Розділ II
ПРО ПРОРОКІВ

З попереднього розділу, як ми вже показали, випливає, що пророки були обдаровані не більш досконалою душею, але здатністю жвавішої уяви, що достатньою мірою потверджують оповіді Письма. Про Соломона, наприклад, відомо, що він вирізнявся серед інших саме мудрістю, але не пророчим даром. Навіть відомі Геман, Дарда, Калкол⁹ не були вельми розважливими пророками; і навпаки, люди сільські, без усякої освіти (disciplinam), навіть жіночки, як Агар – служниця Авраама, мали дар пророцтва. І це узгоджується з досвідом і розумом (ratione). Бо хто більш за всіх обдарований уявою, той менш здатний до абстрактного мислення. І навпаки, хто найбільше наділений розумом і найбільш його розвиває, той має помірнішу здатність уяви і більше підкоряє її; тримає неначе у вузді, аби вона не змішувалася з розумом (intellectu). Отож ті, що прагнуть шукати мудрість і пізнання матеріальних і духовних предметів у пророчих книгах, йдуть цілком неправильним шляхом. Це я і вирішив показати тут докладно, тому що час, філософія і, зрештою, сама справа цього вимагають. І мене мало обходить те, що буде нашіптувати забобонність, яка нікого так сильно не ненавидить, як правдиву науку і праведне життя. На жаль, дійшло до того, що хто відверто зізнається, що у нього нема ідеї про Бога і що він пізнає Бога лише за допомогою створених (creatas) речей (причини яких їм не відомі), не червоніє, коли звинувачує філософів у атеїзмі.

Але, щоб викласти справу по порядку, я покажу, що пророцтва розрізнялися не лише залежно (pro ratione) від уяви і тілесного темпераменту певного пророка, але і в залежності від думок, якими вони були просякнуті; і що тому пророцтво ніколи не додавало пророкам більше знань, як це я зараз докладно поясню. Але попередньо тут слід сказати про достовірність, яку мали пророки, тому що це стосується передусім змісту (argumentum) цього розділу, а потім це дещо послужить тому, що ми прагнемо довести.

А позаяк проста уява за своєю природою не містить у собі достовірності, як усяка ясна й чітка ідея, тому до такої уяви повинно бути додане щось іще, – певно, розмірковування (ratiocinium). Це для того, щоб ми могли бути певні в речах, які ми уявляємо. Звідси випливає, що пророцтво само собою не може містити в собі достовірності, бо воно, як ми вже показали, залежить лише від уяви. Тому пророки впевнювалися в одкровенні Бога не через саме одкровення, а через якесь знамення (signum), як це бачимо на прикладі Авраама («Буття», 15:8): після того як вислухав [обіцянку] Бога, він попрохав знамення. Авраам, звичайно ж, вірив Богові і вимагав знамення не для того, щоб повірити Богові, а щоб переконатися, що цю обіцянку дає йому Бог. Те ж саме ще чіткіше бачимо на прикладі Гедеона. Бо він так говорить Богові: «Зроби мені ознаку (щоб я знав), що ти говориш зо мною». Дивись «Книгу Суддів» (6:17). Мойсееві також говорить Бог: «І це (хай буде) тобі знаменням, що я тебе послав». Єзекія, який давно знав, що Ісая – пророк, попросив знамення на підтвердження пророцтва, яке провістило йому одужання. Це, звичайно, показує, що пророки завжди мали певне знамення, яке робило їх упевненими в тому, що вони пророче уявляли. І Мойсей тому нагадує (дивись «Повторення Закону», 18:22), щоб від пророка вимагали знамень, а саме: здійснення якоїсь напророченої події.

Отож пророцтво, відтак, поступається природному пізнанню, яке не потребує жодного знамення. Але містить у собі достовірність на підставі своєї природи. Адже пророча достовірність була не математична, а лише моральна. Це також видно із самого Письма, бо у «Повторенні Закону» (13:3, 4) Мойсей нагадує, що коли якийсь пророк захоче вчити про інших богів, то він, якби й потверджував своє вчення знаменнями та чудесами, має бути засуджений на смерть. Бо, як сам Мойсей продовжує, Бог робить знамення, а також і чудеса для випробування народу. Про це і Христос також нагадав своїм учням, як видно із Матвія (24:24). А Єзекіїль (14:9) навіть ясно вчить, що Бог інколи обманює людей неправдивими одкровеннями, коли, зокрема, говорить: «А пророк (тобто неправдивий), коли б був зведений, і говорив би слово, – Я – Господь, зведу цього пророка». Це засвідчує й Михей Ахаву про пророків («І книга Царів», 22:21).

І хоча все вочевидь показує, що пророцтво і одкровення – справа вельми сумнівна, однак вона, як ми сказали, вважалася вельми достовірною. Тому що Бог ніколи не обманює благочесних і обраних, але, згідно з відомим давнім прислів’ям «І книга Самуїлова», 24:14) і, як видно з історії Авіґаїл і її мови¹⁰, він користується ними, ніби знаряддям своєї благості, а нечестивими – ніби виконавцями і засобом свого гніву. Це вельми ясно видно також і з того випадку з Михеєм, який ми щойно цитували. Бо, хоча Бог вирішив увести в оману Ахава через пророків, але скористався лише неправдивими пророками, а благочесному відкрив справу так, як насправді було, і не перешкоджав йому пророкувати істину. Але, як я сказав, достовірність у пророка була лише моральною, бо ніхто не може вважати себе праведним перед Богом і хвалитися, що служить знаряддям благості Бога, як вчить і насправді показує саме Письмо, бо гнів Божий звабив на перепис народу Давида¹¹, благочестя якого, проте, Письмо достатньо потверджує. Отож уся пророча достовірність ґрунтувалася на таких трьох речах: 1) на тому, що пророки уявляли предмети одкровення найвищою мірою жваво – так само, як ми зазвичай наяву сприймаємо враження від предметів; 2) на знаменні; 3) нарешті і головним чином на тому, що вони мали дух, схильний лише до справедливого і благого.

І хоча Письмо не завжди згадує про знамення, однак треба гадати, що пророки завжди мали знамення. Бо Письмо не завжди має звичай розповідати про всі умови і обставини (як уже багато хто зазначив), але радше вважає їх відомими. Понад це, ми можемо припустити, що пророки, які, крім того, що міститься в законі Мойсея, ні про що нове не пророчили, не потребували знамень, тому що їхні [пророцтва] потверджував Закон. Наприклад, пророцтво Єремії про зруйнування Єрусалима потверджувалося пророцтвами інших пророків і погрозами Закону, а тому й не потребувало знамення. Але Ханані, який пророкував всупереч усім пророкам про скоре відновлення держави, обов’язково потребував знамення. Інакше він мав би сумніватися щодо свого пророцтва доти, доки настання події, передбаченої ним, не підтвердило б пророцтво («Книга Єремії», 28:9).

А оскільки певність, яка виникала у пророків унаслідок знамення, була не математична (тобто яка випливала із необхідності поняття сприйнятої або баченої речі), а тільки моральна (і знамення давалися лише з метою переконати пророка), то звідси випливає, що знамення давалися згідно з думкою і розумінням пророка. Отож знамення, яке робило одного пророка переконаним у його пророцтві, другого, який мав іншу думку, не могло переконати, і тому знамення кожного пророка були різними. Також і саме одкровення різнилося, як ми вже говорили, у кожного пророка з огляду на властивості фізичного темпераменту, уяви, а також і в залежності від думок, засвоєних раніше. Залежно від темпераменту пророцтва розрізнялися таким чином: якщо пророк був людиною веселою, то йому були відкривані перемоги, мир і все, що викликає в людей радість. Такі люди зазвичай дуже часто уявляють подібні речі. Навпаки, якщо пророк був меланхоліком, то йому були відкривані війни, покари і всілякі лиха.

Таким чином, наскільки пророк був співчутливим, ласкавим, гнівливим, суворим тощо, настільки він був і схильніший до тих чи інших одкровень. За властивістю уяви пророцтва розрізнялися таким чином: якщо пророк був людиною зі смаком, то й душу Бога він сприймав у вишуканому стилі; а якщо грубуватий – грубо. Те саме було і стосовно одкровень, які уявлялися в образах, а саме: якщо пророк був селянином, то йому уявлялися воли і корови тощо; якщо ж воїном – полководці, війська. Якщо, нарешті, він був придворним царя – царський трон. Нарешті, пророцтва розрізнялися і за несхожістю думок пророків, а саме: чаклунам («Євангеліє від Матвія», 2), які вірили в астрологічні нісенітниці, народження Христа було відкрито тим, що вони уявили зірку, яка зійшла на сході. Жерцям Навуходоносора («Книга Єзекіїля», 21:26) – спустошення Єрусалима було відкрито за нутрощами тварин, про що той самий цар довідався і від оракула, а також за напрямком стріл, кинутих угору, в повітря. Згодом пророкам, які вірили, що люди діють за вільним вибором і власною могуттю, Бог відкривався байдужим і таким, який не знає про майбутні людські дії. Все це окремо ми тепер доведемо на підставі самого Письма.

Отож перше виявляється із відомого випадку з Єлисеєм («II книга Царів», 3:15), який став вимагати гуслі, щоб пророкувати Єгораму, і міг сприйняти душу Бога лише після того, як він став насолоджуватися музикою гуслів. Тоді вже він провістив Єгораму з союзниками радісну подію. Раніше це не могло трапитись, тому що Єлисей гнівався на царя, а хто гнівливий на когось, той, звичайно, схильний думати про нього зле, а не добре.

Що ж стосується тверджень декого, що Бог не відкривається розгніваним і сумним людям, то вони, звичайно ж, говорять дурниці, тому що Бог відкрив Мойсеєві, який гнівався на фараона, знамените, гідне співчуття вигублення новонароджених («Вихід», 11:8), і при цьому не використовуючи жодної музики. Каїнові Бог теж відкрився, коли той гнівався. Єзекіїлю було відкрито нещастя і впертість юдеїв, коли він став нетерплячим від гніву («Книга Єзекіїля», 3:14), а Єремія пророкував про нещастя юдеїв, коли був у глибокому сумі і охоплений великою відразою до життя. Тому Йосія і побажав радитись не з ним, але з його сучасницею, жінкою, оскільки вона завдяки жіночому праву була більше здатна відкрити йому милосердя Боже («II книга Параліпоменон», 34). Михей також ніколи не пророкував Ахаву чогось доброго, що, проте, робили інші, правдиві пророки (як видно з «І книги Царів», 20), але протягом усього свого життя пророкував лихе («І книга Царів», 22:8, а ще ясніше в «II книзі Параліпоменон», 18:7). Отож пророки, зважаючи на різний фізичний темперамент, були більше схильні до цих чи тих одкровень.

Потім, стиль пророцтва розрізнявся також залежно від красномовства кожного пророка. Бо пророкування Єзекіїля й Амоса написані не у вишуканому стилі пророцтв Ісаї, Наума, але в грубішому. І якщо хтось, хто знає гебрейську мову, хоче це ретельно розібрати, нехай порівняє між собою у різних пророків деякі глави, що трактують один і той самий предмет: він знайде велику різницю в стилі. Хай він порівняє саме главу І книги царедворця Ісаї від вірша 11-го до вірша 20-го з главою 5-ю селянина Амоса від вірша 21-го до вірша 24-го; хай він порівняє потім порядок і прийоми пророцтва Єремії, яке він написав у главі 49 про Едом, з порядком і прийомами Овдія. Далі, хай він зіставить також главу 40:19, 20 і главу 44:8, і далі Ісаї з главою 8:6, і главою 13:21 Осії. Те саме і стосовно інших пророків. Якщо все це правильно зважити, то легко виявиться, що у Бога нема ніякого власного стилю в мові, але що тільки з огляду на ерудицію і здібності пророка Бог буває вишуканий, точний, суворий, грубий, велемовний і темний.

Пророчі уявлення та ієрогліфи хоча й означали одне й те саме, однак різнилися; бо Ісаї інакше уявилася слава Божа, яка полишала храм, аніж Єзекіїлю¹². Рабини ж твердять, що обидва уявлення були цілком тотожні, але що Єзекіїль, як селянин, здивувався їм над міру і тому розповів про них зі всіма подробицями. Але ж, якщо в них не було достовірної традиції щодо цього, у що я не вірю, то вони явно вигадують це. Бо Ісая бачив шестикрилих серафимів, а Єзекіїль – чотирикрилих істот. Ісая бачив Бога одягненого, що сидів на царському троні, а Єзекіїль (бачив його] у вогняній подобі. Той і інший, без сумніву, бачили Бога відповідно до того, як вони зазвичай уявляли його. Крім того, уявлення різнилися не лише образом, але й чіткістю, бо уявлення Захарія настільки темні, що вони не могли бути зрозумілі йому без пояснення, як видно із оповіді про них. А уявлення Даниїла і після пояснення не могли бути зрозумілі самому пророкові. Це відбувалося, звичайно, не внаслідок важкості предмета, який належало відкрити (адже мовилось лише про людські справи, які перевершують межі людських здібностей тільки тим, що вони стосуються майбутнього), але тільки тому, що уява Даниїла не була однаково здатна до пророкування наяву і вві сні. Це видно також із того, що відразу після початку одкровення він так перелякався, що майже зневірився у своїх силах. Тому через слабке уявлення і сили речі уявлялися йому досить темними, і він не міг розуміти їх навіть після пояснення.

І тут слід зауважити, що слова, почуті Даниїлом, були (як ми вище показали) тільки уявними. Тому й не дивно, що він, будучи в той час знічений, уявляв усі ті слова настільки плутано й темно, що потім нічого з них не міг зрозуміти. Ті ж, які засвідчують, що Бог не хотів відкрити Даниїлові предмет чітко, певно, не читали слів ангела, який прямо сказав (10:14), що «я прийшов, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів». Виходить, що ці речі лишились темними тому, що в той час не було нікого, хто мав би таку силу уяви, щоб вони могли бути відкриті йому чіткіше.

Нарешті, пророки, яким було відкрито, що Бог візьме Ілія до себе, бажали переконати Єлисея, що той перенесений до якогось там місця, де вони можуть ще знайти його. Це, звичайно, ясно показує, що вони не прямо зрозуміли одкровення Боже. Нема потреби докладніше доводити це, бо Письмо найбільш очевидно виявляє, що Бог обдарував одного пророка набагато більшою благодаттю для пророкування, аніж іншого. А що пророцтва або уявлення розрізнялися також залежно від думок, засвоєних пророками, і що у пророків були різні думки, навіть протилежні, і різні застереження (praeiudicia) (мовлю про речі чисто спекулятивні, бо про те, що стосується чесності і добрих звичаїв, слід думати цілком інакше), – це я ретельніше і докладніше покажу, бо вважаю це справою важливою. З цього я зроблю в кінці висновок, що пророцтво ніколи не робило пророків вченішими, але що вони лишалися при своїх упереджених думках і що тому стосовно чисто спекулятивних речей ми аж ніяк не повинні їм вірити.

З якоюсь дивною поспішністю всі переконали себе, що пророки знали все, чого людський розум може досягнути. І хоч деякі місця Письма досить ясно говорять нам, що пророки не знали деяких речей, однак [люди] вважають за потрібне говорити, що в тих місцях не розуміють Письма, аніж допустити, що пророки чогось не знали. Або ж вони прагнуть перекручувати (torquere) слова Письма так, щоб воно говорило те, чого аж ніяк не малося на увазі. Якщо допустити одне з цих двох, тоді Письму справді кінець. Бо даремно будемо намагатися довести щось, спираючись на Письмо, якщо дозволено вважати темним і недосяжним те, що достеменно ясно, або тлумачити його довільно. Наприклад, у Письмі нема нічого яснішого за те, що Ісус [Навин], а можливо, й автор, який написав його історію, думали, що Сонце рухається навколо Землі, а Земля ж перебуває в спокої, і що Сонце протягом певного часу залишалося нерухомим¹³. Однак багато хто, не бажаючи допустити, що на небі могла бути якась зміна, пояснюють це місце таким чином, що [Письмо] нічого подібного, певно, і не говорить. Інші ж, які навчилися філософувати правильніше, розуміючи, що Земля рухається, зі всіх сил намагаються витиснути те саме і з Письма, хоч воно явно суперечить цьому. Воістину я дивуюся їм. Невже, питаю, ми зобов’язані вірити, що воїн Ісус знав астрономію? І що йому не могло бути відкрито чудо? Або що сонячне світло не могло довше звичного бути над горизонтом, якщо Ісус не розумів причини цього? Справді, мені і те й друге здається смішним. Отож я вважаю за краще сказати відверто, що Ісус [Навин] не знав справжньої причини того більш тривалого світла і що він і весь присутній натовп разом з ним думали, ніби Сонце в щоденному русі рухається навколо Землі і в той день на деякий час зупинилося. І саме це, вони гадали, є причиною того більш тривалого світла, не звернувши увагу на те, що внаслідок надміру льоду, який був на той час у повітряних шарах («Книга Ісуса Навина», 10:11), рефракція могла бути сильнішою від звичної або щось подібне, чого ми тепер не досліджуємо. Так само і знамення тіні, що відступала, було відкрито Ісаї згідно з його розумінням, а саме: через відступ Сонця назад¹⁴. Бо він думав, що Сонце рухається, а Земля перебуває у спокої, і про неправдиві сонця він, можливо, ніколи навіть уві сні не думав.