– Помічаєте, – сказав Голмс, – що тут велосипедист натиснув на педалі? Це цілком очевидно. Погляньте ось сюди, де збереглися сліди і переднього, і заднього колеса. Вони однаково чіткі. А це можна пояснити лише тим, що велосипедист переніс центр ваги на кермо, як роблять спортсмени. О Боже, він упав!

На брудній стежці виднівся широкий і довгий мазок. Далі були помітні відбитки черевиків, а потім знову з’явився велосипедний слід.

– Колеса послизнулися? – спитав я.

Голмс підняв зі землі зламану гілку. На мій жах, жовті квіти були забризкані чимось червоним. На стежці й в заростях дроку темніли бурі плями згустків крові.

– Кепські справи! – сказав Голмс. – Зовсім зле! Не ступайте сюди, Ватсоне, відійдіть подалі. Отже, що можна прочитати тут? Він упав поранений… піднявся… знову сів на велосипед… рушив далі. Стежкою пройшов табун. Та ж не бугай його заколов! Але інших слідів тут немає. Уперед, уперед, Ватсоне! Плями крові, відбитки велосипедних коліс – уже за цими слідами ми його точно знайдемо!

Наші пошуки не затягнулися. Велосипедний слід почав дивно петляти вологою лискучою стежкою. Я поглянув уперед, і раптом перед моїми очима блиснуло щось металеве. Із заростей дроку ми витягнули велосипед із палмерівськими шинами. Одна педаль у нього була погнута, кермо та переднє колесо суцільно залиті кров’ю. Трохи далі з трави виднівся черевик. Ми кинулися туди й побачили злощасного велосипедиста – високого бородатого чоловіка в окулярах із розбитим правим скельцем. Причиною його смерті був нищівний удар, що проломив йому череп. Те, що він ще міг проїхати кілька метрів після такого поранення, свідчило про його вражаючу живучість і силу духу. Черевики чоловік одягнув на босу ногу, а під піджаком виднілася нічна сорочка. Жодних сумнівів: перед нами лежав учитель-німець.

Голмс дбайливо перевернув тіло й оглянув його, потім сів і замислився. Дивлячись на стривожене обличчя мого товариша, я зрозумів, що ця страшна знахідка не дуже просунула вперед наше розслідування.

– Просто не знаю, як нам бути, Ватсоне, – сказав нарешті Голмс. – Я схильний рухатися далі. Наші пошуки настільки затягнулися, що нам і годину не можна втрачати. З іншого боку, треба повідомити поліцію. Хіба можна залишати тут тіло цього бідолахи!

– Пошліть зі мною записку.

– Але я не можу обійтися без вас і вашої допомоги! Стійте, он там хтось ріже торф. Покличте цього селянина, нехай приведе сюди поліцію.

Я виконав прохання Голмса, і він відправив до смерті переляканого фермера зі запискою до лікаря Гакстейбла.

– Отже, Ватсоне, – знову озвався мій приятель, – сьогодні вранці ми з вами натрапили на два сліди. Перший залишив велосипед із палмерівськими шинами, і бачите, куди він нас привів. Друга наша знахідка – слід від латаної данлопівської шини. До того, як вирушити цим другим слідом, треба підсумувати, що ми знаємо, і відділити істотне від несуттєвого… Насамперед хочу наголосити, що хлопчик утік із власної волі. Він виліз у вікно й зник один або зі спільником. У цьому немає сумнівів.

Я схилив голову на знак згоди.

– Атож. Тепер займемося нещасним німцем. Хлопчик устиг одягнутися, отже, він готувався до втечі. Але німець, мабуть, одягався поспіхом і тому втік навіть без шкарпеток.

– Безсумнівно.

– Що його змусило вистрибнути у вікно? Те, що він побачив, як хлопчик утікав. Хотів наздогнати й повернути учня. Хапає свій велосипед, кидається в погоню за втікачем і гине на болотах.

– Усе ніби так і є.

– Тепер підходжу до найсуперечливішої частини своїх міркувань. Переслідуючи маленького хлопчика, дорослий чоловік мав би просто побігти за ним. Адже наздогнати його було б зовсім не важко. Але німець, котрий, за словами доктора Гакстейбла, був прекрасним велосипедистом, чинить інакше – кидається в комірчину за своїм велосипедом. Звідси висновок: він побачив, що хлопчик скористався кращим способом пересування, ніж власні ноги.

– Іншими словами, узяв чийсь велосипед?

– Відновимо картину втечі до решти. Німець гине за п’ять миль від школи – і гине, зауважте, не від кулі, яку могла б випустити в нього навіть дитина, а від безжального удару по голові, завданого рукою дужої людини. Отже, у хлопчика був спільник, і віддалялися вони так хутко, що хороший велосипедист наздогнав їх лише на п’ятій милі. При огляді місця, де відбулася трагедія, ми виявили лише відбитки коров’ячих копит. Я зробив ширше коло, кроків на п’ятдесят, і не побачив жодної стежини. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слідів там і не було.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це неможливо!

– Браво! – сказав він. – Висновок вичерпний. У моєму викладі подій є щось неймовірне, отже, я припустився помилки. Але ви весь час були зі мною й усе бачили на власні очі. Де ж я помилився?

– Можливо, він розбив голову під час падіння?

– Серед боліт, Ватсоне?

– Навіть не знаю, Голмсе.

– Зосередьтеся, ми розгадували й важчі загадки. Матеріалу для міркувань у нас досить, треба лише вміло використати його… Тож ходімо далі, Ватсоне. Палмерівські шини повідомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопівська.

Ми вирушили цим слідом, але незабаром перед нами потягнулися пологі, зарослі вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далі не було сенсу, адже відбитки данлопівських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиї величаві вежі здіймалися ліворуч, або до приземистих сірих хатинок, за якими, якщо вірити мапі, проходило Честерфілдське шосе.

Коли ми опинилися всього за кілька кроків від старого, доволі непоказного на вигляд заїзду з півником на вивісці, Голмс раптом скрикнув і схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього підвернулася нога, а, як відомо, у таких випадках людина стає зовсім безпорадною. Він сяк-так дошкандибав до дверей заїзду, де з люлькою в зубах сидів кремезний, смаглявий чоловік середнього віку.

– Здоровенькі були, містере Рюбен Гейз, – привітався Голмс.

– А хто ви такий і звідки знаєте моє ім’я? – поцікавився чоловік, змірявши Голмса підозрілим і недобрим поглядом.

– Воно написане на вивісці у вас над головою. А власника завжди впізнаєш. Скажіть, чи немає у вас якогось візка в каретнику?

– Ні.

– Я на праву ногу ступити не можу.

– Не ступайте, якщо не можете.

– А як же мені йти?

– Якось на одній нозі дострибаєте.

Відповіді містера Рюбена Гейза не вирізнялися надмірною люб’язністю, але Голмс стерпів його свавілля з дивною щирістю.

– Слухайте, шановний, – звернувся він, – ви ж бачите, яке зі мною сталося лихо. Нам аби до місця дістатися, а як і на чому, мені байдуже.

– А мені й поготів начхати, – відрубав цей похмурий суб’єкт.

– Я тут у важливій справі. Дайте мені свій велосипед і отримаєте соверен за послугу.

Господар нашорошив вуха:

– А куди вам їхати?

– У Голдернесс-хол.

– Чи не до самого герцога в гості? – спитав власник заїзду, насмішкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.

Голмс щиросердно засміявся:

– Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.

– А це чому ж?

– Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зниклого сина.

Містер Гейз сіпнувся:

– Невже знайшли?

– З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.

Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.

– У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, – кинув він, – бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.

– Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.

– Я його не маю.

Голмс показав йому соверен.

– Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.

– Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.

Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому – стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.

– Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадів він. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?

– Бачив.

– Де?

– Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.

– Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?

– Корів я не бачив.

– Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?

– Так, справді.

– Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.

– Уявив.

– Пригадуєте? Іноді вони були такі… – він став розкладати на столі хлібні крихти: – :::: А іноді такі: – :. :. :. :. А подекуди навіть такі: – .:. :.: Згадали?

– Ні.

– А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!

– Яких висновків?

– А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й з’ясуємо, як там справи.

У напівзруйнованій стайні стояли дві кошлаті, нечищені коняки. Голмс підняв одній із них задню ногу й голосно зареготав:

– Підкови старі, а підкували зовсім недавно. Підкови старі, а цвяхи новенькі. Це справа стане класикою – вона цілком на це заслуговує. Тепер зазирнімо в кузню.

Підліток, зайнятий своєю справою, не звернув на нас ні найменшої уваги. Я побачив, як Голмс швидко оглянув усю кузню, завалену залізним брухтом і трісками. Раптом позаду почулися кроки, і ми побачили господаря. Густі брови в нього піднялися й створили одну лінію над злісно виблискуючими очима, смагляве обличчя засмикалося судомою. Він тримав у руці коротку, окуту залізом палицю та сунув на нас із таким загрозливим виглядом, що я зрадів, намацавши револьвер у своїй кишені.

– Поліційні нишпорки! – вигукнув він. – Що вам тут треба?

– Містере Рюбен Гейз, даруйте! – спокійно сказав Голмс. – Можна подумати, що ви боїтеся, щоб і справді чогось тут не знайшли.

Величезним зусиллям волі Гейз опанував себе й скривився у фальшивій усмішці, яка здалася мені ще страшнішою, ніж його грізний вигляд.

– Прошу дуже, шукайте. Що знайдете – все ваше, – дозволив він. – Але я не люблю, коли сторонні люди, не питаючи, вештаються моїм подвір’ям. Тому, містере, чим швидше оплатите рахунок і заберетеся геть, тим буде краще.

– Не гнівайтесь на нас, містере Гейз, – сказав Голмс. – Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, і пішки дійду. Адже до Голдернесс-холу недалеко?

– Звідси до самих воріт милі дві, не більше. Он тим шляхом, ліворуч.

Він провів нас із двору похмурим поглядом.

Ми недалеко зайшли дорогою, оскільки Голмс зупинився біля першого її закруту, знаючи, що тепер нас ніхто уже не побачить.

– Було гаряче, як кажуть у дитячій грі, – сказав він. – І чим більше прямую від заїзду, стає все холодніше та зимніше. Ні, йти звідси ще зарано!

– Переконаний, що цей Рюбен Гейз знає все. Більш злочинної фізії мені в житті не доводилося бачити!

– Правда? Справжній злодій! А коні, а кузня? Еге, цікава забігайлівка цей «Бійцівський когут»! Давайте-но поспостерігаємо, що там діється, лише обережно, нишком.

Позаду нас височів пологий пагорб, усіяний сірими валунами. Коли ми почали підійматися вгору його схилом, я поглянув у бік Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.

– Пригніться, Ватсоне! – гукнув Голмс, опустивши мені на плече свою важку руку.

Тільки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловік пролетів повз нас. У хмарі пилу, здійнятого велосипедистом, переді мною промайнуло бліде, схвильоване обличчя, у кожній рисі якого застиг жах: відкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.

– Секретар герцога! – скрикнув Голмс. – Мерщій, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.

Стрибаючи по камінню, ми видерлися нагору схилом і побачили звідти двері заїзду. Велосипед Вайлдера стояв біля стіни. У будинку не було помітно жодного руху, у вікна ніхто не визирав.

Сонце заходило за високі вежі Голдернесс-холу, і на рівнину повільно спускалися сутінки. Незабаром у згуслій темряві зі стайні при заїзді виїхав екіпаж із ліхтарями обабіч, і через хвилину-другу він щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфілду.

– Як це розуміти, Ватсоне? – прошепотів Голмс.

– Схоже на втечу.

– Екіпаж, а в ньому лише одна людина, наскільки мені вдалося розгледіти. Але це не містер Джеймс Вайлдер, бо він, погляньте, он там стоїть.

Посеред яскраво освітленого прямокутника дверей чорніла постать секретаря. Витягнувши шию, він вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кілька хвилин, і нарешті на дорозі почулися кроки. У світлі, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинили, і заїзд знову занурився в морок. Потім в одному з його горішніх вікон засвітили лампу.

– Дивні відвідувачі заходять у «Бійцівський когут», – зауважив Голмс.

– Вхід у шинок із іншого боку.

– Правильно. Ці двоє, ймовірно, не просто відвідувачі, а гості власника. Але що знадобилося в цьому лігві містеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такої пізньої години? І кому він призначив там зустріч? Ризикнемо, Ватсоне, підійдімо до них ближче.