Монолог

 
В такий час треба вміти
тримати рота на замку,
каже викладач
літератури Вікторія.
Вона запевняє, що
її телефон прослуховується.
Вікторія, як і багато людей тут, —
напівросіянка,
напівукраїнка, але
ідентифікує себе
з російською культурою.
Вона схвалила б анексію Харкова.
На щастя, її дочка скоро виходить заміж
за москвича і стане російською громадянкою,
радіє вона;
шкодує вона лише про те, що наречений —
слабовільна нікчемна людина.
Вікторія вважає українську
літературу другосортною,
так само як і український театр:
суміш
авангардистського
перформенсу і буфонади —
пояснює вона
зі страдницьким
виразом обличчя
 

*

 
Це не мій верлібр, просто
я вирішив розташувати в стовпчик
переклад фрагмента статті
з Франкфуртської газети.
Вони друкують такі монологи,
тому що потрібна зрівноважена позиція,
тому що потрібно вислухати іншу сторону.
Я хочу бачити ваги, на яких
зважують моральну позицію.
Я хочу кинути на ці ваги
осколки мін, снарядів,
нестримне вихваляння Гіркіна,
маскулінність великого Мотороли,
істерики літніх жінок, куплені
за мізерно малі гроші.
І головне – страждальницький вираз обличчя
викладача літератури Вікторії.
Це вигадане ім’я, але
не слід забувати, що Вікторія – це перемога.
 

♦ ♦ ♦

 
в нашій мові рима Україна-руїна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичиці та покров Христов,
во ім’я Матусі та Сина.
Бо в руїні є велич минулих століть,
вічна слава, як явір над рікою стоїть,
вічна пам’ять, як човен по річці пливе,
вічне Слово у серці живе.
Так, руїна – уява, вона – будівник,
за хвилину збудує той світ, який зник,
залишив тільки брами й фрагменти стіни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.
Бо в руїні приховані розум і суть.
Над руїною янголи варту несуть.
Бо з руїни повстануть Афіни та Рим,
та поети у пошуках рим.
 

♦ ♦ ♦

 
Де ти, моя доле? В глибокій криниці.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбниці.
Де ви, мої думи? Блукаєте десь.
Де хліб мій насущний, що дав мені днесь?
Де мій журавель? Мабуть, там, де синиці.
Де повість моя? Залишилась в уривках.
Де друзі мої? Всі сидять по домівках.
Чи п’ють наодинці, чи з жінкою вдвох,
Чи спокій в родині, чи переполох?
Де свята мої? У святкових листівках.
Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваєш,
молитви не чуєш, обличчя ховаєш,
Твій янгол поради мені не дає,
гуде, мов бджола, як зозуля кує.
Не дай мені те, чого сам Ти не маєш.
 

♦ ♦ ♦

 
тарантела це тільки реакція на укус
павука який зазвичай спокійно сидить у норі
танцюй, італійко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрітій вишневій корі
пейзаж міський важчий золотої парчі
простір блакитний над головою радує погляд твій
танцюй, італійко, танцюй, каблучком стукай скачи
по бруківці на вулиці мостовій
кармінні стіни й віконниці розчахнуті на вікні,
мементо море вмуровані уламки надгробних плит
танцюй італійко крутись саламандрою у вогні
з тобою станцює кривий аонід синкліт
я б теж станцював я той самий клоун фіґляр
вуличний музикант, скрипаль віолончеліст
кидайте монети у відкритий чорний футляр
хай дзенькіт монетки зіллється зі дзвоном намист
танцюй італійко тобі підспіває бог аполлон
з тобою танцюють олімпійські володарі
мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон
хелицерами ворушить павук сидить в норі
 

♦ ♦ ♦

 
Козак Мамай з бандурою й люлькою,
шабля, мушкет, все як слід,
перерва між п’янкою і рубкою,
як в офісі, на обід.
 
 
Кінь прив’язаний рано-вранці
до стовбура молодого дубка.
Є порох в порохівницях, є горілка у склянці.
Шкода, коротке життя козака.
 
 
Є щось у цих народних картинах,
розумій, але ж не займай…
Якщо хтось лежить на м’яких перинах —
він – не козак Мамай.
 
 
Якщо хто ніколи не грав на бандурці
і шаблею рубати не вмів,
мабуть він одружився на злісній дурці
і вік перед нею тремтів.
 
 
У кого вуса до плечей не звисали,
хай лікоть кусає свій.
Не з нього козака Мамая писали,
та й кому він потрібен такий?
 

♦ ♦ ♦

 
Таке в нас життя. Такі у нас пироги.
У них не монети на щастя, а кулі війни.
Друзі видихаються раніше, ніж втомлюються вороги.
Спочатку виводять «в расход». Потім виходять в чини.
 
 
Потім персональна пенсія. А кишеня – пуста…
Останні новини. Плаский телеекран.
Ворогові без бою здаються села й міста.
Ти це передбачав, суко, оскільки ти – ветеран.
 

Спогади про Тбілісі

 
Тут жило сто племен, тут кожен своє робив:
хто гадав, хто гроші міняв, хто круг гончарний крутив,
хто вулиці замітав,
хто над годинниками длубався,
хто в хаті наводив лад,
хто по дворах блукав,
під катеринку співав.
 
 
А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,
що ж ти співаєш, про яку розлуку, – справа пуста,
який щасливий квиточок витягне з коробка
скорчена пташина рука?
 
 
Поворожи, папуго, все вирішено давно,
просіяно крізь решето, розсипано, як пшоно,
а зі ста племен завжди залишається тільки одне,
а чому – не питайте мене.
дев’яносто дев’ять зайвих, колишніх,
де ви тепер? Куди
пішли? і Той, кому слава в вишніх,
за вами брами зачинив назавжди.
 

♦ ♦ ♦

 
людина лише припускає Бог владу має
конячка мідного вершника зміюку брикає
з гранітної набережної показує води нева
хвилі народного гніву омивають фасади
дитячі ніжки стирчать з великої пащі влади
крутяться жорна історії паморочиться голова
 
 
мелють страждання будемо грати у ґрати
залізні пташки будуть крихти клювати
броньовики з кулеметами по бруківках загуркотять
вимикає мама верхнє світло і вмикає телек
вмирайте діти доки лежите у власних постелях
мамо мамо коли я виросту буду вбивати на п’ять
 

♦ ♦ ♦

для Люсі

 
Дружина цікавиться: – Хочеш, рідний, я куплю тобі самоскид?
«Хочу!» – думає чоловік, але каже: – Дурня.
                В тебе кращих ідей нема?
Дружина образливо: – Ну за що ти мене обізвав, сором і стид.
Чоловік думає: «Сам не знаю», – але каже:
                 – Ти все знаєш сама.
 
 
Він хотів би і той самоскид, і те збільшувальне скло,
і всі ті блискучі кульки, які у вітринах висять.
Усе, чого він був бажав, як йому шість років було,
він бажає іще сильніше у свої шістдесят.
 
 
Він хотів би пломбір у стаканчику й помаранчевий лимонад,
і до чого тут діабет або гіпертонічний криз?
Онде залізна мавпочка лізе вгору; та це канат,
що його ти водночас смикаєш і вгору, і вниз.
 

♦ ♦ ♦

Посмертно – Й. Б.

 
любий Йосипе битва що під Полтавою
обернулася вічною ганьбою і вічною славою
кажуть бігли хохли і шведи виблискували п’ятці
а Мазепа тепер на нашій хохляцькій десятці
а на гривні пропащій святий Володимир сідає
а гривні тієї гріш ціна святий Володимир знає
шкода Карлу Дванадцятому місця нема на купюрі
Святий Георгій киває святому Юрі
 
 
ми уламок Імперії я живу на його околиці
Олександр і Тарас поруч на полиці
на даху избы чи хати аіст живе з лелекою
хохол воював з кацапом повернувся живим калікою
олімпійці давно не стрибають проповзають під планкою
кажуть допінг-смокінг з пропасницею-лихоманкою
вітаю вашого Ваньку і вашу красуню Таньку
краще ходити у вишиванці, ніж їздити в радянському танку
любий Йосипе скажи з гробу мені «доколе»
нам євреям заздрити скорботній слов’янській долі
вибирати імперії Стародавній Рим або Сполучені Штати
чи Русь святу з повною плішкою звати мати
був би я шинкарем бородатим споював б селянина
був би бравим солдатом так йшов би собі до Берліна
є тільки фашисти і наші ні Алькайди тобі ні ІГІЛа
але тобі з того що – мовчить твоя острівна могила
 
 
я живу на уламку Імперії осколок краще його не чіпати
орел двоголовий об нього обламає дзьоб як йому клювати
лети він круком разом зі скіпетром і державою
погладь його пір’я Ерінія своєю долонею правою
нехай тиран подавиться вампірським імперським супом
а ми проживемо зі своїм оселедцем своїм тризубом
привіт тобі від єврейської фаршированої рибки
танцюй хохол під звуки єврейської скрипки
 
 
любий Йосипе провідник побився зі сліпцем навіженим
чому б кожному не зажити своїм будинком шаленим
якщо сила в єдності слабкість все ж краща дії
повір єврею хохлу з кацапским хрестом на шиї
ми нібито дружбу зарили можливо ненависть заспокоєм
а поки в соборі єпископи ходять військовим строєм
і тиран старіє але тримається молодцювато
і відставник біля телека п’є і лає піндосів й НАТО
 

♦ ♦ ♦

 
І ще бачила стіл, а за столом дідів,
що сіли вечеряти після денних трудів.
 
 
У кожного – ложка зі свастикою у вінку,
на сталевому нержавіючому держаку.
 
 
У кожного за поясом широкий німецький штик,
встромиш його у ворога, він захрипів і затих.
 
 
І ще діди додому пригнали з фронтів
кнура, волів, ягнят та інших скотів.
 
 
Пригнали і ріжуть щотижня по одному.
Третій рік є свіже м’ясо в дому.
 
 
Вариться борщ в котлі. Пара йде з котла.
У борщі буряк і ціла – голова вола.
 
 
Дивиться око воляче. Роги стирчать з котла.
Дід б’є ложкою об стіл – ох, файна вечеря була!
 

♦ ♦ ♦

 
в щілинах розчленованої землі потоки мертвої води
виходять з берегів як дощі з хмар
дощі живі Господні дякую за труди
за те що ти є і ти такий великий Небесний Цар
придивляєшся всюди залишаєш сліди
до яких принюхуються зграї вовків-примар
 
 
опускають гострі жовтоокі морди в траву
шерсть дибки встає на холках лапи на ширині
плечей розставлені нічого і це переживу
а чи надовго переживу мене не турбує ні
Спас на крові а треба б щоб на плаву
треба б на траві жива вода жива трава навесні
 
 
а треба б ранковий щебет гомін і посвист дрібних птах
і все в цвіту і не в’яне колір на весь світ
прокинешся і все не так, а треба б так
як ще ніколи і поки ще немає бо втрачено слід
і ти з короною на голові і усмішкою на вустах
притискаєш палець до губ розмовляти не слід
 

♦ ♦ ♦

 
де мій сором? де провина?
де моя оселя?
дивлюсь – ось жива людина,
а це – тверда скеля.
 
 
дивлюсь – дерево квітуче,
торкаюсь – каміння
мертве все, одне живуче
скорботи насіння.
 
 
дивлюсь – бачу синє море,
а це – скло зелене.
дивлюсь – радість, бачу – горе
скажене, шалене.
 
 
дивлюсь – бачу працю щиру
(нічка темна, хмарна).
дивлюсь – кат бере сокиру,
а це – праця марна.
 
 
Боже мій! що нам робити?
що робити з нами?
сплять Твої слухняні діти
щасливими снами.
 
 
скеля там – жива людина,
квітне там каміння,
там чекає блудна сина
ласки проміння.