Його прощальний уклін

Була дев’ята година вечора другого серпня – найстрашнішого серпня в усій історії людства. Здавалося, на землю, що занепадає, вже звалилося Боже прокляття – панувало страхітливе затишшя, і задушливе, нерухоме повітря сповнилося довготривалим очікуванням. Сонце давно сіло, але далеко на заході, біля самого виднокраю, жевріла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорі яскраво сяяли зірки, внизу в бухті виблискували корабельні вогні. На садовій доріжці біля кам’яної огорожі розмовляли два німця – особи поважні: за їхніми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, із ліпниною фронтонів зусібіч. Співрозмовники дивилися на широку гладінь берега біля підніжжя величної крейдяної скелі, на яку чотири роки тому опустився, як перелітний орел, гер фон Борк, один із учасників бесіди. Вони перемовлялися впівголоса, тісно схиливши голови. Тліючі кінчики їхніх сигар знизу можна було б сприйняти за вогняні очі злого демона, породження пекла, що визирає з темряви…

Цей фон Борк був непересічною особистістю. Серед усіх відданих кайзерові агентів ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довірили «англійську місію», найвідповідальнішу. І з моменту, коли шпигун приступив до її виконання, таланти ці розкривалися все яскравіше, свідками чого стали п’ятеро втаємничених. Одним із цієї п’ятірки був барон фон Херлінґ, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сільський провулок в очікуванні, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.

– Судячи з того, як розгортаються події, до кінця тижня ви, ймовірно, вже будете в Берліні, – зауважив секретар. – Прийом, який вам там готують, любий мій фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскільки сильно цінують вашу діяльність у цій країні у вищих колах.

Секретар був солідний, серйозний чоловік, високий, широкоплечий, говорив повільно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичній кар’єрі.

Фон Борк засміявся.

– Їх не так уже й важко одурити, – зауважив він. – Неможливо уявити людей більш поступливих і наївних.

– Не знаю, не знаю… – промовив його співрозмовник замислившись. – У них є межа, через яку не переступиш, і це варто пам’ятати. Саме напускна наївність і є пасткою для іноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’які люди. Аж раптом натикаєшся на щось дуже жорстке та рішуче. І розумієш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них є свої, лише їм властиві умовності, із якими просто неможливо не рахуватися.

– Маєте на увазі «хороші манери», щось таке?

Фон Борк зітхнув, як чоловік, котрий уже постраждав від цього.

– Маю на увазі типові британські умовності в усіх їхніх своєрідних проявах. Для прикладу можу розповісти історію, що сталася зі мною, коли я припустився жахливої помилки. Можу дозволити собі розповідати про власні хиби, бо ви достатньо добре обізнані про мою роботу та знаєте, наскільки вона успішна. Сталося це під час мого першого приїзду сюди. Мене запросили на вікенд у заміський будиночок члена кабінету міністрів. Розмови велися вкрай необережні.

Фон Борк кивнув.

– Я бував там, – додав він сухо.

– Зрозуміло. Так от, я, природно, послав звіт про свої спостереження до Берліна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах. Він кинув зауваження, яке засвідчило, що він обізнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело інформації було, звісно, неважко. Ви навіть уявити собі не можете, як це мені нашкодило! Куди раптом зникла м’якість наших англійських господарів! Її наче вітром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зі себе спортсмена…

– Це не зовсім так. Удавання – щось навмисне, штучне. А в мене все цілком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.

– Ну, що ж, від того ваша діяльність лише ефективніша. Водночас ви берете участь у перегонах вітрильників, полюєте, граєте в поло – не відстаєте ні в чому. Ваша четвірка бере призи в Олімпії. Я чув, що ви навіть займаєтеся боксом разом із молодими англійськими офіцерами. І що в результаті? Врешті-решт, ніхто не сприймає вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для німця – чоловік цілком пристойний», любить випити, завсідник нічних клубів – веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий заміський будиночок – центр, звідки походить половина всіх бід англійського королівства, і що поміщик-спортсмен – досвідчений агент, найспритніший і найметкіший у всій Європі? Ви геній, любий мій фон Борку, геній!

– Що ви, не треба, бароне! Але я справді можу сказати, що провів чотири роки в цій країні недарма. Я ніколи не показував вам свій маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?

Кабінет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув двері і, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потім причинив двері за масивною постаттю фон Херлінґа, що рухався слідом, і ретельно засмикнув важку віконну фіранку. Лише вживши всіх запобіжних заходів, він обернув до гостя своє засмагле обличчя з гострими рисами.

– Частину моїх паперів я вже переправив, – сказав він. – Найменш важливі взяла з собою дружина, вчора вона разом із усіма слугами виїхала у Фліссінґен. Розраховую, що охорону решти візьме на себе посольство.

– Ваше ім’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокійно, жодних труднощів ні для вас, ні з приводу вашого багажу. Звісно, хтозна, можливо, нам не знадобиться їхати, якщо Англія залишить Францію на поталу. Ми впевнені, що між ними немає ніякого взаємно зобов’язуючого договору.

– А Бельгія?

– І щодо Бельгії також.

Фон Борк похитав головою.

– Навряд. Ось із нею така угода точно існує. Ні, тоді Англія довіку не відмиється від такої ганьби.

– Принаймні у неї буде тимчасовий перепочинок.

– Але честь країни…

– Е, любий мій, ми живемо у вік утилітаризму. Честь – поняття середньовічне. Крім цього, Англія не готова. Це немислимо, але навіть наші спеціальні військові податки в п’ятдесят мільйонів, мета яких уже, здається, настільки зрозуміла, ніби ми помістили про це оголошення на першій сторінці газети «Таймс», не пробудили цих людей від сплячки. Час від часу хтось про щось питає. Відповідати на такі запитання – мій обов’язок. Раз у раз вибухає невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосується найголовнішого – запасів спорядження, заходів проти атаки підводних човнів, виробництва вибухівки, – нічого немає, ніщо не готове. Як же Англія зможе увійти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, фурій, що б’ють вікна, і ще невідомо чого, щоб її думки були повністю зайняті внутрішніми справами?

– Їй доведеться потурбуватися про своє майбутнє.

– А це вже зовсім інша річ. Вважаю, у нас є наші власні, дуже конкретні плани щодо майбутнього Англії – ваша інформація нам тоді дуже знадобиться. Містер Джон Буль може вибирати – або сьогодні, або завтра. Забажає, щоб це було сьогодні – ми до цього готові. Віддає перевагу завтрашньому дню – будемо готові, як і раніше. На мою думку, їм розумніше боротися з союзниками, ніж поодинці. Та це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити долю Англії. Але ви згадували про сховок…

Барон опустився у фотель. Промені світла падали прямо на його широку лису маківку. Він незворушно пахкав сигарою.

У дальньому кінці просторої кімнати, обшитої дубовими панелями та заставленої рядами книжкових полиць, висіла штора. Фон Борк її відсмикнув, і фон Херлінґ побачив великий сейф, обкутий міддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й після довгих маніпуляцій відчинив важкі дверцята.

– Прошу, – сказав він, жестом запрошуючи гостя й сам відступаючи вбік.

Світло вдарило у відчинений сейф, і секретар посольства із захопленням розглядав його численні відділення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлінґ читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Зміцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» і десятки інших. Усі відділення були забиті документами, кресленнями та планами.

– Грандіозно! – вигукнув секретар. Відклавши сигару, він тихо поплескав у м’ясисті долоні.

– І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для поміщика, гульвіси та мисливця. Але діамант, який має увінчати мою колекцію, ще не тут. Скоро прибуде, і для нього вже готова оправа.

Фон Борк вказав на відділення з написом «Військово-морська сигналізація».

– Але ж у вас тут уже набралося вельми солідне досьє…

– Застаріле, маловартісні папірці. Адміралтейство якимось чином дізналося, вдарило на сполох, і всі коди змінили. Оце був удар! Найбільша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моєї чекової книжки та кмітливого Олтемонта сьогодні ж увечері все буде залагоджено.

Барон зиркнув на свій годинник і видав гортанний вигук, що свідчив про розчарування.

– На жаль, більше чекати не можу. Можете собі лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен із нас має залишатися на своєму посту. Я сподівався привезти новини про вашу останню здобич. Хіба ваш Олтемонт не призначив точної години прибуття?

Фон Борк підсунув йому телеграму: «Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання. Олтемонт».

– Свічки запалювання?

– Бачте, він видає себе за механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому з ним коді все позначено термінами автомобільних деталей. Пише про радіатор – має на увазі лінійний корабель, а масляна помпа – це крейсер. Свічки ж запалювання – військово-морська сигналізація.

– Надіслано з Портсмута опівдні, – повідомив секретар, поглянувши на телеграму. – До речі, скільки ви йому платите?

– П’ятсот фунтів дам лише за це доручення. І ще, звісно, виплачую регулярну платню.

– Непогано заробляє. Вони корисні, ці зрадники батьківщини, але якось прикро стільки платити за зраду.

– На Олтемонта мені грошей не шкода. Він чудово працює. Може, я й виплачую йому багато, зате він поставляє «якісний товар», як сам його охарактеризував. Крім цього, він зовсім не зрадник. Запевняю: що стосується ставлення до Англії, то наш найбільш пронімецький юнкер – пташеня порівняно із ображеним американським ірландцем.

– Он як! Він американський ірландець?

– Послухали б ви, як він розмовляє, то у вас не залишилося б сумнівів щодо цього. Не повірите, але я іноді насилу його розумію. Він наче оголосив війну не лише Англії, а й навіть англійській мові. Ви справді більше не можете чекати? Він має бути з хвилини на хвилину.

– Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаємо на вас завтра рано-вранці. Якщо вам вдасться пронести теку зі сигнальними кодами під самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фіналом усієї вашої британської епопеї. Ого! Токайське!

Він кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на таці разом із двома келихами.

– Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?

– Ні, дякую. А у вас, мабуть, готується забава?

– Олтемонт – витончений знавець вин, моє токайське йому засмакувало. Він дуже самолюбний, легко ображається, доводиться його задобрювати. Авжеж, із ним доволі непросто, можу вас запевнити.

Вони знову вийшли на терасу й попрямували в її дальній кінець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боці, миттю затремтіла й загула від легкого поруху шофера.

– Он там, імовірно, вогні Гариджа, – вказав секретар, одягаючи дорожній плащ. – Усе виглядає так спокійно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, й англійський берег утратить свій ідилічний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелін дотримає своєї обіцянки. А це хто там?

У будинку світилося лише в одному вікні – там за столом, на якому стояла лампа, сиділа симпатична рум’яна бабуся в сільському чепчику. Вона схилилася над плетивом і час від часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослінчику біля неї.

– Марта, служниця. Я залишив при будинку лише її.

Секретар реготнув.

– Вона здається уособленням Британії – занурена в себе й поважно дрімає. Ну, фон Борку, au revoir ^[1].

Махнувши на прощання рукою, він заліз у машину, і два золотих конуси від фар одразу рвонули вперед у пітьму. Секретар відкинувся на подушки розкішного лімузина й настільки поринув у роздуми про європейську трагедію, яка насувалася, що й не помітив, як його машина, завертаючи на сільську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустріч.

Коли останнє мерехтіння фар лімузина згасло вдалечині, фон Борк повільно попрямував назад у свій кабінет. Проходячи садом, він помітив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними – його сім’я з усіма нащадками та родичами була великою. Він із полегшенням подумав, що вони всі вже в безпеці, і якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухні, в усьому будинку він залишився сам. Перед від’їздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо ліквідувати. Він узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергійне обличчя не розпашілося від вогню палаючих паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза – фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неї коштовний вміст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобіля, що рухався здалеку. Він вигукнув від задоволення, затягнув ремені на валізі, замкнув сейф і квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Її пасажир вистрибнув і швидко попрямував назустріч барону. Водій, кремезний літній чолов’яга зі сивими вусами, зручніше всівся на сидінні, вочевидь, готуючись до довгого чекання.

– Ну, як? – жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.

Замість відповіді той із переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.

– Ще б пак, містере, сьогодні ви вже будете задоволені! – вигукнув гість. – Справа зроблена.

– Сигнали?

– Аякже, як я й писав у телеграмі. Усі без винятку – ручна сигналізація, сигнали лампою, марконі. Певна річ, копії, а не оригінали: було б дуже небезпечно. Але товар якісний, будьте певні.

Він із зухвалою розкутістю ляснув німця по плечу. Той насупився.

– Заходьте, я вдома сам, – запросив господар. – Копії, безумовно, краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, то всі коди негайно б змінили на нові. А як із цими копіями, вважаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець сів у крісло та витягнув уперед свої довгі ноги. Йому можна було дати років шістдесят – довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострі, чіткі; невелика цапина борідка надавала йому схожості з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сівши, він негайно ж її розпалив.

– Зібралися накивати п’ятами? – зауважив гість, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфі, вже не прикритому завісою. – Послухайте, містере, невже ви тримаєте в ньому всі ваші папери?

– Чому б і ні?

– Чорт забирай! У такій скрині? А ще вважаєте себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкі розколупає його консервним ножем! Якби я знав, що мої листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем і не писав би вам.

– Жодному злодюжці з цим сейфом не впоратися, – заперечив фон Борк. – Метал, із якого він зроблений, не розрізати жодним інструментом.

– Ну, а замок?

– Замок особливий, із подвійною комбінацією, розумієте, як це?

– Ні, поясніть мені.

– Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. – Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. – Зовнішнє коло для букв, внутрішнє – для цифр.

– Нічого собі!

– Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?

– Гадки не маю.

– Тоді послухайте: слово – «серпень», а число – 1914, зрозуміли?

Обличчя американця засяяло від захоплення.

– Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! – здивовано вигукнув він.

– Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.

– Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.

– Але ж ви американський громадянин!

– Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», – ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса… Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.

– Що ви хочете цим сказати? – різко спитав фон Борк.

– Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса…

– Джеймс сам винен – ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.

– Джеймс – йолоп, згоден. Ну, а Голліс?

– Голліс поводився, як ненормальний.

– Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків – так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…

Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

– А що не так зі Стейнером?

– Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.

Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.

– Як же вони дісталися до Стейнера? – бурмотів він упівголоса.

– Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять…