– Даруйте, – сказав він, – але такий уже він нестриманий хлопець, хоча перед експериментом поводився цілком пристойно. Він усе ще не відійшов від месмеричного впливу і не відповідає за свої слова. Що стосується самого експерименту, то я не вважаю його невдалим. Цілком можливо, що наші душі справді взаємодіяли якимось чином упродовж цієї години, але, на жаль, наша груба тілесна пам’ять відрізняється від духовної, тому не можемо згадати, що з нами відбувалося. Тепер усі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб вигадати спосіб, який дозволить душам запам’ятовувати те, що відбувалося з ними у вільному стані, і сподіваюся, що, коли мені це вдасться, буду мати задоволення знову здибатися з вами в цій залі та подати на ваш суд підсумки своєї праці.

Це звернення такого молодого студента викликало у присутніх неабияке здивування, дехто навіть мало не вважав його зухвалим, вирішивши, що цей юнак дозволяє собі занадто багато, надаючи своїй персоні такого великого значення. Втім, більшість побачила в ньому перспективного молодого вченого, і за дверима зали було зроблено не одне порівняння між гідною поведінкою студента та неймовірною несерйозністю професора, котрий весь цей час продовжував весело душитися від сміху в кутку, судячи з усього, зовсім не засмучений провалом експерименту.

І все ж, хоч усі ці вчені розходилися з лекційної зали, вважаючи, що не побачили нічого вартого уваги, насправді прямо на їхніх очах сталася одна з найнеймовірніших і вражаючих подій за всю історію світу. Теорія професора фон Баумґартена виправдалася вповні. І його душа, і душа юного Фріца фон Хартманна справді на якийсь час покинули свої тіла. Але сталося дивне та непередбачене ускладнення. Повертаючись, душа Фріца увійшла у тіло Алексиса фон Баумґартена, а душа Алексиса фон Баумґартена вселилася в тіло Фріца фон Хартманна. Звідси й нестриманість і сваволя серйозного професора, звідси ж і настільки вагомі та солідні слова безтурботного студента. Подія сталася небуденна, але ніхто про це не здогадувався, а найменше самі її учасники.

Тіло професора, несподівано відчувши сильну сухість у горлі, вирушило на вулицю, все ще сміючись над невдалим результатом експерименту. Свідомість Фріца, яка сиділа в ньому, була більше зайнята думками про наречену, котра дісталася йому такою легкою ціною. Першим його бажанням було кинутися до неї додому та побачити кохану, проте, подумавши, чоловік дійшов висновку, що буде краще наразі не робити цього, а дочекатися, коли пані Баумґартен із укладеною угодою ознайомить її чоловік. Тому він подався до «Зеленого чоловічка», пивничку, де любили збиратися найвідчайдушніші студенти, і, розмахуючи ціпком, вдерся до маленької зали, де сиділи Шпіґель, Мюллер і ще з півдюжини товаришів по чарці.

– Ха-ха! Друзі! – залементував він із порога. – Я знав, що знайду вас тут. Сьогодні п’ють усі! Замовляйте, що бажаєте, бо я пригощаю!

Якби сам зелений чоловічок, зображений на вивісці цього відомого закладу, увійшов до зали та замовив пляшку вина, студенти і тоді не здивувалися б більше, ніж вони отетеріли при такій несподіваній появі їхнього поважного професора. Це їх вразило настільки, що кілька хвилин вони просто витріщалися на нього вибалушеними очима, неспроможні відповісти на настільки дружнє привітання.

– Donner und Blitzen!^[15] – насупився професор. – Та що з вами таке? Якого дідька розсілися тут і вилупилися на мене, ніби вперше бачите? В чому річ?

– Так несподівано… Така честь… – пробурмотів Шпіґель, котрий сидів на чолі столу як ватажок компанії.

– Яка честь, що ти мелеш? – гарикнув професор. – Ти що думаєш, якщо я з’явився з цим експериментом на очі купці старих пердунів, то стану таким гордим, що забуду своїх друзів? А ну, Шпіґеле, звільняй місце, тепер я буду головним. Пива! Вина! Шнапсу! Хлопці, пийте, хто що хоче! Я оплачую!

У «Зеленому чоловічку» такого ще не бачили! Ніхто не рахував, скільки було випито кухлів пінливого лаґеру, скільки було спустошено зелених пляшок рейнського. Поступово студенти перестали відчувати незручність у компанії свого професора. А той верещав, співав пісень, галасував, утримував на носі люльку з довгим чубуком та викликався випередити будь-якого з присутніх на ста ярдах.

Кельнер та офіціантка перешіптувалися за дверима, здивовані такою поведінкою професора кафедри старовинного Університету Кайнплятца, але згодом у них з’явилося ще більше причин шепотітися, коли вчений чоловік надавав стусанів кельнеру та став чіплятися до офіціантки за кухонними дверима.

– Панове, – гучно промовив професор, насилу підіймаючись із високим келихом вина в худій руці. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.

– Слухаємо! Слухаємо! – закричали студенти і затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаємо промову!

– Річ у тім, друзі, – заявив професор, і його очі засяяли за скельцями окулярів. – Найближчим часом я маю намір одружитися.

– Одружитися? – вигукнув найсміливіший зі студентів. – А що, фрау померла?

– Яка фрау?

– Як?! Фрау Баумґартен, певна річ.

– Ха-ха-ха! – засміявся професор. – А ви, бачу, всі знаєте про мої колишні труднощі. Ні, вона не померла, але тепер у мене є причини думати, що вона не стане заперечувати проти весілля.

– Дуже люб’язно з її боку, – зауважив хтось із товариства.

– І більше того, – продовжив професор, – я навіть думаю, вона сама буде допомагати мені з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею ніколи не ладнали, але тепер, сподіваюся, це залишиться в минулому, і після весілля вона переїде та буде жити у мене.

– Прямо родинна ідилія! – вигукнув якийсь дотепник.

– Атож, і сподіваюся, що ви всі прийдете на моє весілля. Не буду називати імен, але за мою наречену!

Професор підняв над головою келиха.

– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За її здоров’я. Sie soll leben… Hoch!^[16]

Кожен із гультяїв наслідував приклад професора і видудлив свій келих до дна. Після цього тосту забава продовжилася з новою силою.

Поки студенти в «Зеленому чоловічку» веселилися, в іншому місці відбувалися зовсім інші події. Після експерименту юний Фріц фон Хартманн зі зосередженим обличчям звірив покази певних приладів, підправив деякі з них, після чого, кинувши наказовим голосом кілька слів вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повільним кроком до будинку професора. Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомії, котрий ішов попереду, він додав кроку та наздогнав колегу.

– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну інформацію про внутрішні стінки церебральних артерій. Я тут розкопав…

– Donnerwetter!^[17] – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволі запальним стариганем. – Ви що собі дозволяєте? Що за нахабство! Та я вас за це перед академічною радою поставлю, – з цією погрозою вчений розвернувся та квапливо пішов геть.

Фон Хартманна така реакція дуже спантеличила.

– Це через невдачу експерименту, – пробурмотів він і, понуривши голову, почвалав далі.

Однак попереду його чекали ще більші несподіванки. За кілька хвилин йому назустріч вийшли двійко студентів. Молодики, замість того, щоб підняти капелюха або якимось іншим чином висловити свою повагу, тільки-но зуздрівши його, несподівано радісно зарепетували, кинулися до нього, схопили під руки і кудись потягнули.

– Gott in himmel!^[18] – заревів фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означає? Куди ви мене тягнете!

– Ходімо-ходімо! Нас чекає пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж раніше ніколи не відмовлявся.

– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж відпустіть мене! За таку поведінку будете відраховані. Відпустіть, кажу вам!

І він став люто відбиватися.

– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, відпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.

– Я вас знаю, ви за це відповісте! – сердито погрожував фон Хартманн і подався далі у напрямку своєї оселі, яку вважав своєю.

Обидві події, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.

Але і це ще не все. Фрау Баумґартен, котра чергувала біля вікна, була дуже стурбована тим, що її чоловік спізнюється до обіду, і дуже здивувалася, побачивши на вулиці молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Раніше, якщо жевжик і з’являвся тут, то лише з її мовчазної згоди та під захистом професора. Ще дужче здивувалася жінка, коли молодик відчинив хвіртку і садовою доріжкою попрямував до дверей із таким виглядом, ніби перебував у себе вдома.

Молодиця не повірила своїм очам. Охоплена материнським інстинктом, вона кинулася до передпокою. За впевненими діями свого коханого з горішніх вікон спостерігала й прекрасна Еліза. Змішане почуття гордощів і страху змусило її серце забитися швидше.

– Доброго дня, пане! – фрау Баумґартен у величній позі перегородила шлях непроханому гостю.

– Авжеж, справді, погода хороша, Марто, – відповів той. – А що ти стоїш, як статуя? Нумо, ворушись, я обідати хочу, з ранку ж нічого не їв.

– Марта? Обідати? – поважна жінка в подиві відступила назад.

– Атож, Марто. Обідати. Хочу їсти! – фон Хартманна усе це починало дратувати. – Чи в цьому проханні є щось дивне, якщо чоловіка весь день не було вдома? Я зачекаю в їдальні. Мені будь-що. Шинки, сосисок, чорносливу – що там під рукою знайдеться. Ну, що стоїш, як укопана? Будеш ворушитися, чи ні?

Останні слова, сказані обуреним голосом, що зривався на крик, змусили поважну фрау Баумґартен кинутися коридором на кухню, де вона замкнулася в кімнаті для миття посуду й істерично заридала. Тим часом фон Хартманн зайшов до будинку й опустився на тапчан. Він був похмуріший за хмару.

– Елізо! – закликав він. – Хай йому! Елізо!

На цей брутальний поклик юна панна несміливо спустилася сходами.

– Милий! – побачивши коханого, вона ніжно обійняла його шию руками. – Знаю, що це все заради мене! Це така хитрість, щоб побачити мене, еге ж?

Обурення фон Хартманна, викликане новою напастю, було настільки великим, що на якусь хвилину йому навіть мову відібрало. Беззвучно розтуляючи рота, він замахав п’ястуками, намагаючись вирватися з її обіймів. Коли до чоловіка нарешті повернувся голос, він заревів так люто, що перелякана дівчина відскочила вбік і впала на крісло.

– Та що ж це за день такий! – верещав фон Хартманн, тупаючи ногами. – Мій експеримент провалився. Фон Альтаус нагрубіянив. Двоє студентів накинулися на мене на вулиці. Дружина ледь не втратила свідомість, коли попросив обіду, а власна донька накидається і душить в обіймах, як ведмідь.

– Ти хворий, любий! – вигукнула дівчина. – У тебе щось із головою. Ти навіть не поцілував мене жодного разу.

– І не збираюся, – відрізав фон Хартманн, – посоромилася б! Краще принеси мої капці та допоможи матері накрити на стіл.

– Це за те, – на очах Елізи виступили сльози, вона затулила обличчя хустинкою, – це за те, що я тебе так кохаю вже десять місяців? Заради цього я пішла проти волі своєї матері? А ти розбив мені серце! Розбив!

І панночка взялася голосно ридати.

– Я більше цього не витримаю! – оскаженіло заволав фон Хартманн. – Про що базікає це дівчисько? Та що я такого зробив десять місяців тому, що ти мене так полюбила? Якщо вже ти справді так мене любиш, краще піди і принеси мені шинки з хлібом замість того, щоб базікати всю цю дурню.

– О, любий! – вигукнула нещасна дівчина та кинулася на груди того, кого вважала своїм коханим. – Ти так жартуєш, справді? Щоб налякати свою маленьку Елізу?

У мить цих несподіваних обіймів фон Хартманн усе ще сидів, спершись спиною на бічній валик канапи, який, як це часто буває з меблями в Німеччині, тримався на хитких ніжках і взагалі був у дуже розхитаному стані. До того ж трапилося так, що поруч із цим краєм тапчана стояла велика мидниця, наповнена водою, в якій фізіолог проводив якісь досліди з риб’ячою ікрою. Ця ємність стояла у вітальні, тому що саме тут постійно підтримувалася необхідна для експерименту температура. Загалом, додаткова вага дівчини та порив, із яким вона накинулася на нього, призвели до того, що ненадійний предмет меблів не витримав, ніжки підломилися, і нещасний студент полетів спиною прямо в мидницю. Там його голова та плечі міцно застрягли, не в силі вибратися і нещасний безпорадно задріботів ногами у повітрі. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. Вибравшись абияк із посудини, фон Хартманн вичавив якийсь невиразний вигук і, не звертаючи уваги на благання Елізи, вибіг із кімнати. Схопивши на ходу капелюха, мокрий і розпатланий чоловік помчав до міста, в надії знайти в якомусь шинку їжу та спокій, яких не дочекався вдома.

Душа фон Баумґартена, схована в тілі фон Хартманна, міркувала про свої пригоди, коли той ішов по дорозі, що провадить до містечка, коли помітив попереду літнього чоловіка, котрий явно неабияк захмелів. Фон Хартманн зійшов із шляху, пропускаючи цього індивіда, котрий ішов, спотикаючись і хитаючись із боку на бік і горланячи студентську пісню хрипким п’яним голосом. Спочатку вигляд такого достойного чоловіка в настільки непривабливому вигляді лише здивував його, проте, коли той підійшов ближче, раптом відчув, що добре його знає, хоча де і коли вони могли зустрічатися, згадати не міг. Це відчуття до того захопило його, що, коли незнайомець порівнявся з ним, перегородив йому дорогу і став уважно оглядати його обличчя.