Це ми можемо стверджувати без усякого сумніву, бо знамення могло справді мати місце і бути провіщене цареві Ісаєю, хоча пророк і не знав справжньої його причини. Про будівлю Соломона, якщо тільки її дав Бог в одкровенні, слід сказати те саме, тобто: що всі її виміри були відкриті Соломонові з огляду на його розуміння і думку. А оскільки ми не повинні вірити, що Соломон був математиком, то можемо стверджувати, що він не знав відношення між окружністю і діаметром кола і думав заодно з гуртом робітників, що воно рівне 3 до 1. Тому, коли дозволяють собі говорити, що того тексту («І книга Царів», 7:23) не розуміємо, то я справді не знаю, що ми можемо зрозуміти в Письмі; адже там оповідь про будівництво ведеться просто і чисто історично. Якщо ж на додачу дозволять вигадувати, що Письмо містить інакшу думку, але з якоїсь невідомої причини написано так, то тоді вийде не що інше, як цілковите спотворення всього Письма, бо всякий буде у змозі говорити з рівним правом те саме про всі місця Письма. І таким чином усе, що тільки може людська злоба вигадати нісенітного й дурного, – все це дозволено буде захищати і виконувати, підкріплюючи авторитетом Письма.

Але те, що ми стверджуємо, не містить нічого нечестивого, бо Соломон, Ісая, Ісус та інші хоч і були пророками, але все ж були людьми, і треба думати, що ніщо людське їм не було чужим. Так само й Ноєві було відкрито згідно з його розумінням, що Бог знищить рід людський, тому що він вважав, ніби світ поза Палестиною є незаселеним¹⁵. І не тільки таких речей, але й інших, важливіших, пророки без шкоди для благочестя могли не знати і справді не знали. Адже стосовно божественних атрибутів вони нічого особливого не вчили, але мали про Бога вельми пересічну Думку. До цього і пристосовувались їхні одкровення, як я зараз покажу на багатьох свідченнях Письма. Тому легко можна буде побачити, що пророків вихваляють і славлять не так заради вивищення і внаслідок переваги їхнього розуму, як заради благочестя і постійності їхнього духу.

Адам був перший, кому Бог відкрився. Але він не знав, що Бог всюдисутній і знає все, тому й сховався від Бога і намагався спокутувати свій гріх перед ним, так ніби перед ним була людина. Тому Бог і був відкритий йому згідно з його поняттям, тобто: як не всюдисутній і такий, що не знає Адамового місця перебування і гріха. Адже Адам чув, або здавалося йому, ніби чує, що Бог гуляє по саду, кличе його і питає, де він, потім питає його з приводу його сором’язливості, чи не їв він від забороненого дерева. Адам не знав жодного іншого атрибута Бога, крім того, що Бог – творець усіх речей. Каїну Бог був відкритий також за його поняттям, тобто: як такий, що не знає людських справ. Та Каїнові для спокути свого гріха і не треба було мати більш вивищеного знання про Бога. Лаванові Бог відкрив себе як Бог Авраама, тому що він вірив, що всякий народ (natio) має свого особливого Бога («Буття», 31:29). Авраам також не знав, що Бог всюдисутній і передбачає всі речі. Бо, щойно він почув присуд содомітам, він попрохав Бога не приводити його до виконання, не довідавшись, чи всі гідні тієї покари. Авраам-бо говорить («Буття», 18:24): «Може, є п’ятдесят праведних у цьому місті». Й іншим Бог не відкривався тому ж. В уяві Авраама він-бо говорить [у вірші 21] так: «Зійду ж я та й побачу, чи не вчинили вони так, як крик про них, що доходить до мене… а як ні – то (справу) побачу». І божественне свідчення про Авраама («Буття», 18:19) нічого не містить, окрім одного послуху та того, що він своїх домашніх навчав справедливого й доброго, але воно не говорить, щоб він мав про Бога високу думку.

Мойсей також недостатньо розумів, що Бог всюдисутній і що всі людські дії спрямовуються тільки за його рішенням. І хоча Бог сказав йому («Вихід», 3:18), що ізраїльтяни будуть його слухатися, проте він має сумнів і заперечує («Вихід», 4:1): «Таж вони не повірять мені, і не послухають…» Тому і йому Бог був відкритий як байдужий до майбутніх людських дій і як такий, що не знає про них. Бо він дав йому два знамення і сказав («Вихід», 4:8): «І станеться, коли не повірять тобі, і не послухають голосу першої ознаки, то повірять голосу ознаки наступної. І станеться, коли вони не повірять також обом тим ознакам… то ти візьмеш води з Річки» і т. д. І справді, якби хто захотів без упередження розібрати міркування Мойсея, то явно побачив би, що думка Мойсея про Бога зводилася до того, що він – істота, що він завжди існував, існує і завжди буде існувати. Саме з цієї причини він і називає його іменем Єгова, яке гебрейською мовою виражає ці три часи існування¹⁶. Про його ж природу Мойсей навчав лише, що він милосердний, добрий тощо і найвищою мірою ревнивий, як це виявляється з вельми багатьох місць «П’ятикнижжя».

Потім він вірив і вчив, що ця істота (ens) так відрізняється від усіх інших істот, що жодне зображення якоїсь видимої речі не може її виразити; і що її не можна бачити, не так через невідповідність (rei repugnantiam), як через людську слабкість; і крім того, що вона з погляду могутності є істотою особливою або унікальною (unicum). Він припускав також, що є істоти, які (без сумніву, за велінням і наказом Бога) заступають місце Бога, тобто істот, яким Бог дав авторитет, право, і могуть керувати народами, піклуватись і дбати про них. Але про цю істоту, яку [гебреї] зобов’язані були шанувати, він учив, що вона є найвищим і верховним Богом, або (скористаюся гебрейським висловом) Богом Богів. Тому в «Пісні Виходу» (15:11) Мойсей сказав: «Хто подібний тобі серед богів, о Господи?», а Їтро (18:11): «Тепер я знаю, що Господь більший за всіх богів», тобто нарешті я змушений погодитися з Мойсеєм, що Єгова більший за всіх богів і володіє особливою могутністю. Але чи вірив Мойсей, що ці істоти, які заступають місце Бога, були ним створені? В цьому можна сумніватися, позаяк про творіння і їхній початок, наскільки нам відомо, він нічого не сказав. Крім того, він учив, що ця істота привела в порядок із хаосу цей видимий світ («Буття» 1:2) і вклала в природу насіння і, таким чином, над усім має верховне право і верховну могуть («Повторення Закону», 10:14, 15), і що за цим верховним своїм правом і могутністю вона обрала гебрейський народ (nationem) і певну країну (plagam) у світі («Повторення Закону», 4:19; 32:8, 9) тільки для себе. Решту ж народів і регіонів [істота] віддає піклуванню інших богів, нею поставлених, і тому вона називалася Богом Ізраїля і Богом Єрусалима («II книга Параліпоменон», 32:19).

Інші боги називалися богами інших народів, і з цієї причини юдеї вірили, що той регіон, який Бог обрав собі, вимагає особливого культу божества, цілком відмінного від культу інших регіонів, навіть більше: що саме він не може терпіти культу інших богів, властивого іншим регіонам; вірили, що ті народи, котрі асирійський цар переселив у землю юдеїв, шматуються левами, тому що вони не знали культу богів тієї землі («II книга Царів», 17:25, 26 тощо). Тому, на думку Абен-Езри, і Яків, коли захотів вирушити на батьківщину, сказав синам, щоб вони приготувалися до нового культу і залишили чужих богів, тобто культ богів тієї землі, в якій вони тоді перебували («Буття», 35:1, 2). Також і Давид, бажаючи сказати Саулові, що він через переслідування змушений жити поза вітчизною, сказав, що він від спадку Божого усунутий і відправлений на служіння до інших богів («І книга Самуїлова», 26:19). Нарешті, Мойсей вірив, що ця істота, або Бог, має своє місце мешкання на небесах («Повторення Закону», 33:27). Ця думка була найпоширенішою серед поган [Ethnicos], Якщо ми звернемо тепер увагу на одкровення, [які були дані] Мойсееві, то побачимо, що вони були пристосовані до цієї думки. Справді, оскільки він вірив, що природа Бога допускає ті стани, про які ми говорили, тобто: милосердя, прихильність тощо, то саме тому Бог і відкрився йому згідно з цією його думкою і під цими атрибутами («Вихід», 34:6, 7), де розповідається, яким чином Бог явився Мойсеєві, і Десять Заповідей («Вихід» 20:4, 5). Потім, у главі 33:18, розповідається, що Мойсей просив у Бога, щоб той дозволив йому бачити його.

Але оскільки Мойсей, як було вже сказано, ніякого образу Божого не сформував в умі (а Бог, як я вже показав, відкривався пророкам тільки в залежності від стану їхньої уяви), то саме тому ні в якому образі Бог і не явився йому. І це, кажу, трапилося тому, що образ Бога не піддавався уяві Мойсея. Хоч інші пророки, а саме: Ісая, Єзекіїль, Даниїл та інші, свідчать, що вони бачили Бога. З тієї причини Бог відповів Мойсею: «Ти не зможеш побачити лиця мого», – а оскільки Мойсей вірив, що Бог видимий, тобто що це по відношенню до божественної природи не містить у собі жодного протиріччя (бо інакше він і не просив би ні про що подібне), то Бог тому додає: «Бо людина не може побачити мене – і жити». Таким чином, він дає думці Мойсея відповідну підставу. Бо він говорить не те, що це містить у собі протиріччя стосовно божественної природи, як воно є насправді, але що це не може статися внаслідок людської слабкості.

Далі, щоб відкрити Мойсеєві, що ізраїльтяни через поклоніння тельцю (vitulum) стали схожими на решту народів, Бог говорить у «Виході» (33:2, 3), що він пошле ангела, тобто істоту, яка замість верховної істоти піклувалася б про ізраїльтян, бо сам він не хоче лишатися серед них. І, таким чином, для Мойсея нічого не лишалося, завдяки чому йому було б відомо, що ізраїльтяни миліші Богові, аніж решта народів. Бо і їх Бог також доручив піклуванню інших істот, або ангелів, як видно з вірша 16 тієї самої глави. Нарешті, оскільки вони вірили, що Бог перебуває на небі, саме тому Бог відкривався як такий, що сходить з неба на гору. І Мойсей також сходив на гору, щоб порозмовляти з Богом. Цього йому не треба було б робити, якби він міг однаково легко уявляти Бога, який перебуває всюди.

Ізраїльтяни майже нічого не знали про Бога, хоча він їм і відкрився. Це вони показали більш ніж достатньо, коли через кілька днів склали тельцю божественну шану і поклоніння й увірували, що він і є тим Богом, який вивів їх із Єгипту. І, звичайно ж, не слід вірити, що люди, які звикли до забобонів єгиптян, грубі, пригнічені жалюгідним рабством, хоч якось розважливо мислили про Бога, або що Мойсей навчив їх чогось іншого, крім способу життя. До того ж він учив не як філософ, який бажає домогтися, щоб вони зрештою керувалися свободою духу, але як законодавець, сподіваючись змусити їх жити добре під тиском сили Закону. Тому для них добра поведінка або справжнє життя, служіння Богові і любов до нього були радше рабством, аніж справжньою свободою, ласкою і даром Бога. Адже він наказував любити Бога і дотримуватися його Закону із вдячності до Бога за послані доброчинства (тобто звільнення з єгипетського рабства тощо). І потім, він лякає їх погрозами, на випадок, якщо вони відступлять від тих правил; і, навпаки, обіцяє численні блага, якщо вони збережуть їх. Отож він вчив їх таким же чином, як звичайно батьки вчать ще зовсім нерозумних дітей.

Тому немає сумніву, що вони не знали ні переваги доброчинства, ні справжнього блаженства. Йона думав утекти від погляду Божого. Це, певно, показує, що й він вірив, ніби Бог доручив піклування про інші регіони поза Юдеєю іншим силам, хоча й ним же поставленим. І нема нікого у Старому Заповіті, хто говорив би про Бога більш згідно з розумом, ніж Соломон, який переважав усіх своїх сучасників природним світлом, тому він і вважав себе вищим від Закону (бо його дано лише для тих, яким бракує розуму і вказівок природного розуму) і всіма законами, які стосувалися царя і складалися головним чином із трьох пунктів («Повторення Закону», 17:16, 17), нехтував і навіть цілком порушував їх. У цьому він, однак, грішив і чинив не гідно філософа, бо вдавався до чуттєвих насолод. Зокрема, він учив, що всі блага і щастя марні для смертних (дивись «Еклезіаст»), і що в людей нема нічого кращого за розум, і що для них нема більшої покари, як глупота («Приповісті Соломонові», 16:22).

Але повернімося до пророків, суперечливі думки яких ми також вирішили відзначити. Рабини, які залишили нам (як розповідається в трактаті «Шабат», глава 1, аркуш 13, сторінка 2) ті пророчі книги (які існують нині), знайшли судження Єзекіїля до такої міри суперечливими з думками Мойсея, що мало не вирішили не допускати його книгу до числа канонічних і цілком сховали б, якби якийсь Ананія не взявся пояснювати їх, що, кажуть, нарешті він і зробив з великим трудом і завзяттям (як там розповідається). Але яким чином він це зробив, тобто: чи написав якийсь коментар, який, можливо, загинув, чи (наскільки вистачить сміливості) змінив і прикрасив на свій розсуд самі слова і Промови Єзекіїля, – цього ніхто не знає.

Що б там не було, принаймні глава 18 явно не узгоджується з віршем 7 глави 34 «Виходу» і з віршем 18 глави 32 «Книги Єремії» та інших. Самуїл вірив, що Бог, коли раз вирішить щось, ніколи не жалкує щодо рішення («І книга Самуїлова», 15:29), бо Саулу, який каявся в своєму гріху та хотів поклонитися Богові і випросити в нього прощення, він сказав, що Бог свого рішення про нього не змінить. Єремії ж було відкрито (18:8, 10) протилежне, а саме: що Бог, чи вирішив він для якогось народу щось на шкоду, чи щось на благо, жалкує з приводу свого рішення, якщо тільки люди від часу присуду змінилися на краще або на гірше. А Йоіл вчив, що Бог жалкує тільки з приводу зла (2:13). Нарешті, із «Буття» (4:7) вельми чітко видно, що людина може побороти спокуси гріха і чинити добро. Адже це говориться Каїну, який, проте, як видно з самого Письма і з Йосифа, ніколи не поборов їх. Це ж саме очевидним чином випливає і з щойно наведеної глави Єремії, адже він говорить, що Бог жалкує щодо свого рішення, виголошеного на шкоду або на благо людям, зважаючи на бажання людей змінити звичаї і спосіб життя. А Павло, навпаки, нічого не вчить ясніше від того, що люди не мають жодної влади над спокусами плоті, хіба що з особливого покликання і ласки Божої. Дивись «Послання до римлян» (9:10 і далі, 3:5 і 6:19), де він, приписавши Богу справедливість, наголошує, що говорить так за людським способом і заради немочі плоті.

Отож звідси більш ніж достатньо виявляється те, що ми мали намір показати, а саме: що Бог пристосовує одкровення до розуміння і думок пророків і що пророки могли не знати речей, які стосуються чистих умоглядних розмірковувань (solam speculationem), а не прихильності [до ближнього] і життєвої практики, і справді не знали, і що в них були протилежні думки. Тому далеко не правильно, що від пророків слід запозичувати пізнання про природні й духовні речі. Отож приходимо до висновку, що ми не зобов’язані вірити пророкам ні в чому, крім того, що складає мету і сутність (substantia) одкровення. У всьому іншому ж надається свобода вірити, як кому заманеться. Наприклад, одкровення Каїну вчить нас тільки того, що Бог закликав Каїна до праведного життя. Бо в цьому лише й полягає кінцева мета і сутність одкровення, а не в ученні про свободу волі або про предмети філософії. Тому хоч у словах і в основах того напучення ясно міститься свобода волі, однак нам дозволено думати протилежне, оскільки ті слова і підстави були пристосовані лише до розуміння Каїна. Так само, вважай, і одкровення хоче навчити Михея лише того, що Бог відкрив йому правдивий кінець бою Ахава з Арамом.

Тільки цьому ми й зобов’язані вірити. А весь інший зміст цього одкровення такий: повідомлення про правдивий і неправдивий дух Божий, про небесне воїнство, яке стоїть по обидва боки Бога; а вся решта обставин того одкровення нас не стосується, і тому кожний хай вірить цьому, як йому видасться більш згідним з його розумом. Про способи (rationibus), якими Бог показав Йову свою могутність над усім (якщо тільки правда, що вони були відкриті Йову і що автор намагався розповісти історію, а не ілюструвати свої поняття, як дехто думає), треба сказати те саме, тобто: що вони були вказані згідно з поняттям Йова і тільки для його переконання, а не тому, що вони є універсальними способами для переконання всіх. Нe інакше треба говорити і про способи Христа, якими він викриває фарисеїв у впертості й незнанні, а учнів закликає до істинного життя, а саме: що свої способи він ладнав до думок і принципів кожного. Наприклад, коли він сказав фарисеям («Євангеліє від Матвія», 12:26): «І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе; як же втримається царство його?» – він хотів тільки викрити фарисеїв, виходячи з їхніх же принципів, а не вчить, що існують демони або якесь демонське царство. Зовсім так само, коли Христос сказав учням («Євангеліє від Матвія», 18:10): «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу-бо я вам, що їхні ангели… на небі» і так далі. Він хотів навчити тільки, щоб вони не були гордими і не зневажали нікого, а не чогось іншого, що міститься в його способах, наведених ним тільки для переконання учнів.

Нарешті, те ж саме, безумовно, треба сказати про способи навчання і знаменитих апостолів, та й нема потреби говорити про це докладніше. Бо якби я повинен був перелічити всі місця в Письмі, які написані тільки для однієї людини або згідно з чиїмсь поняттям і які не без великої шкоди для філософії обстоюються як божественне вчення, то мені довелося б істотно поступитися короткістю, про яку я дбаю. Отож задовольнімося тим, що я заторкнув дещо, незначне і загальне. Решту допитливий читач хай сам розбирає самотужки. І хоча мети, якої я прагну, тобто відокремлення філософії від теології, стосується переважно те, що ми говорили про пророків і пророцтва, однак з причини того, що я торкнувся цього питання лише в загальних рисах, бажано ще дослідити: чи був пророчий дар властивий лише гебреям, чи він притаманний усім народам (nationibus). Потім також – що треба стверджувати про покликання гебреїв. Про це дивись наступний розділ.