Йосія, мій батько, одружився в юності й перевіз свою жінку разом із трьома дітьми до Нової Англії десь 1682 року. Заборонені законом зібрання нонконформістів, на які часто здійснювали напади, змусили деяких поважних людей із його оточення переїхати до іншої країни, де вони сподівалися насолоджуватися свободою віросповідання, його самого вони з часом переконали зробити те саме. Його жінка народила там йому ще четверо дітей, а друга народила ще десятеро. Усього він мав сімнадцять дітей. Я пригадую, як тринадцятеро з них сиділи всі разом за його столом, усі вони виросли чоловіками та жінками та поодружувались. Я народився в Бостоні, Новій Англії^[15] й був наймолодшим сином і третьою наймолодшою дитиною. Моєю матір’ю була друга жінка Йосія, Авія Фолгер, дочка Пітера Фолгера, одна з перших поселенок Нової Англії, почесна згадка про яку зроблена Коттоном Матером^[16] у його церковній історії цієї країни Magnalia Christi Americana, тобто «Побожний, навчений англієць», якщо мені не зраджує пам’ять. Я чув, що він писав час від часу різноманітні маленькі твори, але лише один із них було надруковано, його я побачив багато років потому. Його рядки про той час і людей тої епохи було написано 1675 року, адресувались вони людям тодішнього уряду. Він писав про свободу совісті й про баптистів, квакерів та інших сектантів, які зазнавали переслідувань, описуючи індійські війни та інші страждання, що спіткали країну, як плату за ті переслідування, Боже рішення покарати за такий великий злочин. Своїми рядками він закликав скасувати ці немилосердні закони. Загалом він видався мені написаним з великою долею простоти та чоловічої свободи. Я пам’ятаю шість прикінцевих рядків, хоча дві перші строфи я забув; але вони були про те, що його заклики продиктовані доброю волею, і, отже, він є їх автором.

 
Тому що всім серцем своїм ненавиджу
Бути наклепником,
Ось вам моє ім’я —
Я з Шернбурнтауна, де тепер мешкаю
Без образ, мій справжній друже,
Я Пітер Фольг’єр.
 

Мої брати всі пішли підмайстрами до різних ремісників. Мене у вісім років відправили до школи грамоти, адже мій батько збирався присвятити мене як десятину^[17] своїх синів службі при церкві. Моя рання готовність навчитися читання (я напевно навчився дуже рано, я й не пам’ятаю часи, коли не вмів читати) та думка його друзів, що з мене має вийти хороший учень, підштовхнули його на цю ідеєю щодо мене. Такої ж думки був і мій дядько Бенжамін. Він запропонував віддати мені всі його томики зі скорописами церемоній, я гадаю, про запас^[18].

Я продовжував навчання, хоча в граматичній школі я пробув понад рік. Протягом цього часу я поступово просунувся з середнього учня свого класу в кращі учні, й тому пізніше мене перевели в наступний клас, щоб я з рештою учнів пішов наприкінці року до третього. Проте мій батько, з огляду на вартість освіти в коледжі, та, маючи таку велику сім’ю, не міг оплатити та зважаючи на посереднє життя, яке мали так багато освічених людей (так пояснив він своє рішення щодо мене друзям), змінив своє початкове рішення й забрав мене з граматичної школи, щоб віддати до школи письма й арифметики, яку утримував відома тоді людина містер Джордж Броунел – дуже успішний у своїй професії загалом. Він зробив це м’яко і всіляко заохочуючи мене. Під його керівництвом я дуже швидко навчився добре писати, але я начисто завалив арифметику й нітрохи в ній не просунувся. У десять років мене забрали додому допомагати батькові в його справах – виготовлення свічок і миловаріння. Цих справ його не навчали, але він сам обрав їх, коли приїхав до Нової Англії, бо зрозумів, що його торгівля барвниками мало потрібна тут і не допоможе йому утримувати сім’ю. Мене, отже, влаштували нарізати гніт для свічок, заповнювати форми для плавленого воску та форми для литих свічок, ходити до магазину та за дорученнями тощо.

Я ненавидів торгівлю та мав сильну тягу до моря, але мій батько виступав проти цього. Однак, живучи біля моря, я любив все, що з водою пов’язане: рано навчився добре плавати та правити човном. І коли я опинявся в човні чи каное з іншими хлопчиками, мені зазвичай дозволяли керувати, особливо в разі будь-яких труднощів; в інших ситуаціях я зазвичай також був лідером серед хлопців і іноді втягував їх в неприємності, про одну з яких я розповім, адже вона демонструє ранній прояв громадського духу, хоча й неправильно тоді проявлений.

За млиновою загатою був солончак, на краю якого за високої води ми, бувало, ловили пічкурів. Топчучись там повсякчас, ми перетворили його на трясовину. Я пропонував збудувати там набережну, яка могла б утримувати нас всіх і показав моїм приятелям велику купу каменів, яка була там для будівництва нового будинку біля солончаку (це каміння дуже добре підходило для наших потреб). Отже, ввечері, коли робітники пішли, я зібрав чимало моїх товаришів по іграх і, старанно працюючи з ними, як ті мурахи (інколи ми тягали один камінь вдвох чи втрьох), ми перенесли їх усі й збудували наш маленький пірс. Наступного ранку робітники були здивовані, побачивши, що каменю немає, і весь він використаний для нашого пірса. Надійшов запит на розбір нашої будівлі, нас викрили і поскаржились на нас. Декотрі з нас отримали прочухана від своїх батьків і попри те, що я відстоював корисність нашої роботи, мій батько запевнив мене, що ніщо не може бути на благо, якщо його зроблено нечесно.

Думається мені, тобі цікаво було б дізнатися дещо про його особистість та характер. Він мав відмінно складене тіло, був середньої, але доброї постави й дуже сильним; він був метикуватим, умів гарно малювати, був трохи навчений музиці й мав чистий приємний голос, такий, що коли він грав на скрипці псалми, підспівуючи собі, як він одного разу зробив увечері після робочого дня, слухати його було одне задоволення. Так само добре він умів працювати руками і, якщо це було треба, дуже добре порався з іншими інструментами торговця; але його найбільшим талантом було те, що він добре розумівся та правильно розмірковував щодо ризикованих питань як у приватних, так і в громадських справах. Останнє, щоправда, ніколи не було його справжньою роботою, адже велика родина, якій він мав дати освіту, та скутість його становища тримали його в торгівлі; але я добре пам’ятаю, як його часто відвідували видатні люди й питали його думки в справах міста або церкви, до якої він належав. Вони виказували йому неабияку повагу за його судження та поради: з ним також багато радились приватні особи щодо своїх справ, тільки-но з ними траплялись якісь неприємності, а також його часто обирали арбітром у спорі сторін. Так часто, як міг собі дозволити, йому подобалося мати за своїм столом путящого друга чи сусіда для бесіди, і завжди дбав за те, щоб ініціювати якусь дотепну чи корисну тему для розмови, яка б добре вплинула на розвиток його дітей. У такий спосіб він привертав нашу увагу до того, що було добрим, справедливим та розважливим у житті; і мало або й зовсім не приділялось уваги за тим столом їжі: гарно вона подавалась чи ні, сезонною була чи не сезонною, смачною чи поганою, ліпшою чи гіршою за іншу страву; тож я був вихований у такій ідеальній неувазі до таких речей, що мені було абсолютно однаково, яку їжу ставлять переді мною і, не надаючи цьому уваги й дотепер, я заледве зможу згадати, що в мене було на вечерю, якщо мене запитати про це через кілька годин після неї. Це завжди було дуже зручним для мене в подорожах, де мої компаньйони інколи почувалися дуже нещасними, бажаючи приємно задовольнити себе більш делікатною їжею, через інше виховання, смаки та апетити.

Моя мама так само мала відмінно збудоване тіло: вона вигодувала всіх своїх десятеро дітей. Я ніколи не бачив, щоб мої батько чи мати чимось хворіли, крім, власне, тих хвороб, від яких вони померли: він у віці 89 років, а вона у 85. Вони лежать, поховані разом у Бостоні, де я кілька років після їх смерті поставив над їх могилою мармуровий пам’ятник^[19] із таким написом:

Йосія Франклін і його жінка Абая,

лежать поховані тут.

Вони жили разом в любові у своєму шлюбі

п’ятдесят п’ять років.

Без маєтку чи будь-якого іншого великого достатку,

Постійним трудом та працьовитістю,

із Божим благословенням,

Вони утримували велику родину

без нужди

і виростили тринадцять дітей

та семеро онуків

у благочесті.

На цьому прикладі, читачу,

Будь старанним у своєму покликанні,

І довіряй Провидцю.

Він був побожним та розважливим чоловіком;

Вона – скромною та доброчесною жінкою.

Їх наймолодший син,

У пам’ять про них

Поставив цей камінь.

Й.Ф., народився 1655, помер 1744, у 89 років

Через мої безладні відступи я відчуваю, що постарів. Колись я писав більш методично. Проте людина не одягається для приватної компанії й для публічного балу однаково. Це, мабуть, лише недбалість.

Тож повернімось. Я продовжив працю в бізнесі мого батька протягом наступних двох років, тобто доки мені не виповнилося дванадцять. А мій брат Джон, який був навчений цієї справи, залишивши батька, одружився та оселився на Род Айленді. Мені судилося забезпечувати батьків бізнес і стати самому свічкарем. Проте моя нелюбов до торгівлі не полишала мене. Мій батько побоювався, що якщо він не знайде мені справи до душі, я втечу й подамся в море, як, на його превелику досаду, зробив його син Йосія. Через те він іноді брав мене пройтися з ним і відвідати столярів, каменярів, гончарів, мідників та інших за їхньою роботою, таким чином він міг спостерігати мої схильності й намагатися спрямувати їх на якесь ремесло на суші. Мені завжди було приємно бачити, як робітники працювали зі своїми інструментами, до того ж мені було корисно навчитися трохи цього, щоб самому вміти робити невеличкі роботи в хаті у разі, якщо не зможу покликати спеціаліста, а ще щоб конструювати невеличкі механізми для моїх експериментів: тоді намір експериментувати був жвавим і гарячим у мені. Нарешті мій батько переорієнтувався на торгівлю різаками, а Самюель, син мого дядька Бенжаміна, якого навчили в Лондоні цій справі, облаштувався саме тоді в Бостоні. За цих обставин мене відправили на деякий час до нього. Проте батько засмутився й забрав мене додому, коли виявилось, що Самюель не збирався залишати мене в себе безкоштовно.