Розділ третій

Невдовзі долиною рознеслися розмаїті чутки, але ніхто не міг нічого сказати напевне. Від дня першого причастя Турбйорна ніколи більше не бачили на Сульбакені, і це невимовно дивувало люд. А ось Інґрід навідувалася туди часто, удвох із Сюньове вони не раз ходили на прохід до лісу.

– Не затримуйся надовго! – гукала мати навздогін доньці.

– Добре, мамо, – відповідала Сюньове і поверталася додому аж надвечір.

Знову з’явилися обидва женихи.

– Їй самій обирати, – сказала мати, батько з нею погоджувався.

Сюньове ж, коли її запитали, дала обом відкоша. Потім сваталися й інші, але ніхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем.

Якогось дня мама з донькою мили кадки з-під молока, і мама поцікавилася, чи донька має когось на оці. Це було так несподівано, що Сюньове зашарілася по самі вуха.

– Ти комусь уже пообіцяла свою руку й серце? – допитувалася мати, прискіпливо дивлячись доньці в очі.

– Ні, – поквапилася відповісти Сюньове.

Більше до тієї розмови вони не поверталися.

Сюньове була найбажанішою нареченою на всю околицю. Її проводжали замріяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звідти, бо, окрім дому, бувала тільки там. Батьки Сюньове були гауґіанцями, тому вона ніколи не ходила на танці чи інші забави. У церкві Турбйорн завжди сідав навпроти її лави, але ніхто не бачив їх за розмовою. Все ж поміж людьми ширилися підозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна єднають сердечні узи, а що поводилися вони не так, як інші молоді закохані пари, то це породжувало плітки. Турбйорна в околиці не любили. Він і сам це відчував, тому, сходячись з іншими парубками на танцях чи на весіллях, поводився задерикувато, не раз і в бійку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бійки спізнали на собі міць його кулаків. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що ніхто не посміє стати йому впоперек дороги.

– Тепер ти вже можеш жити на свій розсуд і покладатися на свої руки, – мовив якось Семун. – Тільки ж пам’ятай, що мої, мабуть, поки що таки сильніші…

Відзолотіла осінь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нічого до пуття не знали. Стільки чуток витало в повітрі про постійні відмови Сюньове женихам, що ті, врешті, перестали свататися. Інґрід ні на крок не відходила від товаришки. Цього літа вони обидві збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Ґранлієні. З гори долинав спів Турбйорна, він лагодив для дівчат колиби та кошари.

Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закінчивши свої справи, сів собі під деревом та й пустив думки плином – йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Він ліг горілиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки під голову й задивившись в осяйне блакитне склепіння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлі тремтливими хвилями, а темне гілля вимальовувало дивовижні візерунки. Небо визирало тільки там, де вітер відхиляв листя, а там, де крони не перепліталися, блакить рвучко плинула широким звивистим річковим плесом. Невпинний рух угорі звернув Турбйорнові думки в інший бік…

…Берізка тисячею очок усміхалася до смереки, настовбурчена всіма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхністю: надто вже багато вискочок з’явилося з повівом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали їй носа молодим листям.

– Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гіллям і пітніючи живицею від немилосердної спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на півночі й так спекотно… Пхе!

Неподалік височіла понад лісом стара сивочола сосна; опустивши віти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колінця від страху підгиналися. Люди обрубували гілляччя кремезної сосни щораз вище, аж доки їй це надокучило, і вона стрімко вигналася вгору, налякавши своєю потугою тендітну смерічку поряд.

– Чи ви забули про зимові хурделиці? – запитала смерічка.

– Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна і так ляснула бідолаху північним вітром позавуш, аж та ледь не впала.

Могутня сосна міцно впиралася велетенськими ступнями в ґрунт, її пальці випиналися назовні за шість ліктів від стовбура, і була вона при землі товстішою за найтовстішу вербу, про що якось верба повідала хмелеві, який закохано обіймав її за стан. Кошлата сосна усвідомлювала свою велич і, виганяючись новим гіллям у височінь, глузувала з людей:

– Спробуйте тепер мене обчімхати, якщо потрафите!

– Ні, їм не стане моці тебе обчімхати! – мовив якось орел, зробив ласку сосні – сів на її гілля, склав крила й заходився зчищувати з пір’я рештки засохлої крові якогось бідолашного ягняти.

– Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гніздо, – сказав він. – Їй треба знести кілька яєць, – додав тихіше, глянув на свої голі ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкі спомини про ранні весняні дні, коли все навколо шаленіє від перших теплих сонячних променів.

Та відразу стрепенувся, пильно глянув з-під кошлатих брів у бік чорного громаддя скель, чи не кружляє там знесилена важкою ношею у своєму лоні його королева, і злетів у повітря. Сосна бачила, як ширяє у небесній блакиті нарівні з найвищими гірськими кряжами орлина пара, радячись своїми хатніми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокій: хоч як пишалася вона собою, не було б їй рівної у цілому лісі, якби змогла колисати на своїх вітах королівське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз – просто до неї, і мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще більше розпростала віти, відтісняючи сусідок, бо хто б тепер посмів їй суперечити.

А ліс зашелестів, загомонів, побачивши, якої честі зазнала могутня сосна. Неподалік над озерцем, милуючись своїм віддзеркаленням у плесі, росла тендітна берізка; вона гадала, що має право сподіватися трішки любові від трясогузка, який полюбляв подрімати по обіді в затінку її віт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своїми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручніше було її хапати, а в розпал спеки згорнула з гілля та свіжого листя затишну зелену альтанку, щоб йому було прохолодніше. Зваблений стараннями берізки, трясогузок уже замислився, чи не оселитися йому тут на все літо. Та ось біда! Довелось втікати від орлиного сусідства на старій сосні світ за очі. Він проспівав берізці на прощання зворушливу пісеньку, але дуже тихенько, щоб не почув орел, – тільки його й бачили.

Не ліпше повелося і дрібним горобчикам у вільшаних хащах. Вони так безсоромно гріховодили, що дрізд, котрий замешкав на ясені, ніколи не міг вчасно заснути, гнівався і лаяв галасливе птаство. Поважний дятел по сусідству, споглядаючи те, так реготав, ледь не беркицьнувся з гілляки. Та ось з’явились на сосні орли! І дрізд, і горобці, і дятел – усе, що вміло літати, – змушені були шукати притулку в іншому місці. Дрізд на лету кляв горобців і зарікався ще хоч раз сусідувати з ними.

І хоч як приязно світило сонце, ліс осамотів і посмутнів, тільки й міг пишатися старою могутньою сосною, але пиха та була мізерною. Ліс лякливо пригинався щоразу, коли налітав північний вітер, а сосна стримувала його натиск крислатим гіллям; орел кружляв понад нею, статечний і незворушний, наче то не шквал біснувався, а ніжний легіт роздмухував ледь чутні пахощі живиці. А як тішилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жодній з них не судилося цього року колисати пташині гніздечка на своїх вітах.

– Забирайтеся геть! – бундючилися вони. – Ми – вельможна родина, майже родичі королівські!

– Про що це ти замислився? – запитала, усміхаючись, Інґрід.

Вона вийшла з густих чагарів, розгортаючи руками гілля.

– Та чого тільки не наверзеться! – підхопився Турбйорн, уперто відводячи погляд від сестри й дивлячись на ліс. – Надто вже багато пліткують про мене в долині! – додав він, обтрушуючи глицю.

– Чому ти завжди переймаєшся чужими плітками?

– І сам не знаю… Та досі ніколи не говорили про те, чого я й наміру не мав робити…

– Недобре кажеш!

– Може, й так, але то правда.

Інґрід сіла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину.

– Я легко міг би стати таким, яким мене бажають бачити інші, та ліпше дали б мені спокій!

– У цьому є, зрештою, і твоя вина.

– Можливо, але й ті, інші, не без вини… Я вже казав і ще раз скажу: хай би дали мені спокій! – майже крикнув Турбйорн, звівши очі угору, на орла.

– Турбйорне! – злякано прошепотіла Інґрід.

Хлопець обернувся до сестри і всміхнувся.

– Усе гаразд! Кажу ж, чого тільки не нароїться в голові! Ти бачилася нині з Сюньове?

– Так, вона вже вибралася на полонину.

– Сьогодні?

– Так.

– Із сульбакенською чередою?

– Так.

– Тра-ля-ля…

 
До лісу сонце зазирає,
Трулялля…
Де ти, серденько моє?
Трампарам, трампарам…
Птаха стрепенулася спросоння, —
Що діється?
 

– Завтра ми теж виганяємо нашу череду на полонину, – озвалася Інґрід, прагнучи відволікти брата від тяжких думок.

– Я пожену! – сказав Турбйорн.

– Ні, тато сам хотів…

– Он як! – буркнув Турбйорн і замовк.

– Він питав сьогодні про тебе, – знову озвалася

Інґрід.

– Справді?

Турбйорн відрізав ножиком гіллячку й заходився зістругувати з неї кору.

– Ти мав би частіше розмовляти з батьком, – докірливо мовила сестра. – Він тебе дуже любить…

– Може, й твоя правда.

– Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.

– Зате й слова від нього не дочекаєшся, коли я є… – У тому твоя вина.

– Може, й так…

– Не кажи так, Турбйорне! – Інґрід посмутніла. – Сам знаєш, у чому причина.

– То в чому?

– Я тобі маю про це розповідати?

– Та байдуже… Ти знаєш, що я знаю…

– Звісно: надто багато розмахуєш кулаками, а батько цього не любить.

– Ага, досі ще мене за ручку б тримав!

– Коли в бійку встряєш…

– То хай собі безкарно говорять селом, що на язик спливе?

– Ні, але ж можна й поступитися, не завжди піритися півнем! Он батько завжди так робив і став поважаним чоловіком.

– Може, його не так діймали за живе…

Інґрід трохи помовчала, а тоді, оглянувшись, повела далі:

– Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твої недруги!

– Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Ґранлієн!

Хлопець обстругав з гіллячки кору і розрізав її навпіл. Інґрід сиділа коло брата, довго дивилася на нього, а тоді нерішуче запитала:

– Підеш у неділю до Нургауґа?

– Піду.

Дівчина знову замовкла, потім, не дивлячись на брата, озвалася знову:

– Знаєш, що він приїхав до сестри на весілля?

– Знаю.

Інґрід підвела погляд.

– Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зітхнула вона.

– Гадаєш, це дає тепер йому більше права ставати між мною та іншими?

– Він не стає… Принаймні не більше, ніж цього хоче та, інша.

– Ніхто не знає, чого хочуть інші…

– Ти знаєш!

– Сама вона про це нічого не каже…

– Як можеш так казати! – скрикнула Інґрід, несхвально глянувши на брата, підвелася, озирнулась.

Турбйорн викинув свою гіллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри.

– Послухай, мені часом це так набридає. Поголос йде не лише про мене, її теж зачіпає, бо все відбувається ніби потай. Хоча яка там потайність, я ж навіть на Сульбакені не буваю! Вона каже, що її батьки мене й бачити не хочуть. Мені заказано до неї ходити, як інші хлопці ходять до своїх дівчат, бо вона – свята! Отак!

– Турбйорне! – занепокоєно гукнула його сестра, але він наче й не чув.

– Батько й словом не бажає заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоєю. Плітки, лише плітки! А з іншого боку, нічого взамін за ту муку! Я навіть не знаю, чи й справді вона…

Інґрід кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад. Хащі знову розгорнула чиясь рука, із заросляку з’явилася висока струнка дівчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове.

– Добрий вечір! – привіталася вона.

Інґрід глянула на Турбйорна, ніби хотіла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн відповів їй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Ніхто не дивився на Сюньове.

– Може, дозволите примоститися біля вас на хвильку? Я так набігалася за день… – озвалася дівчина й сіла в траву.

Турбйорн зиркнув на те місце, де вона сідала, ніби хотів переконатися, чи не росяна там трава. Інґрід задивилася униз, ніби до чогось приглядалася у Ґранлієні.

– Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса відв’язалася і забрела в поле на свіжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпіти! Найвища пора виганяти худобу в гори!

Інґрід чимдуж побігла униз схилом, навіть не попрощалася. Сюньове також підхопилася на рівні ноги.

– Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн.

– Мені час… – відповіла Сюньове, однак не рушила з місця.

– Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не підводячи на неї очей.

– Іншим разом, – ледь чутно злетіло з її уст.

– Іншого разу можна ще довго чекати…

Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився їй просто у вічі. Минуло доволі часу, перш ніж вони знову заговорили.

– Сідай, – запропонував хлопець трохи ніяково.

– Ні… – похитала головою Сюньове й далі стояла. Турбйорн відчув, як у ньому здіймається спротив, та раптом вона зробила щось зовсім несподіване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очі й запитала, усміхнувшись:

– Ти сердишся на мене? – В її очах бриніли сльози.

– Ні, не серджуся, – відповів Турбйорн, почервонівши по самі вуха.

Він простягнув руку, однак Сюньове того не помітила, бо сльози застилали їй зір. Рука опала.

– То ти все чула? – спромігся він урешті на слово.

– Чула, – Сюньове глянула на нього й засміялася, а сльози зацебеніли ще рясніше.

Турбйорн геть розгубився, не знав, що діяти і що казати.

– Може, я був надто різким… – зірвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове відвела очі й повернулася боком.

– Не тобі судити про те, чого не знаєш, – озвалася вона здушеним голосом, від якого Турбйорнові похололо на серці. Він почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:

– Вибач мені, будь ласка.

Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити її ридання було понад його сили, Турбйорн підійшов до дівчини, обійняв за стан, прихилився до її плеча.

– Чи ти також кохаєш мене, Сюньове?

– Так, – схлипнула вона.

– Але щасливою не почуваєшся?

Сюньове мовчала.

– Чому не бачу щастя у твоїх очах? – не відступався Турбйорн.

Дівчина заплакала ще гіркіше, поривалася вирватись з хлопцевих обіймів.

– Сюньове! – Турбйорн міцніше пригорнув її до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.

– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допоміг їй сісти у верес і сам сів поруч.

Дівчина витерла очі, спробувала усміхнутися, але намарно. Турбйорн взяв її за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:

– Чому мені невільно приходити на Сульбакен, кохана?

Сюньове мовчала.

– Ти ніколи не просила про це батьків?

Знову мовчання.

– Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи її за руку ближче до себе.

– Я не сміла… – ледве чутно відповіла дівчина.

Турбйорн спохмурнів, схилився до колін, обхопивши голову руками.

– Так я ніколи не потраплю на Сульбакен…

Замість відповіді Сюньове мовчки смикала верес.

– Так… я, мабуть, чимало накоїв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливішою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тоді повів далі: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять літ минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохає мене… мала би…

Турбйорн замовк.

– Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаєш, як я… Навіть Інґрід не наважуюся розповісти… – Сюньове затремтіла від плачу, – … яку… муку… я терплю!

Турбйорн схопив Сюньове в обійми й щосили притиснув до себе.

– Поговори з батьками, – прошепотів він. – І все налагодиться, ось побачиш!

– Буде так, як ти хочеш.

– Я хочу? А ти?

Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками.

– Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усміхнутися крізь сльози.

– Хіба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, ніжно Турбйорн.

– О ні, ти не дослухаєшся до моїх слів! Добре знаєш, що може звести нас докупи, і нічого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навіть не уявляєш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але мені завжди доводиться чути про якісь твої непотребні витівки. І від кого? Від власних батьків!

Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Він так виразно уявив собі, як Сюньове тужить на Сульбакені, палко сподіваючись тієї миті, коли зможе припровадити його до своїх батьків, а він позбавляє її такої нагоди.

– Чому ти раніше не казала мені про це, Сюньове?

– Та як не казала!

– Мабуть, не так казала…

Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.

– Може, я не насмілювалася…

Те, що дівчина, можливо, боїться його, так схвилювало Турбйорна, що він уперше в житті поцілував її.

У Сюньове, спантеличеній поцілунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несміливо усміхалася, відводила очі, то знову дивилася на коханого і нарешті засміялася. Обоє мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на міцніший потиск. Урешті Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очі й личко від сліз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидів, задивившись на неї, думаючи свою думу: «Вона сором’язливіша за інших дівчат у долині й хоче, щоб до неї ставилися інакше, тож хай буде її воля…»

Він провів її до полонини – дорога була зовсім близька. Турбйорнові кортіло взяти її за руку, та щось найшло на нього, він навіть не наважувався торкнутися дівчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, він сказав:

– Тепер уже нескоро почуєш про мене лихі слова…

Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мішки зі збіжжям від комори до млина. Сусіди з усієї околиці мололи своє збіжжя на Ґранлієні, коли міліли їхні потічки. Ґранлієнський потік ніколи не пересихав. Міхів назбиралося чимало, деякі були дуже великими, а деякі – велетенськими. Жінки неподалік над водою викручували випрану білизну. Турбйорн підійшов до батька, ухопився за один мішок.

– Може, допомогти?

– Сам впораюся, – відповів Семун, рвучко завдав собі міха на спину й поніс до млина.

– Тут їх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, підставив плечі, підпер ліктями і поніс.

Дорогою він перестрів батька. Семун глянув на сина, але нічого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрів батька з двома іще більшими міхами на спині. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мішка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, ніж перед тим. Потім обоє таки зійшлися водночас під коморою.

– Тут приходили з Нургауґа, – сказав Семун. – Просили тебе на весілля…

Інґрід відірвалася від прання, благально глянула на брата. У погляді матері теж прозирало благання.

– Он як, – сухо відізвався Турбйорн і висадив цього разу собі на плечі два найбільші з-посеред купи міхи.

– Підеш? – понуро запитав Семун.

– Ні!