжим повітрям і відразу ж бачили одну з центральних колон, обклеєну нашими плакатами з ніндзя та Брюсом Лі.

Багато хто із трохи старших бізнесменів розповідають, що, йдучи у підприємництво, вони мали сумніви або навіть відчували докори сумління: радянська влада ґрунтовно попрацювала над тим, щоб бізнес і комерція вважалися чимось вартим осуду, навіть ганебним. У мене жодних сумнівів з цього приводу не було. Не було й страху. Я хотів вирватися з бідності, й інших способів добитися цього не існувало.

Я зростав у добу застою, коли у багатьох регіонах СРСР бурхливого розвитку набув підпільний приватний бізнес. «Цеховики», нелегальні підприємці навчилися робити гроші на безглузді й неефективності командного господарювання. Харків був одним із центрів цього руху. З кимось із «цеховиків» мені доводилося перетинатись у гостях у друзів чи спільних знайомих. Після того, як закони про індивідуальну трудову діяльність та кооперативи легалізували приватне підприємництво, ми з однолітками могли наслідувати їхній приклад, уже не побоюючись репресій з боку держави.

Бізнес з торгівлі пресою виявився масштабнішим, ніж я спершу припускав. Мій щомісячний прибуток вимірювався десятками тисяч карбованців. Цього вистачило, щоб започаткувати незалежне комерційне видання. Ось що писав про це у жовтні 2013 року український Forbes:

«Реалізована ним (мною. – Б. Л.) ідея сьогодні вражає простотою – випускати програму телепередач. У місті здійснював мовлення цілодобовий канал «АТВ» («авторське телебачення»), який користувався у місцевих мешканців великою популярністю через фільми, що їх тоді можна було подивитись тільки на відеокасетах. Однак коли і що показуватиме «АТВ», глядачі не знали. Ложкін домовився з керівництвом каналу, що вони плануватимуть показ фільмів на тиждень наперед, а він публікуватиме програму у своїй газеті, яку так і назвав – «АТВ». Витрати бізнесу були мізерні: собівартість – 5 копійок, комісія реалізаторів – ще 5 копійок, а роздрібна ціна – 50 копійок»^[9].

Сьогодні ідея друкувати програму передач виглядає очевидною, навіть примітивною. Але 1990 року те, що телевізійна програма має якусь цінність, не спало на думку нікому з харківських підприємців, крім другокурсника педагогічного інституту.

Це був бізнес з шаленою рентабельністю. Черга за щотижневиком тяглася через усю площу Дзержинського (нині площа Свободи) – одну з найбільших, якщо не найбільшу в Європі. Газета «АТВ» приносила нам 70 000–80 000 карбованців прибутку на тиждень.

Останніх два роки існування СРСР я був занадто зайнятий, щоб перейматися політичною ситуацією. А вона, як і стан економіки, ставала дедалі важчою. Я опинився ніби у протифазі з рештою країни: для приватного бізнесу, орієнтованого на кінцевого споживача, 1990-ті були часом величезних можливостей. Куди не глянь, нічого немає, і якщо ти виходиш на порожні ринки з потрібним людям продуктом, твої шанси на успіх є вельми високими.

Сьогодні ми розуміємо, що насправді СРСР закінчився у серпні 1991 року після невдалої спроби перевороту у Москві. Вже 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтверджений на референдумі 1 грудня. Ще через тиждень лідери Росії, України та Білорусі домовились у Біловезькій пущі під Мінськом про розпуск СРСР. Решта, включно зі спуском радянського прапора над Кремлем, було питанням кількох тижнів і справою техніки.

Жалю я не відчував. Мене і Україну вихором несло у невідоме майбутнє. Невдовзі після запуску газети ми відкрили рекламне агентство. 1991 року я спробував свої сили на телебаченні – став продюсером, автором і ведучим першої в Україні телепрограми про бізнес «Ділові новини», що виходила двічі на тиждень на телеканалі «Тоніс», який здійснював мовлення на більшій частині Лівобережної України.

З постреволюційного хаосу Україна виходила дуже важко. Це тепер я розумію, що ми мали пройти кілька трансформацій одразу: створити національну державу й притаманні їй інститути – від виконавчої влади, котра несе повну відповідальність за те, що відбувається в країні, до армії, центрального банку та судової системи (усе це були прерогативи союзного центру), побудувати ринкову економіку на місці командно-адміністративної системи, утвердити демократію там, де 70 років з допомогою терору, репресій і пропаганди правила одна-єдина партія. Тоді ж розбіжність сподівань («ми завтра житимемо, як у Європі») та реальності (економічний спад розтягнувся на цілих десять років) травмувала українців на десятиріччя наперед.

Якщо з державним будівництвом та демократичними інститутами ситуація була ще більш-менш стерпна, то українська економіка на початку 1990-х не дочекалася свого Бальцеровича чи Гайдара. Куди і як пливти, не знала ні колишня комуністична номенклатура, ні колишні дисиденти. Керівники промислових гігантів, яких називали «червоними директорами», та радянські економісти, в одному анекдоті схарактеризовані як «найбільш руйнівна зброя СРСР», спершу намагалися вирішувати проблеми, як вони звикли: з допомогою наказів та друкування грошей. Зволікання на старті призвело до того, що економічна стабілізація затяглася майже на ціле десятиріччя. Країна зірвалася в гіперінфляцію (у 1993 році індекс споживчих цін становив 10256 %), що не додавало ані популярності ринковим реформам, ані впевненості в тому, що в України є майбутнє.

У мене часу на «розкачку» не було. Я одружився, ми чекали дитину. Газета «АТВ» виявилася проектом яскравим, але тільки-но ексклюзивність програми передач була втрачена (а це сталося досить швидко), зникла й основна її цінність.

1994 року разом з моїм товаришем Андрієм Гунченком я створив «Теленеделю» – можливо, мій найуспішніший медіапроект (принаймні він виявився найдовговічнішим). Якщо у випадку з «АТВ» наголос робився на телепрограмі, то тут вона була лише гарніром. Основною стравою слугували інтерв’ю з зірками, історії їхнього життя, огляди фільмів і серіалів. Ми з самого початку задумували «Теленеделю» як мережеве видання, яке розповсюджуватиметься по всій країні у вигляді локальних випусків.

Стратегія, яку я написав, проголошувала: до 1997 року «Теленеделя» має стати найпопулярнішим виданням в Україні. Так і вийшло. 1995 року «Теленеделя» почала виходити у Києві, Запоріжжі та Дніпропетровську. 1996-го до них додалися Сімферополь, Одеса й Донецьк. За три роки ми «закрили» всі найбільш «читальницькі» регіони країни.