Когер дістав з кишені невеликий шкіряний згорток білого кольору і поклав його на нічний столик.

– Ви ж не боїтеся ін’єкцій? – запитав він гостя.

Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Німанд погодився б навіть на четвертування, якщо після цього його залишать наодинці з периною.

– От і чудово.

Лікар розгорнув принесений згорток, в якому в спеціальних кишеньках виявилось усе необхідне для такої маніпуляції: ін’єкційна голка, ємкості з препаратом, йод, бинти та ножиці.

– Будете спати, як немовля, – пообіцяв за хвилину психіатр, встромивши голку Німанду в вену трохи нижче ліктя.

Той нервово сіпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкої ранки на руці.

– Тепер тільки залишається побажати вам гарних снів, – підсумував Когер, дбайливо запаковуючи свої інструменти. – Не раджу після цього приймати ванну. Краще відкладіть цю процедуру на ранок.

– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб і позіхнув так широко, що відчув, як хряснуло в нього за вухами.

Одразу ж вибачившись, він закрив рот долонею, ніби побоюючись, що неслухняні щелепи знову розсунуться.

– Все гаразд, – засміявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з ніг. До завтра, пане Німанде.

Відповівши, гість дочекався, поки за господарем зачиняться двері, а тоді роздягнувся і з насолодою віддався перині.

Цієї ночі Якуб Німанд спав пречудово. Він прокинувся о шостій ранку і відчув себе свіжим та бадьорим. Хотілося зірватися з ліжка і радісно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домі. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нікого в домі? Він обережно звівся з ліжка і в темряві намацав свій одяг. Залізши в штани, Німанд спробував знайти на стіні вмикач до електричної лампи. Це мав бути ланцюжок срібного кольору, який в темряві, звісна річ, став невидимий. Шукаючи його, чоловік ненароком зачепив картину, яка висіла над ліжком. В світлу пору доби на ній можна було вгадати альпійський пейзаж, виконаний в імпресіоністській манері. Тепер же цей мистецький витвір, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усіх не тільки в цьому домі, але й у сусідньому.

У двері тривожно постукали, і Якуб завмер від несподіванки.

– Пане Німанде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?

– Все добре, – спробував відповісти він, але голос його прозвучав так тихо, що жінка його не розчула.

Наступної миті він почув, як у дверях його кімнати обертається ключ. Очевидно, служниця мала запасний і, стривожена гуркотом, вирішила ним скористатись. Світло з коридору врізалось прямокутним трикутником у кімнатні сутінки, діставши з-під стіни сполоханого Німанда у незастебнутих штанах і нічній сорочці. Однією рукою він закривав очі від раптового світла, а іншою притримував одяг біля пояса, аби той не впав на підлогу.

– О Господи! Вибачте!.. – вигукнула жінка і зачинила назад двері, знову зануривши кімнату в сутінки.

– От паскудство, – вилаявся Німанд і знову заходився шукати той бісовий вмикач на стіні.

Двері вдруге прочинились, але Грета цього разу не посміла зазирнути в простір кімнати.

– Пане Німанде, сподіваюсь, ви пробачите мені за…

– Ось він, цей гівняний вимикач, – буркнув гість, намацавши врешті ланцюжок. Він сердито смикнув за нього, і лампа на стіні загорілась тьмяним світлом.

– …за те, що увірвалась до вас, – закінчила Грета.

– Пусте, – відповів той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутність цієї жінки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.

– Почувся гуркіт, потім ви не відповідали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.

– Забудьте. Це я винен.

– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…

– Забудьте, кажу. Все зі мною гаразд.

– Бажаєте чаю? Може, кави? – мовила служниця.

– Кави, коли ваша ласка.

– За десять хвилин унизу, пане Німанде. Ванна також готова.

– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.

– Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, – відповіла Грета.

На свій сором, Якуб відчув, що від цих слів йому полегшало. Чомусь іноді пекельно важко буває дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простіше розминутися з благодійником і потайки обдумати, чим можна йому віддячити.

Поснідавши, чоловік вийшов з дому Когера і попрямував до контори Флідермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу раніше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Він стримано привітався з колегою і мовчки взявся за роботу. Трохи згодом він все-таки розповів Якубу, що напередодні посварився зі своєю коханкою і вона навіть залишила його дім, перебравшись, вочевидь, до батьків. Якуб розумів, що мав би розпитати Пауля про деталі суперечки і спробувати втішити його, проте сам відчував неабияке хвилювання перед візитом до доктора Фройда, тому так і не змусив себе це зробити.

Ледве дочекавшись п’ятої години, коли закінчився його робочий час, Німанд поспіхом одягнувся і пішки рушив на Бергассе, 19. Цього разу він ішов обережно, намагаючись обминати слизькі ділянки на хіднику і галасливі юрби дітей. Хотілося зберегти якомога більше спокою перед побаченням зі славетним психіатром. Минаючи ятки з глінтвейном, що їх стояв цілий ряд на Туркенштрассе, Німанд з приємністю вдихнув ароматні випари гарячого вина та спецій, і це несподівано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нічними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, він сам забагато значення надає цим нічним видінням? А варто було всього лиш знайти собі добре снодійне. Адже ін’єкція, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слід турбувати добродія Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудієнцію.

Якуб дістав з кишені годинника і, підставивши його під світло ліхтаря, глянув на циферблат. Було тільки чверть по п’ятій. «Можна йти повільніше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кількасот метрів…»

Опинившись на місці, Якуб знову перевірив час. Годинник і далі показував чверть на шосту.

– От дідько! – не втримався Німанд.

Мабуть, вчора, коли він упав, годинниковий механізм пошкодися, хоч іще цілу добу працював справно. Або ж – і найпевніше так і було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Він запитав, котра година, у випадкового перехожого і з жахом дізнався, що насправді вже чверть по шостій. «Пан Фройд любить пунктуальність», – згадав він слова Когера і відчув, як на лобі під капелюхом у нього виступив піт. Та проте Німанд усе ж подзвонив у двері.

За кілька хвилин йому прочинила служниця.

– Доброго вечора, – привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, – я до пана доктора.

– Прошу заходьте, – відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.

У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.

З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.

Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.

Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.

– Пан Якуб Німанд, – представила гостя служниця.

– Ви запізнились, пане Німанде, – промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.

– Прошу вибачення, пане докторе… – відповів той.

За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.

– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…

Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.

– Сідайте, – запросив Фройд.

Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.

– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.

– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, – тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.

– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. – Насамперед я хотів би почути вас.

Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.

– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зі мною…

– Як ви чудово обмовились, – посміхнувся доктор.

– У мене пересохло в горлі, – виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.

Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.

– Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свідомість нагадала вам про виховання.

– Пробачте.

– Дурниці, продовжуйте.

– Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті…

Якуб знову припав до склянки.

– Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали… – додав він після жадібного ковтка.

– Ви були там? – запитав Фройд.

– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.

– На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-інспектора поліції.

Якуб кивнув.

– Я також читав про це в газеті.

– Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події – маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе – якось пов’язані, – сказав доктор. – Але я в них не вірю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?

Пацієнт кивнув.

– Ось що, пане Німанде, – сказав психіатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни – це лишень свідчення наших нездійсненних бажань…

Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дістав з коробки іншу. Після цього помістив її в гільйотинку на столі і, примруживши око, вправним рухом обрізав з потрібного краю. Знову закуривши, він зручно вмостився в кріслі навпроти Якуба.

– Нездійсненних бажань, – повторив він. – Гадаю, ви розумієте, про що я? Найпотаємніших, тваринних, я б сказав… Таких, що дістались нам у спадок від наших прародичів. Ці бажання щоночі виринають з вашої підсвідомості, коли свідомість їх не контролює…

– Гадаю, ви помиляєтесь, пане докторе, – не витримав пацієнт, – я зовсім не прагну нікого вбивати. І тим більше, не хочу, щоб убили мене.

– Якщо вам сниться убивство, то найчастіше насправді йдеться геть про інше, – терпляче заперечив Фройд. – Такі бажання проектуються в сновидіння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати і бути вбитим ви не хочете. Ці сцени з ваших снів означають зовсім інше.

Доктор звівся на ноги і знову взявся за свій саквояж.

– Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.

– Думаю, ваше сексуальне невдоволення.

– Пробачте?…

– Або заздрість чиємусь сексуальному щастю.

– Але ж…

– Вас убивають, пане Німанде. А насправді ви хочете, щоб вас зґвалтувала яка-небудь безсоромна повія.

– Пане докторе…

– Позбудьтеся цього бажання, і до вас повернеться здоровий сон, – перебив психіатр, – а поки що консультацію закінчено.

Двері прочинились, і в кімнату зайшла служниця. Німанду не залишалось нічого іншого, як подякувати і вийти.