Історія «Автобіографії»

[▪]

Історія про те, як «Автобіографія» Франкліна була написана, та про пригоди оригіналу манускрипта сама собою є цікавою оповідкою. «Автобіографія» – найдовший твір Франкліна, бувши всього лише фрагментом. Перша частина, написана як лист до свого сина Вільяма Франкліна, не планувалася до друку. Композиція тут більш неформальна й оповідь більш особиста, ніж у другій частині, що починається з 1730 року, яка планувалася для публікації. Увесь рукопис майже не має слідів доопрацювань. Насправді вирази такі простяцькі та природні, що його онук, Вільям Темпл Франклін, редагуючи роботу, змінив деякі фрази, бо вважав їх неелегантними та вульґарними.

Франклін розпочав історію свого життя з візиту 1771 року до свого друга Бішопа Шиплі з Твіфорда у Хемпширі, що в південній Англії. Завершений до 1731 року рукопис він взяв із собою, коли повернувся до Філадельфії 1775 року. Рукопис там і залишився разом з іншими паперами, коли Франклін поїхав до Франції наступного року, але пропав під час заплутаного інциденту під час Революції. Двадцять три сторінки рукопису, вкритих дрібним почерком, потрапили до рук Абеля Джеймса, старого друга, який відправив копію Франкліну в Пассі, що біля Парижа, спонукаючи того завершити свою історію. Франклін взявся до роботи в Пассі 1784 року й кілька місяців дописував свою оповідь. Він змінив ціль своєї розповіді, тепер його метою було задовольнити інтерес молоді. Проте його робота була скоро перервана й не поновлювалась аж до 1788 року, коли він повернувся додому у Філадельфію. Тепер він був старим, немічним та хворим, але все ще працював на державній службі. Робота в цих несприятливих умовах просувалась повільно. Вона врешті-решт завершилась, коли розповідь наблизилася до 1757 року. Копії рукопису були надіслані друзям Франкліна в Англії та Франції, серед інших був і мсьє Ле Вейяр з Парижа.

Перше видання «Автобіографії» було видано французькою в Парижі 1791 року. Переклад був незграбно й недбало зробленим, недосконалим і незакінченим. Невідомо, звідки перекладач взяв рукопис. Ле Вейяр стверджував, що йому нічого не відомо про це видання. Багато інших видань були надруковані, спираючись на це недосконале французьке видання: деякі – в Німеччині, два – в Англії, а інші – у Франції, таким великим був запит на цю роботу.

Оригінальний рукопис «Автобіографії» тим часом розпочав свою різноманітну та авантюрну кар’єру. Франклін залишив її, разом зі своїми іншими роботами, своєму онуку Вільяму Темплу Франкліну, якого Франклін призначив своїм літературним агентом. Коли Темпл Франклін взявся за публікацію робіт свого дідуся 1817 року, він відправив оригінальний рукопис «Автобіографії» дочці Ле Вейяр в обмін на копію її батька, напевно думаючи, що чіткіша копія буде кращою для друку. Таким чином, оригінальний манускрипт опинився в сім’ї Ле Вейларда, де він залишався аж доки його не продали 1867 року містеру Джону Бігелоу, міністру США у Франції. Він пізніше продав його містеру Е. Двайту Чарчу з Нью-Йорка, а пізніше разом з іншою частиною бібліотеки містера Чарча перейшов у власність до містера Генрі Е. Хенінгтона. Оригінальний рукопис «Автобіографії» Франкліна тепер зберігається у сховищі резиденції містера Хантингтона на П’ятій авеню та П’ятдесят сьомій вулиці Нью-Йорка.

Коли містер Бігелоу вирішив вивчити його надбання, він із подивом виявив, що те, що люди читали роками як справжню «Автобіографію Бенджаміна Франкліна написану власноруч», було лише перекрученою й неповною версією справжньої «Автобіографії». Темпл Франклін дозволив собі з оригіналом необґрунтовані вольності. Містер Бігелоу говорить, що знайшов в тексті понад двісті виправлень. 1868 року містер Бігелоу опублікував стандартне видання «Автобіографії» Франкліна. У ньому були виправлені помилки попередніх видань, і воно стало першим англійським виданням, в якому містилася коротка четверта частина, до складу якої увійшли останні кілька сторінок рукопису, написаних Франкліном останніми роками життя. Містер Бігелоу перевидав «Автобіографію» з додатковим цікавим матеріалом у трьох томах 1875, 1905 та 1910 роками. Текст у цьому видані повторює текст видання містера Бігелоу^[6].

«Автобіографія» передруковувалась у Сполучених Штатах багато разів, її перекладали на всі можливі європейські мови. Вона ніколи не втрачала своєї популярності, а попит на неї в бібліотеках існує дотепер. Причина такого успіху лежить на поверхні. Розповідь Франкліна – це мудрий і дотепний опис видатного життя. Він виявив твердий здоровий глузд і практичні знання щодо мистецтва життя. Заради найкращого ефекту, він відібрав та зорганізував свій матеріал, можливо, несвідомо, керуючись тонким інстинктом журналіста. Своєму успіху він великою мірою завдячує і своїй чистій, ясній, жвавій англійській мові. Він послуговується короткими реченнями та словами, простецькими виразами, влучними ілюстраціями та гострими натяками. У Франкліна було цікаве, різноманітне та незвичне життя. Він був одним із найкращих співрозмовників свого часу.

Його книга – це запис того незвичного життя, розказаного у власному неперевершеному розмовному стилі Франкліна. Кажуть, що найкраща частина відомої біографії Босвелла, написаної Семюелем Джонсоном, – це ті частини, в яких Босвелл дозволив Джонсону розповідати його власну історію. В «Автобіографії» історію всього свого життя розповідає не менш чудова людина та оповідач, ніж Семюел Джонсон.

Сільська школа Гілмана,
Балтимор, вересень 1916 р.
Ф. В. П.^[7]

І. Родовід та рання молодість у Бостоні

[▪]

Твіфорд^[8], іфорєпископі святого Асафа, 1771 рік.

Дорогий сину! Мені завжди було цікаво отримувати навіть маленькі звістки про моїх предків. Можливо, ти пам’ятаєш, як я розшукував тих, хто ще залишився з моєї рідні, коли ти був зі мною в Англії, і ту подорож, в яку я подався з цією метою. Уявляючи, що обставини мого життя, з яких багато тобі невідомі, можуть бути так само цікаві тобі, та очікуючи насолодитися тижнем безперервного дозвілля на пенсії в країні мого теперішнього пристановища, я сідаю за розповідь про них. До цього мене спонукають й інші причини. Пройшовши шлях із бідності та пітьми, де я народився та виріс, до якого-не-якого багатства та впливу, заручившись деякою репутацією у світі, а також просунувшись так далеко на життєвому шляху з чималою фортуною та завдяки підручним засобам, які я використовував, – дякуючи Богові, усе це гарно спрацювало – маю надію, що моїм нащадки стануть у пригоді мої поради, адже, можливо, вони опиняться якось у схожій ситуації, отже, зможуть ними скористатися.

Ця фортуна, коли я про неї думаю, спонукала мене інколи казати, що, якби я мав вибір, я був би не проти прожити своє життя ще раз і просив би лише про виправлення в другому його виданні деяких помилок першодруку. А так, можливо, окрім корекції помилок, змінити б деякі нещасливі випадки та події на більш сприятливі. Та якби мені в таких змінах відмовили, я б однаково прийняв пропозицію. Тож, беручи до уваги, що таке повторення на мене не чекає, найбільше шансів прожити своє життя ще раз я маю за спогадами, а щоб зробити ті спогадами живучими й максимально довготривалими, я маю їх записати.

Також я потуратиму такій типовій для старої людини схильності говорити про себе та своє минуле; і я потуратиму їй без того, щоб надокучати іншим, хто, поважаючи мій сивий вік, почувався б зобов’язаним вислуховувати мене. А так в охочих буде вибір: читати чи ні. І останнє (я маю зізнатися в цьому, адже моїм запереченням ніхто однаково не повірить), напевно, я маю добряче задовольнити своє марнославство^[9]. Дійсно, щойно я бачу чи чую слова «Без жодного наміру на самохвальство, маю сказати…», як одразу за цим слідують якісь марнославні слова. Більшість людей ненавидять марнославство в інших, навіть якщо мають його в собі; але я даю йому справедливу оцінку, де б я не зустрічався з ним, бувши переконаним, що воно може часто бути корисним для власника та його оточення; а отже, в багатьох випадках, не було б занадто абсурдним подякувати Богові за своє марнославство в купі з іншими перевагами нашого життя.

А тепер, дякуючи Богові, я хотів би з усією смиренністю визнати, що я завдячую всім своїм щастям Його доброму провидінню, яке привело мене до моїх досягнень та успіхів. Моя віра в це спонукає мене сподіватися (хоча я не мав би дозволяти цього собі), що така сама Благодать буде супроводжувати мене, примножуючи це щастя, або дасть можливість мені пройти через фатальні невдачі, які можуть трапитись мені так само, як й іншим; майбутня доля відома лише Йому одному, в чиїй волі благословити нам навіть наші страждання.

Нотатки одного з моїх дядьків (який мав таку само цікавість до збирання наших сімейних історій), потрапивши одного разу мені до рук, допомогли отримати інформацію щодо наших предків. З цих записок я дізнався, що сім’я наша жила в тому самому містечку Ектоні в Нортгемптонширі^[10], протягом трьохсот років, а, може, й більше – він цього не знав (можливо, ще з того часу, коли ім’я Франклін, що раніше було назвою класу людей^[11], почали брати собі прізвищем, як тільки прізвища почали використовуватись у всьому королівстві), на фригольді розміром зо 30 акрів, ведучи ковальську справу, яка продовжувалась у нашій сім’ї аж до його днів, найстарший син завжди навчався цієї справи; ця традиція передавалась через старших синів аж до нього й мого батька. Коли я продивився реєстраційні книги в Ектоні, я знайшов записи про їхні дні народження, одруження та похорони лише від 1555 року, жодних записів за попередній період у тій парафії не знайшлося. Через той реєстр я дізнався, що був наймолодшим сином наймолодшого з синів на п’ять поколінь назад. Мій дід Томас, який народився 1598 року, жив в Ектоні аж доки не став застарим для ведення бізнесу, й пішов жити до свого сина Джона, фарбаря з Барбері, що в Оксфордширі, з ним мій батько працював підмайстром. Там помер і похований мій дід. Ми бачили його могилу 1758 року. Його найстарший син Томас жив у будинку в Ектоні та залишив його разом із землею своїй єдиній дитині – дочці, яка з її чоловіком Фішером із Веллінгборо продала його містеру Істеду, теперішньому господарю того маєтку. Мій дід мав чотирьох синів, які виросли: Томаса, Джона, Бенджаміна та Йосію. Я розкажу тобі, що знаю про них із моїх паперів, і, якщо вони не загубляться за моєї відсутності, ти знайдеш серед них ще більше подробиць.

Томаса його батько виховував ковалем; але, бувши тямущим і підбадьореним до навчання (такими були всі мої брати), він під впливом есквайра Палмера, тоді першого джентльмена в парафії, зажадав присвятити себе справі писаря, стати значущою людиною у своїй окрузі. Він був головним двигуном усіх патріотично налаштованих починань для країни, міста Нортгемптона та його рідного містечка, з багатьма інстанціями якого він був пов’язаний; йому багато в чому допомагав та опікував тодішній лорд Галіфакс. Він помер 6 січня 1702 року за старим стилем^[12], усього за чотири роки до того дня, коли народився я. Розповіді деяких старих людей з Ектона, які розповіли про його життя та характер, пригадуються мені, вражають своєю екстраординарністю, так воно схоже на все, що ви знаєте про мене. «Якби він помер того ж дня, – сказали б ви, – можна було б говорити про переселення душ».

Джон був навчений на фарбаря, здається мені, на фарбаря вовни. Бенжамін був навчений на фарбаря шовку, він служив підмайстром у Лондоні. Він був дотепною людиною. Я добре його пам’ятаю, адже коли я був хлопчиком, він приїздив до батька в Бостон і жив кілька років з нами в будинку. Він дожив до поважного віку. Його онук, Самюель Франклін, живе тепер у Бостоні. Він залишив по собі два томи своєї власної поезії, що складається з коротких оказійних віршів, адресованих його друзям та знайомим, один такий зразок надіслали мені^[13]. Він придумав власний метод стенографії, якого й навчив мене. Однак, не маючи змоги його практикувати, я все забув. Мене назвали на честь цього дядька, оскільки він мав особливу прихильність у мого батька. Він був дуже набожним, часто ходив на проповіді кращих проповідників, які записував своєю стенографією: в нього було багато записників із ними. Він також цікавився політикою, певно навіть занадто, як для його становища. Нещодавно в Лондоні до моїх рук потрапила зібрана ним колекція памфлетів, присвячених державній політиці – з 1641 до 1717 років; багато томів, як то видно з нумерації, не вистачає, але залишилось усе ж вісім великих фоліантів та двадцять чотири малих фоліанти. Їх знайшов букініст і, знаючи мене через мої в нього покупки, віддав їх мені. Мені здається, мій дядько лишив їх тут, коли рушив до Америки, тобто приблизно 50 років тому. Там є багато його поміток на полях.

Наша неосвічена сім’я жила за ранньої Реформації, й продовжила за протестантів під час правління королеви Марії, коли вони інколи наражались на небезпеки через своє завзяте протистояння папізму. У них була англійська Біблія і, щоб сховати та убезпечити її, вони прикріплювали її відкритою за допомогою стрічок знизу посередині сидіння низенького різьбленого табурета. Коли мій пра-пра-прадідусь читав її своїй родині, він перевертав табурет собі на коліна й гортав сторінки під стрічками, що кріпили Книгу. Хтось із дітей стояв у дверях, щоб завчасно помітити появу церковного чиновника, який був членом духовного суду. У такому разі табурет перевертали назад на його ніжки, де Біблія залишалась у схованці. Цю історію мені розповів мій дядько Бенжамін. Моя сім’я залишалась в приході Англіканської церкви аж до кінця правління Чарльза ІІ, коли деякі священники, яких витурили за неприналежність до державної церкви, заснували монастирі^[14] у Нортгемптонширі. Бенджамін та Йосія пристали до них і залишились із ними до кінця свого життя, а решта родини залишалася при єпископській церкві.