Без сумніву, жінку, котра лежала на ліжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напівпритомному стані, та коли я увійшов, підняла на мене свої прекрасні, але змучені очі. Побачивши незнайомця, жінка, либонь, заспокоїлася й опустилася на подушки.

Я підійшов до хворої, сказав кілька підбадьорливих слів. Вона не рухалася, поки я перевіряв пульс і міряв температуру. У мене склалося враження, що її недугу викликало сильне нервове потрясіння.

– Вона лежить так уже цілий день, навіть два дні. Боюся, що вона помре! – зронила покоївка.

Жінка обернула до мене своє розпашіле гарне обличчя. – Де мій чоловік?

– Він унизу й хотів би вас бачити.

– Не хочу його бачити! Не бажаю.

Здавалося, вона починає марити.

– Злий дух! Що маю робити з цим бісом?

– Чи не можу я чимось допомогти?

– Ні! Ніхто не може мені допомогти! Все скінчено… Все згинуло… Що б я не робила, усе згинуло…

У цієї жінки була дивна фантазія. Я ніяк не міг уявити собі милого Боба Ферґюсона нечистою силою.

– Ваш чоловік палко кохає вас, – сказав я. – Він дуже непокоїться через те, що трапилося.

Красуня знову зупинила на мені свій погляд.

– Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке…

– Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!

– Він не може зрозуміти? А мав би повірити!

– Не хочете побачитися з ним? – знову поцікавився я.

– Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть… Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – єдине, що маю йому сказати.

Жінка обернула голову до стіни та замовкла.

Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.

– Як я можу доручити їй дитину? – заламав він руки. – Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?

Він сіпнувся.

– Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там. Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.

– О, татку, – закричав він. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..

Ферґюсон м’яко звільнився з обіймів сина, які, мабуть, трохи збентежили його.

– Я повернувся рано, любий, – сказав він, ласкаво гладячи світлу голівоньку сина, – бо мої друзі містер Голмс і доктор Ватсон люб’язно погодилися приїхати сюди та згаяти з нами вечір.

– Це той самий містер Голмс, детектив?

– Аякже!

Хлопчик дуже уважно і, як мені здалося, неприязно поглянув на нас.

– А другий ваш син? – спитав Голмс, – не можна нам познайомитися й з малюком?

– Попроси місіс Мезон принести сюди немовля, – звелів Ферґюсон.

Хлопчик пішов.

Незабаром він повернувся. За ним йшла висока худорлява жінка з чарівною дитинкою на руках. Ферґюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й ніжно поцілував його.

– Не розумію, як хтось може бажати зробити йому боляче, – пробурмотів він, глянувши на маленький червоний слід на шийці дитини.

Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчі надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирізьбленим зі слонової кістки, а очі, тільки-но спрямовані на батька та сина, з цікавістю розглядали щось на іншому боці світлиці. Простеживши за поглядом детектива, мені вдалося встановити лише те, що він дивиться крізь вікно на сумний мокрий сад. Хоча віконниці наполовину прикривали вікно та затінювали вигляд, але все ж не було сумніву, що саме вікно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потім він усміхнувся й перевів погляд на маля. На його ніжній шийці червоніла цятка. Не кажучи ні слова, Голмс уважно оглянув її. Взяв рученя хлопчика.

– До побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, няню.

Він відвів місіс Мезон набік і про щось серйозно розмовляв із нею. Я розчув лише останнє речення:

– Сподіваюся, вам уже недовго доведеться боятися!

Няня, мовчазна та стримана жінка, вийшла разом із своїм вихованцем.

– Що це за жінка? – спитав Голмс.

– Вона не надто привітна, як бачите, але має золоте серце. Обожнює дитину…

– Вона вам подобається, Джекі?

Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя підлітка потемніло, і він похитав головою.

– Джекі дуже суворий, – усміхнувся Ферґюсон, обіймаючи сина. – На щастя, я належу до числа його симпатій.

Хлопчик притиснувся до батька.

– Іди, маленький Джекі, – відпустив сина батько.

Він люблячими очима стежив за підлітком, поки той не зник за дверима.

– Зараз я відчуваю, містере Голмс, – сказав господар, – що марно потурбував вас! Що ви можете вдіяти в усьому цьому? З вашої точки зору це, ймовірно, винятково складна та делікатна справа.

– Безумовно, – сказав мій товариш. – Але складність ніколи не відлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Мені залишалося лише підкріпити свої висновки за допомогою спостережень.

Ферґюсон помацав рукою чоло.

– Заради Бога, містере Голмс, – мовив він хрипко, – якщо бачите правду в усьому цьому жахітті, чому ж мовчите. Що мені робити?!

– Звісно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити мені діяти по-своєму? Скажіть, Ватсоне, леді Ферґюсон у змозі прийняти нас?

– Вона хвора, але цілком притомна.

– Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в її присутності. Ходімо до неї.

– Але ж вона не хоче мене бачити! – вигукнув Ферґюсон.

– Ні, вона хоче! – впевнено заперечив Голмс.

Він написав кілька рядків на аркуші паперу.

– Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати леді цю записку?

Я знову піднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила двері.

Я почув у кімнаті зойк, вигуки радощів і здивування. Долорес визирнула.

– Вона згодна. Нехай приходять, – сказала вона.

Я закликав Ферґюсона та Голмса. Коли ми увійшли, Ферґюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, піднявшись на ліжку, простягла руки, буцімто відштовхуючи чоловіка. Він опустився в крісло. Голмс сів поруч із ним, леді здивовано дивилася на нього.

– Мені здається, ми можемо обійтися й без Долорес, – зауважив Голмс. – О, звісно, якщо ви наполягаєте, щоб вона залишилася, – то не бачу ніяких перешкод до цього… Отже, містере Ферґюсон, я людина ділова, і мої методи – короткі та прямі. Швидка операція – найменш болюча! Дозвольте почати з приємного. Ваша дружина – гідна жінка!

Ферґюсон схопився з радісним вигуком.

– Доведіть це, містере Голмс, і я ваш боржник на все життя.

– Гаразд! Але роблячи це, я все ж завдам вам глибокої рани…

– Я нічого не боюся! Порівняно з цим усе інше – дрібниці.

– У такому разі, викладу вам хід своїх думок на Бейкер-стрит. Думка про вампіра здалася мені абсурдною. Таких речей не траплялося в кримінальній практиці Англії. Та все ж ваше спостереження було дуже точним. Ви бачили, як вона підвелася від колиски, і на губах її була кров.

– Авжеж.

– Але хіба вам не траплялося чути, що кровоточиву ранку смокчуть і з іншої причини? Зовсім не з метою випити кров. Хіба ви не чули про англійську королеву, яка висмоктувала кров із такої рани, щоб витягнути з неї отруту?

– Отруту?

– Південноамериканська кураре. Мій інстинкт відчув існування отруєної зброї серед вашої колекції ще до того, ніж моє око побачило її. Звісно, отрута могла бути й іншого походження, але саме так сталося цього разу. Коли я побачив порожню пляшечку за маленьким луком на птахів, то не здивувався. Якщо вколоти дитину такою стрілою, змоченою в кураре або в якійсь іншій пекельній отруті, – вона, безперечно, помре, якщо тільки ранку не висмоктати. А собака? Цілком природно, бажаючи застосувати отруту, спершу треба випробувати її дію на тварині. Я не передбачав цього, але це дуже зміцнило мої підозри. Розумієте? Ваша дружина боялася та пильнувала… І справді, вона спіймала момент і врятувала життя своїй дитині. Але вона не наважилася сказати вам правду, адже знала, як ви любите сина й не хотіла розбити ваше серце.

– Джекі!

– Я спостерігав за ним, коли ви пестили малюка. Його обличчя ясно відбивалося в шибці вікна. Я побачив ревнощі, такі жорстокі ревнощі, які мені рідко доводилося бачити на людському обличчі.

– Мій Джекі!

– Маєте його зрозуміти, містере Ферґюсон. Найсумніше те, що це збочена любов, божевільна любов до вас і, можливо, до покійної матері. Уся душа Джекі сповнена ненависті до цього чарівного малюка, чия краса та здоров’я складають такий разючий контраст із його власною слабкістю.

– Боже милий! Але ж це неймовірно…

– Я сказав правду, мадам?

Леді ридала, сховавши обличчя в подушках. Тепер вона обернулася до чоловіка.

– Як я могла сказати це тобі, Бобе? Відчувала ж, яким це буде ударом для тебе. Тому вважала за краще мовчати та чекати, прагнула, щоб ти дізнався це якось інакше. Коли цей джентльмен, котрий, мабуть, є могутнім чаклуном, написав, що він усе знає, я зраділа…

– Мені здається, чотири роки мандрівки на кораблі піде на користь Джекі, – видихнув Голмс, підводячись із крісла. – Один пункт з’ясували, мадам. Ми чудово розуміємо, що змусило вас підняти руку на Джекі. Материнське терпіння також має межі. Але як ви зважилися залишити дитину в ці останні два дні?

– Я розповіла місіс Мезон! Вона знає.

– Усе збігається. Так я й думав. Мені здається, нам час іти, – прошепотів Голмс.

І ми тихо вийшли з кімнати.

Ферґюсон стояв біля ліжка, майже задихаючись.

– Хай вирішують самі.

* * *

У мене збереглася ще одна пам’ятка про цю справу. Це – лист, який Голмс написав у контору як відповідь на послання, з якого й почалася вся історія. Ось він:

«Бейкер-стрит, 21 листопада.

Про вампірів.

Сер! У відповідь на Ваш лист від 19 листопада повідомляю, що я зацікавився справою Вашого клієнта містера Ферґюсона з «Ферґюсона» й що вона принесла задовільні результати. Дякую за рекомендацію.

Висловлюю свою найглибшу пошану,

Шерлок Голмс».