Лишалося тільки втретє вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вістович не прислухався до своєї інтуїції й миттєво за це поплатився.

– Руки вгору, – почулася команда.

Світло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були націлені на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простір перед собою, комісар виконав вимогу.

– Чудово, – похвалив його той самий голос, ніби вчитель гімнастики свого учня. – Це сірники у вас в руках?

– Сірники, – відповів Вістович.

– Дайте їх сюди…

Комісар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкіряній рукавичці і забрала сірники.

– Ми гадали, у вас тут є електричне освітлення, – пояснив голос, а далі хтось почав запалювати гасову лампу. – Своїх сірників ми не прихопили.

– Будинки з електрикою вдвічі дорожчі, – пояснив комісар.

– Ну й хрін з ними, – пробурмотів інший голос. – Заграли з цими новаціями…

Врешті лампа загорілася, освітивши собою двох типів міцної статури, що вже не зводили з Вістовича ані очей, ані зброї. Комісар усе ще тримав свої руки піднятими.

– Хто ви є, шановні добродії? – обережно поцікавився він у своїх «гостей».

– Geheimpolizei,^[8] – відповів один із них і скривив презирливу посмішку. – Не чекали на нас, пане Вістовичу?

Насправді, глибоко в душі комісар був готовий до того, що рано чи пізно прусська таємна поліція може ним зацікавитись. Втім цей момент усе одно виявився несподіваним.

– Будьте ласкаві, ваш паспорт, – з тією ж усмішкою продовжив поліцейський, додавши за мить: – І зброю.

– До вашого відома, – зауважив Вістович, знову обережно сягаючи до кишені, – я також служу в кримінальній поліції.

– В поліції Лемберга, – озвався нарешті другий тип, що мав низький неприємний голос. – Це чортзна-де, в Галичині. Зараз ви на прусській землі.

Перший між тим взяв до рук паспорт та браунінг Вістовича і підніс їх ближче до лампи. Зброю він чомусь оглянув не менш ретельно, аніж документ.

– І попри дружбу між нашими монархами, – продовжив промовець, дістаючи блискучі кайданки, – простягніть-но сюди ваші зап’ястя.

Сказане здалося філерам неабияким дотепом, і вони від душі реготнули. Вістович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозуміло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, які він сам одягав на інших сотні разів, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпіти всі ці перевірки, допити, підписати все, що треба, й повернутись додому? Врешті, він не злочинець. І в його особовій справі, яка лежить у Лемберзі, переважно блискуче розкриті злочини… «Але що за бісовий поворот справи, – подумав комісар, – якусь годину тому я міг вирушити до Галичини на значно кращих умовах… Якби знав, що мене заарештують ці сучі діти, звісно, пристав би на пропозицію Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таємною поліцією? Чи не опинюсь я замість Львова десь на Schießstange^[9] або й у ще гіршому місці…»

Авжеж, Вістович добре знав, що будь-яка поліційна установа має з десяток нерозкритих безнадійних злочинів, за які начальство от-от відірве голову слідчим-невдахам. У таких випадках арешт підозрілого суб’єкта сприймався не інакше як ласка Господня. Адже той «випадково» міг бути причетним до однієї з таких справ, позначених поліцейськими, як «Der Arsch».^[10]

Тому, коли кайданки вже опинилися за якийсь цаль від його зап’ясть і комісар навіть відчув шкірою холод металу, він раптово стиснув кулаки і щосили вперіщив з лівої поліцейського, який тримав їх у руках. Удар був сильний і точний – прямісінько в підборіддя. Один з тих, що не лишають жодного шансу втримати рівновагу навіть таким здорованям з таємної поліції. Філер похитнувся і впав прямісінько на свого товариша, який, миттю оцінивши ситуацію, спробував вистрілити, проте тіло колеги збило і його з ніг. Куля втрапила в стелю, і на голову Вістовича посипався тиньк. Сам він, не гаючи часу, кинувся до дверей, оскільки філер, усе ще лежачи на підлозі під знечуленим товаришем, натиснув на гачок револьвера вдруге, цього разу рознісши на друзки віконну шибку.

На біду, Вістович раптом перечепився і сам гепнувся на долівку, опинившись на одному рівні з прусськими поліціянтами. Перше, що він побачив, був вогонь від розбитої лампи. Полум’я облизувало скляні уламки і потроху ширилось по кімнаті. Було зрозуміло, що от-от виникне пожежа. Комісар звівся на руки і спробував кинутись до дверей, але третій постріл змусив його знову припасти до підлоги.

Куля встрягла в стіну просто в нього над вухом. Як сильно Вістович зараз шкодував, що віддав свого браунінга!

– Пожежа! – сердито вигукнув комісар. – Треба забиратися звідси!

– Scheißegal!^[11] – відповів прусський філер. – Ти тут залишишся!

– Але ж і ти згориш до бісової матері! – сказав Вістович.

Чоловіки одночасно підвелися з підлоги і стали один навпроти одного. Поліцейський і далі тримав Вістовича під прицілом і, здавалося, стримувався з останніх сил, щоб не вколошкати його останнім, четвертим, пострілом, який вже безперечно буде точним. Між тим в кімнаті ставало гаряче.

– Треба гасити полум’я, – процідив комісар.

Вістовичу подумалось, що коли він залишиться живий, то, крім щотижневої плати за помешкання, йому доведеться ще й відшкодовувати збитки, завдані вогнем.

Поліцейський тривожно покосився спершу на полум’я, що вже лизало шовковий обрус на столі, а потім на свого колегу, який потроху приходив до тями. Не опускаючи зброї, він спробував пригасити вогонь власним рукавом, але це, ясна річ, не допомогло.

– Знімай плаща, – нервово наказав він Вістовичу.

Комісар підкорився, проте і йому не вдалося бодай зменшити полум’я. За якусь мить воно вже охопило півкімнати.

– Підводься, Гансе, – мовив філер своєму товаришу і потягнув того за комір. При цьому він нарешті опустив свого бісового револьвера.

Комісар, тим часом затуливши обличчя від їдкого диму, подався до виходу. Поліцейські не відставали ані на крок. Знадвору вони заходилися шукати діжки і відра, все, що могло знадобитися для гасіння пожежі. Втім вогонь розгорався надивовижу швидко, і вже за кілька хвилин його було видно у вікні. Невдовзі прибігли мешканці сусідніх будинків, а за годину, коли в сумі десятьом чоловікам нарешті вдалося приборкати полум’я, прибула пожежна команда.

Вістович бачив, як увесь цей час поліцейські пильно стежили за ним, готові будь-якої миті пристрелити, щойно комісару заманеться зникнути, скориставшись ситуацією. Проте такого наміру львів’янин не мав. По-перше, він добре знав, що ці двоє більше не схиблять, а по-друге, в кімнаті, де зчинилась пожежа, були його сякі-такі речі, тож, попри все, в нього жевріла надія, що вони вціліють. Надія, щоправда, виявилась марною.

– Не турбуйтеся, пане Вістовичу, ми не залишимо вас без даху над головою, – іронічно зазначив найговіркіший філер. – Ходімо звідси. Нехай будинком займаються ваші сусіди і пожежники. Тим більше що невдовзі сюди навідається господар. Не думаю, що вам хотілося б потрапити зараз йому на очі.

Вони подалися вздовж темної вулиці, де за сотню-півтори кроків на них чекала поліційна дорожка. Вістович таки не помилявся – вони вирушили на Schießstange.

У сирій одиночній камері йому довелося перечекати до ранку. Про сон годі було й думати. Закутавшись у свій плащ і накинувши на плечі брудного тюремного коца, комісар прислухався до мишачих голосів десь у невидимому кутку і не зводив очей з маленького заґратованого віконця під стелею. Врешті, там почало сіріти, а потім досередини проникли скупі промені вранішнього зимового сонця. В голові крутилося безліч думок, але переважали дві з них. Вістович намагався вгадати, які звинувачення зможуть закинути йому слідчі таємної прусської поліції і як повідомити про свою халепу хоч кого-небудь у Львові, кому не зовсім начхати на його долю.

Близько десятої у дверях його камери важко повернувся ключ і скреготнули засуви. На порозі постали двоє тюремних наглядачів. Один з них коротко наказав комісарові вийти. Після цього вони рушили довгим, ледь освітленим коридором до важких залізних дверей у кінці. За ними був ще один коридор, але світла в ньому виявилось більше. Тут конвоїри провели Вістовича у невелику кімнату без вікон, яка освітлювалась тільки тьмяним світлом електричної лампи над столом.

– Setze!^[12] – наказали йому.

Комісар сів і сперся ліктями на стіл. Від безсонної ночі голова була важкою і гарячою, мов армійський казан. Він дістав з кишені портсигар і, витягнувши звідти цигарку, глянув запитально на своїх церберів. Ті, на щастя, були не проти, щоб він закурив, а один з них навіть простягнув йому сірники. Від цигарки трохи полегшало.

За кілька хвилин двері прочинились і до кімнати зайшло двоє вчорашніх філерів, які його заарештували. Той, що був на ім’я Ганс, мав добрячий слід на обличчі. Обидва також курили, і кімната невдовзі наповнилась тютюновим димом.

– Wie geht es ihnen, Herr Vistovych?^[13] – з брехливою турботою поцікавився не-Ганс.

– Danke, alles ist wunderbar,^[14] – скрививши посмішку, відповів комісар.

– А от мій друг Ганс почувається препаскудно, – мовив поліцейський. – Вчора йому дісталось.

– Нехай прийме мої співчуття, – сказав Вістович.

– Хочу зазначити, що Ганс чемпіон з боксу серед тутешніх поліцейських, – продовжив той.

– Невже у вашій поліції самі старі хвойди?… – не втримався від жарту комісар і відразу ж пожалкував.

Ображений боксер підскочив до нього і щосили зацідив своєму кривднику в зуби. Вістович спочатку звалився на стіл, а потім повільно сповз на підлогу.

– Падлюка… – прохрипів комісар, а потім на очі йому навис туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка.

Коли вона повернулась, комісар лежав на тому ж місці, але під голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руці. Склянка була порожньою. Очевидно, вміст її щойно виплеснули Вістовичу в обличчя. На чолі, щоках і шиї комісар відчував приємну вологу.

– Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львівська горілка, еге ж, пане Вістовичу? – пожартувала постать, і голос видався комісарові знайомим. – Давайте вашу руку, я допоможу підвестись.

Скориставшись допомогою, комісар звівся на ноги і кілька секунд намагався втримати рівновагу. Врешті, вирівнявшись, він з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-інспектора поліції Відня, з яким попрощався вчора ввечері.

– Кепсько з вами повелися, комісаре, – зазначив той, ставлячи склянку на стіл. – Ви тільки поганого не подумайте, загалом, Пруссія – чудовий край… І люди тут непогані. Хоч клімат сраний. Я, знаєте, полюбляю південніші місця.

Вістович пропустив його теревені повз вуха і важко сів на стілець.

– Відвідати мене вирішили? – буркнув він.

– Назвемо це так… Мені розповіли, що ви зчинили пожежу в помешканні, яке винаймали.

– Зовсім не я.

– Справді? А хто це підтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?

Комісар промовчав.

– А ще, скажу по секрету, вас підозрюють в тому, що ви російський шпиг.

Вістович стрепенувся.

– Я? Шпиг?

– Так, вам не почулося.

– Звідки така дурня?

– Ви зі східних рубежів Європи. До того ж русин… – розвів руками Штальман. – А ще навряд чи поясните, чим займалися останні декілька місяців тут, у Данциґу… Спробуйте мені заперечити.

Вістовичу пригадалися власні роздуми щодо «мертвих» справ у тутешній поліції, для яких він чудово б пасував у ролі цапа-відбувайла.

– А тепер послухайте мене, комісаре… Уважно, як тільки зможете… – Штальман раптом сперся руками на стіл і нахилився до нього так близько, що Вістович відчув запах його «Kölnisch Wasser».^[15] – Я досі можу витягнути вас із цієї дупи, тільки тепер мені це буде коштувати втричі дорожче. Втім, я це зроблю, але ви одразу вирушите зі мною до Відня, де негайно візьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирі…

Не чекаючи відповіді, Штальман відірвався від столу і рушив до дверей. Втім, чи міг Вістович відповісти інакше, аніж згодою? Адже він добре знав, що за шпигунство віднедавна вішають. Як в Австро-Угорщині, так і в Німеччині.

За квадранс до кімнати повернулися тюремні наглядачі і відвели його назад у камеру. Там комісару довелося пробути ще добу, а вранці наступного дня йому повідомили, що він може забиратися під три чорти.

Біля головної в’язничної брами вже стояла дорожка, звідки визирав Штальман. Тепер він виглядав дещо привітнішим.

– Сідайте хутчій, – запросив він комісара. – Гадаю, вам і самому хочеться якомога швидше покинути це місце.

– Зайве говорити, – відповів Вістович і сів на лавку поруч з віденцем.

– Weidengasse, 10, – назвав той адресу візникові, і вони рушили.

– Там невеличкий, але затишний готель, – пояснив він Вістовичу, – приведете себе до ладу і відпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.

– До Відня? – перепитав комісар.

– Звичайно, куди ж іще? Чи ви проти, чорт забирай?

– Ні, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.

– Чому? Скучили за батьківщиною?

– Мені треба освіжити в пам’яті матеріали справи, яку я розслідував два роки тому. Про схожість львівського і віденського маніяка ви самі згадували вчора, – пояснив Вістович. – Крім того, мені було обіцяно відновлення на службі.

Тут він виразно глянув на Штальмана.

– Дідько з вами, – відповів той. – До Лемберга – значить до Лемберга.