Розділ другий

Церква в житті селянина має особливу нішу: це – святе місце, оточене урочистою цвинтарною суворістю, з трепетною святковістю служби Божої під її склепінням. Церква – єдина будівля у долині, яку селянин вбирає у розкішні шати, а тому йому здається, ніби навіть її шпиль стримить вище, аніж насправді. Ясного недільного ранку передзвін дзвонів супроводжує селянина всю дорогу до храму, і він поштиво знімає шапку перед ними, мовби дякуючи за вітання. Між ними існує якийсь таємничий глибинний зв’язок.

Ще дитиною селянин не раз стояв при відчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонів, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохіяни до церкви. Батько приєднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душі дитини важкий могутній передзвін, що годину чи й дві линув поміж горами, будив розмаїті образи, завжди пов’язані з чистим новим одягом, з причепуреним жіноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючій збруї кіньми.

Коли ж однієї неділі дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, і він у новісінькій, хоч і трохи завеликій одежині, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радість вони звістили світові! Ніби розчиняли всі двері нарозтвір, щоб він зміг побачити все що душі заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою іще головою, розколисаною співами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досі небачені образи: іконостас, святкові строї, ошатні люди, і передзвін збере докупи, немов під склепінням, усі його враження і освятить маленьку церкву, навіки поселивши її у селянському серці.

Ставши підлітком, доведеться йому вирушати з худобою на гірські пасовиська, та якось гожого росяного недільного ранку, коли він сидітиме на камені, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилі, і почує церковні дзвони, які заглушатимуть дзеленькіт дзвоників на полонині, стане йому тоскно на душі. Те урочисте бамкання навіє йому з долини милі, легкі, вабливі спомини, нагадає про приємні балачки під церквою зі знайомими, радість, що можна бути поміж людьми; про смачний обід удома, про батька, мати, братів та сестер, про веселі забави на лузі недільного надвечір’я… Бідолашне серденько збунтується у грудях. Бо нічого з того тут немає – лише відгомін церковних дзвонів! А тоді хлопчина враз стрепенеться, пригадає собі уривок якогось псалма та й заспіває, склавши руки й задивившись на долину. А тоді, проказавши ще й молитву, помчить, радісний, угору схилом, сурмлячи в пастуший ріжок, аж луна розлягатиметься горами.

Тут, у тихих гірських долинах, люди різного віку вимальовують собі власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати поміж людьми й церквою, але не існує нічого вищого понад неї. Вона зріла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнакові, який уже зробив свій життєвий вибір, помахує пальцем – напівпогрозливо-напівзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагідна – для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як відомо, немає обряду урочистішого, ніж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза їхнім зв’язком із церквою.

Турбйорн уже наперед тішився відвідинами церкви, тішився, що побачить стільки нового й цікавого; очі йому розбігалися від барвистого натовпу перед церковцею; усередині він насолоджувався майже відчутною на дотик тишею, яка огорнула все і всіх перед початком служби Божої. Зачарований, він забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотні похилених голів вірян, і собі зробив так само. Забринів спів – усі навколо нього нараз заспівали псалом, хлопчикові з несподіванки наче морозом сипонуло поза шкіру. Турбйорн сидів, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зі сну, коли дверцята їхньої лави відчинилися і якийсь чоловік сів поряд. Псалом закінчився, батько привітався за руку з сусідом і поцікавився:

– Як вам ведеться на Сульбакені?

Турбйорн підвів очі та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нічого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий білявий чоловік, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Він усміхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний.

– Онде сидить Сюньове, бачиш? – мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на коліна й показав на жіночу половину церкви.

Там, на лаві, стояла на колінах маленька дівчинка в капелюшку з червоними стрічками, з-під якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще білявішою за батька – такої білявки хлопчик ще ніколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньої лави й усміхалася йому. Турбйорн довго не міг відвести від неї погляду, він нічого навколо не бачив, окрім її білих зубок. В одній руці дівчинка тримала блискучий псалтир, а в іншій – складений червоно-жовтий шовковий носовичок і розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше він видивлявся на неї, то приязніше вона усміхалася. Турбйорнові закортіло стати на лаву коліньми так, як вона. Дівчинка кивнула йому головою. Якийсь час він серйозно дивився на неї, а тоді й собі кивнув. Мала засміялася і знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у відповідь, і ще, й ще раз, але дівча більше не відповідало, лише за якийсь час, як він уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою.

– І я хочу дивитися! – почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на підлогу, аж він ледь не впав.

Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його місце. Він теж мав біляву, однак непокірну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати відсіч усілякій хамулі в церкві, а чи в школі, тож він ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю зліз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останніх не пас, учепився зухвальцеві в чуба, повалив долі й підім’яв під себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, відсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до підлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комір і підняв угору, наче мішок з соломою. То був батько. Посадивши сина собі на коліна, він так стиснув малому руку, аж у нозі занило, і прошепотів йому на вухо:

– Якби це було не в церкві, ти б уже дістав від мене бука!

Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жіночу половину: дівчинка ще клячала на лаві, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився він справді негідно. По-мітивши його погляд, Сюньове злізла з лави і більше не показувалася.

Наперед вівтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав і дивився на дійство.

Потім паламар і священик вийшли й знову з’явилися, а він сидів на батькових колінах і думав, чи покажеться Сюньове іще?

Той курдупель, що стягнув його з лави, сидів віддалік на ослінчику, й щоразу, як тільки хотів підвестися, діставав тлумака в плечі від старого, що куняв собі, але справно прокидався від найменшого поруху опецька.

«Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрічка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стінах старої церкви був схожий на неї, а може, навіть трохи поступався їй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що він дивиться на неї, споважніла й знову сховалася.

Утретє вийшли перед вівтар паламар зі священиком, задзвонили дзвони, усі попідводилися з лав. Батько знову заговорив з білявим чоловіком, вони разом рушили на іншу половину церкви – жінки вже також попідводилися зі своїх місць. Першою в прохід вийшла світловолоса жінка з такою ж усмішкою, як у чоловіка, але трохи стриманішою. Вона була зовсім маленького зросту, бліда на обличчі й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дівчинки, але вона швидко заховалася від нього за материну спідницю.

– Не чіпай мене!

– Він, мабуть, уперше в церкві, – мовила жінка, поклавши руку йому на плече.

– Уперше, – підтвердив Семун. – Тому й відразу побився…

Турбйорн засоромлено звів очі на жінку, потім глянув на Сюньове – дівча видалося йому ще суворішим, ніж дорослі.

Усі вийшли з церкви: старші, бесідуючи між собою, Турбйорн плівся за Сюньове; щоразу, як він надто близько підходив до неї, вона тісніше горнулася до матері. Зухвалого опецька ніде не було видно. Дорослі стали на моріжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кілька разів згадували Аслака, і, злякавшись, що мова зайде й про його нечемність, відійшов про всяк випадок подалі.

– Нічого тобі тут слухати, – мовила матір до Сюньове. – Відійди собі вбік, сонечко… Чуєш, що кажу!

Сюньове неохоче відійшла. Турбйорн підступив ближче, не зводячи з неї очей, вона також не відводила погляду. Отак стояли вони доволі довго й дивилися одне на одного.

– Фе! – нарешті озвалася дівчинка.

– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.

– Фе! – повторила мала. – І не сором тобі?

– А що я такого зробив?

– Побився у церкві під час відправи… Фе!

– Коли ж то було!

Дівчинка спантеличено замовкла, а тоді озвалася знову:

– То це ти Турбйорн Ґранлієн?

– Я… А ти Сюньове Сульбакен?

– Так… Мені завжди казали, що ти дуже чемний.

– Це неправда. Я найгірший з-поміж дітей удома…

– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Він каже…

– Помовчи і йди геть звідси! – долинуло з гурту дорослих.

Сюньове зупинилася на півдорозі до матері, а тоді повернулася й спроквола підійшла до Турбйорна.

– Це мені всі вуха протуркотіли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.

– Та-а, хіба іноді, коли за книжкою сиджу, – відповіла Сюньове.

– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакені, тролі, відьми та усяка чортівня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а іншою підпираючись, як це робив Аслак.

– Мамо, мамо! Знаєш, що він каже? Він каже, що…

– Дай мені спокій! І не підходь, доки не покличу! – урвала дівчинку матір.

Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кінчика хусточки й смикаючи його зубами.

– А правда, що щоночі у вас на Сульбакені виграють бісівські музики?

– Неправда!

– Ще скажи, ніби ніколи не бачила троля!

– Не бачила.

– Богом присягаєш?

– Фе, не можна такого казати…

– Пусте! Можна, – відказав Турбйорн і плюнув крізь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно він уміє це робити.

– Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!

– Гадаєш? – у голосі Турбйорна почулося вагання, бо він завжди думав, що за такі слова загрожує йому щонайбільше прочуханка, але ж батько стояв далеко.

– А хто у вас там, на горі, найсильніший? – запитав знову, зсунувши шапку набакир.

– Не знаю.

– У нас – батько. Він таки дужий, що нам’яв боки Аслакові. А Аслак, повір, не зі слабаків!

– Он як!

– Якось Аслак підняв над собою коня.

– Коня?!

– Свята правда! Він сам мені розказував.

Тепер уже й Сюньове не мала сумнівів, лише поцікавилася:

– Хто такий Аслак?

– Та один лайдак. Йому так перепало від батька, як ще нікому в світі…

– То на вашому хуторі б’ються?

– Буває іноді… А у вас хіба ні?

– Ніколи!

– То що ж ви там робите?

– Мама готує їсти, плете й шиє. Карі теж, але не так вправно, як мама, бо лінива. Ранді доглядає корів, батько з братами працюють у полі, буває, і в хаті пораються…