– Усе добре, мій любий Ватсоне! У мене в запасі було сім різних способів, як підібратися до телеграми. Але найменше я очікував, що пощастить уже з першого разу.

– Про що ж ви дізналися?

– Дізнався про відправний пункт наших пошуків. Вокзал Кінґс-Крос, – сказав він візникові, котрий під’їхав до нас кебом.

– Отже, ми їдемо з Лондона?

– Атож, до Кембриджа. Все свідчить про те, що шукати слід там.

– Скажіть, будь ласка, Голмсе, – почав я, коли кеб гуркотів по Ґрейс-Інн-роуд, – ви вже здогадуєтеся, чому зник Ґодфрі Стонтон? Мені здається, що в жодній вашій справі мотиви не були настільки туманними. Ви навряд чи вірите, що його викрали, зазіхаючи на гроші його багатого дядечка.

– Зізнаюся, любий Ватсоне, що мені це справді здається малоймовірним. Я висунув таку версію, щоб трохи розворушити цього надзвичайно неприємного стариганя.

– І вам це якнайкраще вдалося. Але все ж, Голмсе, що сталося з хлопцем?

– У мене є кілька ідей. По-перше, юнак зникає напередодні важливого матчу. Факт важливий, якщо врахувати, що він – найкращий гравець команди. Це може бути простим збігом або й ні. Аматорський спорт – видовище, на якому не заведено укладати парі. І все ж їх укладають. Отже, є люди, котрим вигідно вивести Стонтона з гри. Адже трапляється, що перед перегонами зникає найкращий кінь. Це перша версія. Друга ґрунтується на тому очевидному факті, що юнак незабаром стане власником величезного маєтку, хоча зараз його статки й скромні. Тому можна припустити, що він став жертвою зграї, яка зажадає за нього великий викуп.

– Але ці версії не пояснюють телеграми…

– Слушно, Ватсоне. Телеграма поки що залишається єдиним справжнім доказом, і ми не повинні відволікатися від неї. Тому і їдемо до Кембриджа. Там дізнаємося, яку роль відіграє телеграма в цій справі. Подальший хід розслідування наразі неясний, але я буду дуже здивований, якщо до вечора все (або майже все) не з’ясується.

Уже стемніло, коли ми приїхали в старе університетське містечко. На вокзалі Голмс винайняв кеб і звелів візникові їхати до обійстя доктора Леслі Армстронґа. За кілька хвилин наш кеб зупинився біля великого будинку на жвавій вулиці. Ми увійшли в хол, і після довгого очікування нас запросили в приймальню лікаря.

Ім’я доктора Леслі Армстронґа я не знав, що досить чітко показує, наскільки далекий я був тоді від медицини. Тепер мені відомо, що він не лише один із найкращих професорів медичного факультету, але й учений із європейським ім’ям, котрий зробив значний внесок у цілий ряд наук. Навіть нічого не чувши про його вчені заслуги, а лише раз поглянувши на нього, можна було з упевненістю сказати, що він видатна людина. У медика було квадратне вольове обличчя, глибокий, зосереджений погляд з-під густих брів, масивне, як гранітна брила, підборіддя. Це був чоловік із гострим розумом і сильним характером: суворий, аскетичний, стриманий і навіть трохи вселяв острах. Він покрутив у руках візитну картку мого приятеля й непривітно поглянув на нас.

– Я чув про вас, містере Голмс, і про вашу діяльність також. І маю сказати, що не схвалюю її.

– У цьому, лікарю, ви одностайні з усіма злочинцями Англії, – спокійно відрубав мій товариш.

– Само собою зрозуміло, що, коли ваші зусилля спрямовані на викорінення злочинності, вас мають підтримувати усі свідомі члени суспільства. Хоча, наважуся сказати, офіційна влада досить компетентна у своїй справі. Але гідне осуду те, що ви сунете ніс у чужі таємниці, витягаєте на світ Божий сімейні драми, які ретельно оберігають від стороннього ока, та ще й відволікаєте від справ людей, украй зайнятих. Зараз, наприклад, замість того, щоб розмовляти з вами, я мав би писати науковий трактат.

– Співчуваю, лікарю. Однак наша бесіда може виявитися важливішою за будь-який трактат. Між іншим, ми робимо якраз протилежне до того, що ви так справедливо засуджуєте. Ми охороняємо від розголосу чужі таємниці, що неминуче відбувається, якщо справа потрапляє до рук поліції. Вважайте мене партизанським загоном, що діє окремо від регулярних сил. Так от, сьогодні я приїхав до вас поговорити про містера Ґодфрі Стонтона.

– А що з ним трапилося?

– Ви ж його знаєте, чи не так?

– Він мій близький приятель.

– І знаєте про його зникнення?

– Зникнення? – суворе обличчя доктора навіть не сіпнулося.

– Він пішов із готелю вчора ввечері, після чого його більше ніхто не бачив.

– Він неодмінно повернеться.

– Завтра матч університетських команд.

– Мені начхати на ці дитячі забавки. Доля юнака справді мене турбує, бо я його знаю та люблю, а от регбі – це не для мене.

– Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу? Мене також турбує доля містера Стонтона. Ви знаєте, де він?

– Ні, певна річ.

– Ви бачили його вчора або сьогодні?

– Ні.

– Якої ви думки про здоров’я містера Стонтона?

– Він абсолютно здоровий.

– Скаржився колись на нездужання?

– Жодного разу.

Голмс вийняв аркуш паперу та показав його медику.

– Як тоді поясните походження цієї квитанції на тринадцять гіней, сплачених минулого місяця містером Ґодфрі Стонтоном доктору Леслі Армстронґу з Кембриджа? Я знайшов її на письмовому столі Стонтона серед інших паперів.

Обличчя медика налилося кров’ю.

– Не бачу необхідності давати вам хоч якесь пояснення, містере Голмс.

Детектив сховав квитанції в нотатник.

– Ви, мабуть, вважаєте за краще давати пояснення офіційно, – зауважив він. – А я ж вам уже сказав, що гарантую збереження таємниці. Ви вчинили б набагато розумніше, якби цілком мені довірилися.

– Нічого не можу сказати про цю квитанцію.

– Чи мали ви від Стонтона якусь звістку відтоді, як він поїхав до Лондона?

– Ні.

– Ох, уже ця пошта! – скрушно зітхнув Голмс. – Учора ввечері о шостій годині п’ятнадцять хвилин Ґодфрі Стонтон надіслав вам термінову телеграму, яка, без сумніву, пов’язана з його зникненням, і вам досі її не принесли? Це – обурлива недбалість! Я негайно піду в місцеве поштове відділення та подам скаргу.

Доктор Леслі Армстронґ схопився на ноги, його темне обличчя аж пашіло від гніву.

– Я вимагаю негайно покинути мою оселю, сер! – сказав він. – І передайте вашому господареві, лорду Маунт-Джеймсу, що я не бажаю більше мати ніяких справ ні з ним, ні з його агентами! – він несамовито задзеленчав дзвоником. – Джоне, проведіть цих джентльменів!

Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, і ми опинилися на вулиці. Голмс засміявся.

– Ого, доктор Леслі Армстронґ – справді рішучий та енергійний чоловік! – сказав він. – А ще із успіхом міг би замінити професора Моріарті, якби спрямував свої таланти в інше русло. Отже, мій любий Ватсоне, ми самотні та покинуті в цьому негостинному місті. Але виїхати звідси не можемо. Це означає – відмовитися від пошуків. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронґа міститься готель, що нам дуже вигідно. Візьміть номер із вікнами на вулицю та купіть їжі, а я поки спробую щось дізнатися.

Дізнавання зайняло в Голмса більше часу, ніж він передбачав, і детектив повернувся до готелю лише о дев’ятій вечора. Він був у кепському настрої, блідий, весь запилючений і мало не падав з ніг від голоду й утоми. На столі на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своєю звичайною напівжартівливою інтонацією розповідати про власні невдачі, до яких він завжди ставився з філософським спокоєм.

Раптом на вулиці почувся скрип коліс, Голмс піднявся й визирнув у вікно. Перед будинком медика в світлі газового ліхтаря стояла карета, запряжена парою сірих коней.

– Лікаря не було три години, – зауважив Голмс, – він поїхав о пів на сьому й тільки-но повернувся. Отже, він був десь за десять-дванадцять миль. Він щодня їздить кудись, а іноді навіть двічі на день.

– Це не дивно, адже він практикує.

– У тому-то й річ: Армстронґ не практикує. Він професор і консультант, а практика лише б відволікала його від наукової роботи. Навіщо ж йому знадобилося здійснювати ці довгі та виснажливі поїздки? Кого він навідує?

– Його кучер міг би…

– Мій любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але він спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого ціпка не дуже сподобався візникові та собаці, й інцидент на цьому вичерпався. Наші взаємини після цього настільки загострилися, що про будь-які розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворі готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, місцевим жителем, який розповів мені про звички медика та його щоденні поїздки. Під час нашої бесіди, немов на підтвердження його слів, до будинку лікаря під’їхала карета.

– І ви вирішили слідувати за нею?

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні незрівнянні, саме це я й вирішив. Поруч із нашим готелем, як ви, мабуть, помітили, є крамниця, що торгує велосипедами. Я кинувся туди, орендував один із них і погнав за каретою, яка вже віддалилася на значну відстань. Я швидко наздогнав її і, тримаючись на відстані близько ста ярдів, слідував за її ліхтарем. Так ми виїхали з міста й уже від’їхали достатньо далеко, аж сталося несподіване: карета зупинилася, з неї вийшов лікар, рішучим кроком підійшов до мене й уїдливо зауважив, що, оскільки дорога вузька, він не хотів би загороджувати мені шлях своєю каретою. Він був на висоті! Я проїхав повз карету і, від’їхавши кілька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крізь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сільських доріг», – вирішив я й поїхав назад. Карети навіть сліду не було. А медик повернувся, як бачите, тільки зараз. Спочатку я ніяк не пов’язував ці поїздки зі зникненням Ґодфрі Стонтона, мене просто цікавило все, що стосується доктора Армстронґа. Але хитрість лікаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!

– Спробуємо вистежити його завтра.

– Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаєте околиць Кембриджа! Сховатися на цій пласкій, як стіл, місцевості просто ніде, а чоловік, котрого хочемо вистежити, зовсім не дурень, як він це ясно показав нам сьогодні. Я відправив телеграму Овертону, щоб він повідомив, чи не сталося в Лондоні чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторові Армстронґу: адже це його ім’я я прочитав на корінці телеграми завдяки люб’язності телеграфістки. Я готовий посперечатися, що він знає, де ховається Стонтон. А якщо це відомо йому, то маємо довідатися й ми. Треба зізнатися, що рахунок наразі на його користь. Але ви добре знаєте, Ватсоне, що я не маю звички кидати гру на такій стадії.

Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Після сніданку нам принесли записку, і Голмс із усмішкою простягнув її мені. Ось що в ній було:

«Сер, смію вас запевнити, що, переслідуючи мене, ви даремно гаєте час. Як ви переконалися минулої ночі, у задку моєї карети є вікно, і якщо вас не лякає двадцятимильна прогулянка, кінцевим пунктом якої будуть ворота вашого готелю, то можете сміливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж ніяк не допоможе містеру Ґодфрі Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменові, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажіть вашому господареві, що вам не вдалося натрапити на його слід. У Кембриджі ви нічого не розвідаєте.

Щиро ваш, Леслі Армстронґ».

– Авжеж, медик щирий і чесний опонент, – погодився Голмс. – Але він розпалив мою цікавість, і я не поїду звідси, поки не дізнаюся, куди та навіщо він їздить.

– Карета вже біля його дверей, – повідомив я. – А ось і він сам! Поглянув на наше вікно. Сідає в карету. Може, мені спробувати щастя на велосипеді?

– Ні-ні, мій любий Ватсоне! При всій моїй повазі до вашої природної кмітливості, маю сказати, що лікар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразі доведеться зайнятися чимось іншим, бо поява двох нишпорок-незнайомців в околицях Кембриджа викликала б небажані чутки. Ви обов’язково знайдете багато цікавого в цьому поважному місті, а я намагатимуся принести ввечері сприятливіші новини.

Але й цього дня моєму товаришеві не пощастило. Він повернувся пізно ввечері, втомлений і розчарований.

– Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поїздок медика, я об’їздив усі тамтешні села, спілкувався з шинкарями й іншими обізнаними людьми. Я обійшов Честертон, Гістон, Вотербич й Окінґтон, і всюди спіймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непоміченою в цьому «сонному царстві». Словом, рахунок два-нуль на користь лікаря. Телеграми не було?

– Була, я її розпечатав, ось вона: «Помпей. Зверніться Джеремі Діксон Трініті-коледж», – і нічого не збагнув.

– Та це ясно. Телеграма від нашого приятеля Овертона. Відповідь на моє запитання. Зараз пошлю записку містеру Джеремі Діксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумніву, всміхнеться нам. До речі, як минув матч?

– У сьогоднішній вечірній газеті розміщено докладний звіт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закінчується звіт: «Поразка світло-блакитних пояснюється відсутністю славетного гравця міжнародного класу Ґодфрі Стонтона. Це було відчутно вже на перших хвилинах зустрічі. Відсутність комбінаційної гри в лінії нападу, млявість в атаці й обороні звели нанівець зусилля цієї сильної та дружної команди».

– Отже, неспокій нашого приятеля Овертона мав підстави, – зауважив Голмс. – Але особисто я поділяю думку лікаря. Регбі мене також абсолютно не обходить. А зараз – спати, Ватсоне! Завтра нас чекає копіткий день.

Коли, прокинувшись наступного ранку, я побачив Голмса біля каміна з невеликим шприцом у руках, то аж сторопів. Шприц асоціювався в мене з його єдиною слабкістю, тому я вирішив, що мої найгірші побоювання справдилися. Побачивши такий вираз мого обличчя, Голмс зареготав і поклав шприц на стіл.

– Ні-ні, любий друже, не варто турбуватися! Шприц цього разу – не знаряддя зла, а скоріше ключ до розгадки таємниці. Я покладаю на нього велику надію. Усе поки що нам сприяє. Я тільки-но здійснив невеличку вилазку. А тепер добряче поснідайте, Ватсоне, бо сьогодні ми візьмемо слід доктора Армстронґа. І я не дозволю ні собі, ні вам навіть хвилини спочинку, поки не заженемо його в нору!

– Тоді слід прихопити сніданок із собою. Я не встигну поїсти, адже медик зараз поїде. Карета вже біля дверей.

– Сьогодні це не має значення. Нехай їде. Він буде генієм, якщо йому вдасться вислизнути від нас. Коли поснідаєте, ми спустимося вниз, і я познайомлю вас із одним чудовим детективом.

Ми зійшли вниз, і Голмс повів мене до стайні. Відкривши стійло, він вивів присадкуватого собаку – рябого покруча біґля з гончаком.

– Дозвольте представити вам Помпея, – сказав він, – гордість місцевих мисливців. Судячи з його статури, він не дуже добре бігає, зате чудово тримає слід. Ну, Помпею, хоча ти й не надто швидкий, але, гадаю, двом лондонцям середнього віку буде нелегко гнатися за тобою, тому дозволю собі прикріпити до твого нашийника цей шкіряний повідець. А тепер уперед! Покажи, на що здатен…

Він підвів пса до будинку лікаря. Той понюхав землю і, натягнувши повідець, завзято кинувся вулицею. За півгодини ми вже були за містом.

– Що це означає, Голмсе? – спитав я.

– Старий заяложений прийом, але часом дає чудові результати. Сьогодні вранці я зазирнув у двір до лікаря й облив зі шприца заднє колесо карети анісовою олією. Помпей гнатиметься за ним хоч до самого Джон-о’Ґротса. Щоб збити його зі сліду, нашому приятелеві довелося б переправлятися через Кем у кареті. От хитрун! Ось чому йому вдалося втекти тоді вночі!

Пес раптом круто звернув з дороги на порослий травою путівець. Через півмилі він вивів нас на інше шосе. Слід круто повернув праворуч. Дорога обігнула місто зі сходу та повела в напрямку, протилежному тому, в якому ми почали переслідування.

– Отже, цей гак він зробив винятково заради нас, – зазначив Голмс. – Не дивно, що мої вчорашні пошуки ні до чого не призвели. Лікар грає за всіма правилами. Цікаво, що його змушує вдаватися до таких хитрощів? Он там, праворуч, вочевидь, Трампінґтон. Погляньте, Ватсоне. Ага, карета! Мерщій за нею, Ватсоне, поки не пізно!

Він кинувся в найближчу хвіртку, тягнучи за собою Помпея, який упирався. Тільки-но ми сховалися за живоплотом, як карета промчала повз нас. На мить я побачив доктора Армстронґа. Він сидів згорблений, обхопивши руками голову – живе втілення горя. Поглянувши на спохмурніле обличчя мого супутника, я зрозумів, що й він помітив стан доктора.

– Боюся, щоб наші пошуки не спіткав сумний кінець, – зітхнув він. – Але ми зараз усе дізнаємося. Помпею, вперед! Он до того дому!

Сумнівів не було: ми досягли мети. Помпей із гавкотом бігав біля воріт, де ще виднілися сліди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, і ми доріжкою поквапилися до будинку. Мій приятель постукав у невисокі прості двері, трохи зачекав і постукав знову. Усередині хтось був, звідти долинав стогін, сповнений безнадійного відчаю та горя. Голмс нерішуче постояв біля дверей, потім озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сірих коней.

– Лікар повертається! – видихнув Голмс. – Мерщій у будинок. Маємо дізнатися, у чому справа!

Він відчинив двері, і ми опинилися в холі. Стогін посилився, переходячи в безперервний відчайдушний крик. Він долинав звідкілясь ізгори. Голмс стрімко кинувся туди, я за ним. Він штовхнув прочинені двері, і ми зупинилися від переляку.

На ліжку нерухомо лежала молода вродлива дівчина. Її спокійне бліде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянілі, широко розплющені блакитні очі втупилися в стелю. Біля ліжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колінах стояв юнак, що здригався від ридань. Горе так пригнітило його, що він навіть не поглянув у наш бік. Голмс поклав йому руку на плече.

– Ви містер Ґодфрі Стонтон?

– Так-так… Це я. Але ви прибули запізно. Вона померла.