Першої миті у мене з’явилося бажання застрелити його, як браконьєра, але поки я розглядав зайду, моє обурення змінилося жалем і презирством. «Нещасний телепень! – подумав я. – Ти безстрашно зазирав смерті у вічі, а тепер усі твої думки та жадання спрямовані на якусь дівчину, котра ненавидить та уникає тебе. Тисячі жінок були б у захваті від тебе, захоплені в полон твоїм смаглявим обличчям і могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаємності саме тієї, яка не бажає мати з тобою нічого спільного?» Лежачи в ліжку, я ще довго насміхався над ним. Адже знав, що мій будинок замкнений на міцні замки та засуви. Мене дуже мало цікавило, де проведе ніч цей дивний жевжик, біля мого порога, чи за сотню миль звідси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справді, вранці, коли я прокинувся та вийшов із оселі, його й сліду не було, і чоловік не залишив жодних ознак свого нічного візиту.

Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене боліла голова, позаяк провів багато часу, схилившись над столом, а напередодні ввечері надихався парів одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човні. Пропливши кілька миль уздовж берега, я відчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потічок із прісною водою. Цей струмок протікав через мій маєток, але його гирло, біля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я відчув певний неспокій, коли, вгамувавши в струмку спрагу і зіп’явшись на ноги, опинився віч-на-віч із росіянином. Зараз я був таким самим браконьєром, як і він, і з першого ж погляду второпав, що він це знає.

– Я хотів би сказати вам кілька слів, – похмуро промовив чоловік.

– У такому разі покваптесь! – відповів я, зирнувши на годинник. – У мене немає часу на балаканину.

– На балаканину? – розсердився він. – Що ви за дивний народ, шотландці! У вас сувора зовнішність і брутальна мова, але така ж зовнішність і мова й у тих добрих рибалок, котрі прихистили мене. І все ж я не сумніваюся, що вони хороші люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавілля.

– Дідько би вас забрав із вашими теревенями! – заволав я. – Кажіть хутчій, що треба, і ступайте своєю дорогою. Мені навіть дивитися на вас гидко.

– Ну, як мені вас розчулити? – вигукнув чоловік. – Може, ось так… – і він витягнув із внутрішньої кишені своєї вельветової куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша віра відрізняється від вашої своїми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якісь загальні думки та почуття.

– Я не зовсім у цьому впевнений, – завагався я.

Росіянин у задумі глипнув на мене.

– Ви дуже дивний чоловік, – нарешті промовив він, – ніяк вас не збагну. Ви стоїте між мною та Софією, а це небезпечна позиція, сер. І поки ще не пізно, затямте, що так не має бути! Якби ви тільки знали, яких зусиль мені вартувало вивезти цю жінку, як я ризикував своїм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моєму шляху порівняно з тими, які мені довелося здолати, адже я можу прибрати вас зі своєї дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, від цього, – дико заверещав він. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.

– Ви б краще повернулися на свою батьківщину, – зауважив я, – ніж вештатися тут серед цих піщаних пагорбів і порушувати мій спокій. Коли пересвідчуся, що ви звідси поїхали, то передам цю дівчину під захист російського консула в Единбурзі. Доти буду боронити її сам, і ні ви, ні жоден московит не відійме її у мене.

– Чому ж ви хочете розлучити мене з Софією? – спитав він. – Чи уявляєте, що я можу образити її? Та чи знаєте ви, що я, не замислюючись, пожертвую життям, щоб уберегти її від найменших неприємностей? Чому ж так чините?

– Бо мені так подобається, – відрубав я, – і нікому не звітую за свої вчинки.

– Послухайте! – вигукнув моряк, наступаючи на мене, причому кудлата кучма його волосся скуйовдилася, а засмаглі руки стиснулися в п’ястуки. – Якби я думав, що у вас є хоч одна нечесна думка щодо цієї дівчини, якби хоча б на хвилину повірив, що ви утримуєте її у себе заради якихось мерзенних цілей, присягаюся Всевишнім, я без вагань задушив би вас власними руками.

Здавалося, думка про це змушувала його оскаженіти, обличчя чоловіка спотворилося, а руки судомно стиснулися. Я вирішив, що він таки хоче вчепитися мені в горлянку.

– Не підходьте до мене, – заявив я, кладучи руку на револьвер. – Якщо зробите хоча б крок уперед, я вгачу вам кулю в лоба.

Жевжик засунув руку до кишені, й я було подумав, що також хоче витягнути зброю, але замість цього він висмикнув цигарку і став курити, швидко та глибоко затягуючись. Без сумніву, чоловік із досвіду знав, що це найкращий спосіб приборкати свої пристрасті.

– Я вже вам казав, – промовив він зі спокійною інтонацією, – що моє прізвище Органьов, Олексій Органьов. За походженням я фін, але мало не все своє життя провів в інших частинах світу. Я невгамовний чоловік і ніколи не міг всидіти на одному місці або оселитися десь і провадити спокійний спосіб життя. Після того, як я придбав власний корабель, між Архангельськом та Австралією не залишилося жодного порту, куди б я не заходив. Я був свавільний, неприборканий і волелюбний, а тим часом у мене на батьківщині жив один молодик – балакун, білоручка, майстер упадати за жінками. Хитрістю та брехнею він відбив у мене дівчину, котру я завжди вважав своєю і котра, як мені здавалося, до цього була схильна відповісти мені взаємністю. Я виконував свій черговий рейс до Гаммерфеста за мамонтовою кісткою і, несподівано повернувшись на батьківщину, дізнався, що мій скарб, моя гордість виходить заміж за цього зніженого фертика і що весільна процесія вже вирушила до церкви. Розумієте, сер, у цю мить на мене щось напало й я навряд чи тямив, що роблю. Я висадився на берег зі своєю командою, що складалася з людей, котрі плавали зі мною багато років і були мені безмежно віддані. Ми попрямували до церкви. Молодята стояли, він і вона, перед священиком, але весільна церемонія ще не здійснилася. Я кинувся поміж них і схопив кохану за талію. Мої люди відтіснили переляканого нареченого та гостей. Ми доправили її до порту, посадили на корабель і, піднявши якір, йшли по Білому морю доти, доки куполи церков Архангельська не зникли з поля зору. Я віддав їй свою каюту і надав усі зручності, а сам разом зі своєю командою спав на баку. Сподівався, що з часом її огида до мене минеться і вона погодиться вийти за мене заміж десь в Англії або Франції. Ми пливли багато днів. Бачили, як позаду нас за виднокраєм зник Нордкап, ми пройшли повз похмурий норвезький берег, але, незважаючи на всю мою увагу, дівчина не хотіла пробачити мені, що я відірвав її від білолицього коханого. Потім налетів цей клятий шторм, який знищив мій корабель, розбив всі мої надії та викинув. Відібрав навіть право бачити жінку, заради котрої я стільки багато ризикував. Можливо, вона ще покохає мене. Мені здається, сер, що у вас великий життєвий досвід. Як гадаєте, вона зможе забути того чоловіка та покохати мене?

– Мені набридла ваша балаканина, – сказав я і відвернувся. – Сам я думаю, що ви найбільший бовдур. Якщо вважаєте, що ваші почуття минуться, то вам краще якось розважитися. Якщо ж вирішили, що це невиліковно, то найкращим виходом для вас буде перерізати собі горлянку. Я не можу більше гаяти час на ці дурниці.

З цими словами я обернувся та неквапливо пішов, прямуючи до свого човна. І жодного разу не озирнувся, хоча відчував, що той іде за мною, позаяк чув хрускіт піску під його ногами.

– Я розповів вам початок своєї історії, – сказав чоловік, – але колись ви дізнаєтеся і її кінець. Ви добре зробите, якщо відпустите дівчину.

Я нічого не відповів і мовчки відштовхнув човен від берега. Відпливши на якусь відстань, я озирнувся та побачив на жовтому піску його дебелу постать. Чоловік стояв, у задумі споглядаючи у мій бік. За кілька хвилин я знову озирнувся, але його вже не було.

Довгий час після цього моє життя протікало настільки ж розмірено та монотонно, як і до аварії корабля. Іноді мені починало здаватися, що чоловік із Архангельська зовсім забрався звідси. Однак сліди, які помічав на піску, й особливо купка попелу від цигарок, якось виявлена мною за горбочком, з-за якого було видно мій будинок, свідчили, що він усе ще ховається десь поблизу. Мої стосунки з росіянкою залишалися такими ж, як і раніше. Стара Медж спочатку дещо підозріло ставилася до неї, мабуть, побоюючись втратити навіть ту невелику владу, яку вона мала в своєму розпорядженні. Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужість до юнки, вона примирилася зі становищем і, як я вже сказав, користала з нього, оскільки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.

Тепер підходжу до кінця своєї оповідки, яку я виклав швидше для власного задоволення, ніж із метою розважити інших. Закінчення цього дивного епізоду, в якому зіграли ролі двоє росіян, було настільки ж непередбачуваним і раптовим, як і його початок. Події однієї ночі позбавили мене всіх неприємностей і дали можливість знову залишитися наодинці зі своїми книжками та дослідженнями, як це було до раптової появи росіян. Дозвольте розповісти, як усе це сталося.

Після довгого дня, проведеного у важкій роботі, я вирішив піти ввечері на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я відразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повітря було наповнене тими непідвладними опису звуками, про які я вже згадував раніше. Здавалося, що душі тих, хто лежав глибоко на дні, під цими зрадливими водами, посилали своїм побратимам на землі попередження про прийдешні лиха. Дружини рибалок добре знали ці зловісні звуки і стурбовано споглядали на море, сподіваючись побачити бурі вітрила, що прямують до берега. Почувши ці звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрілка різко падала. Мені стало ясно, що очікується тривожна ніч.

Біля підніжжя пагорбів, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але їхні шпилі були залиті рожевим світлом, а морі освітлене сонцем. Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухі стогони моря ставали все гучнішими та дужчими. Далеко на сході я побачив бриг із зарифленими марселями, який прямував до Віку. Без сумніву, його капітан, так само, як і я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволікаючи горизонт, виднівся довгий і зловісний серпанок. «Мабуть, мені варто поквапитися, – подумав я, – бо вітер може піднятися раніше, ніж я дістануся додому».

Перебуваючи, мабуть, на півдорозі до свого житла, я раптом зупинився і, затамувавши подих, став прислухатися. Я настільки звик до шумів природи, зітхань бризу та сплесків хвиль, що будь-який інший звук міг розчути на великій відстані. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк відчаю пронісся над пісками та луною відбився в пагорбах позад мене, жалісний заклик про допомогу. Він долинув із боку мого будинку. Я кинувся на цей лемент, грузнучи в піску та перескакуючи через каміння. Подумки міркував про те, що сталося.

Приблизно за чверть милі від мого будинку є високий піщаний пагорб, із якого видно всю околицю. Діставшись до його вершини, я на мить зупинився. Ось мій старий сірий будинок, ось човен. Все виглядало так само, як і до мого відходу. Однак поки я вдивлявся, знову почувся пронизливий зойк, ще гучніший, ніж раніше, наступної миті з дверей будинку вивалився російський моряк. На плечі тримав білу поставу дівчини, й я помітив, що навіть у такому поспіху він ніс її дбайливо та шанобливо. Я чув її дикі волання та бачив, як юнка чинить відчайдушний опір, намагаючись вирватися з обіймів захопника. Позаду них дріботіла моя стара економка, вірна й віддана, як старий пес, який хоча і не може більше вкусити, але все ще скалить беззубу пащу на ворога. Вона ледве встигала за втікачами, розмахуючи довгими руками та щедро обсипаючи зайду шотландськими прокльонами та лайками. Я одразу ж второпав, що він прямує до човна. В моїй душі раптово спалахнула надія, що дістануся до човна раніше за них. Щодуху я кинувся бігти до берега і, зарядивши на ходу револьвер, вирішив раз і назавжди покласти край цим вторгненням.

Але було запізно. На той час, коли я добіг до берега, моряк уже встиг відплисти на добру сотню ярдів, і я бачив, як при кожному потужному ударі весел човен високо підкидало вгору. У безсилій люті я видав дикий клич і, як загнаний звір, став кидатися туди і сюди по берегу. Він обернувся та побачив мене. Піднявшись із лави, він витончено вклонився та махнув мені рукою. Це не був жест тріумфу чи глузування. Як я не був розлючений і засмучений, але второпав, що це – урочисте та ввічливе прощання. Потім він знову взявся за весла, і маленька шлюпка помчала по морю на вихід із бухти. Сонце вже зайшло, залишивши на воді лише похмуру багряну смугу, яка тягнулася далеко-далеко і зливалася на обрії з пурпуровим серпанком. Хутко перетнувши цю зловісну смугу, шлюпка ставала все меншою і меншою, поки нічні тіні не згустилися навколо неї і вона не перетворилася в маленьку цяточку в пустельному морі. Потім розчинилася і ця неясна пляма, її огорнула темрява, яка, здавалося, ніколи не розсіється.

Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березі, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Ні, тисячу разів ні! Я не з тих, хто заради білого личка або блакитних очей готовий забути все своє колишнє життя, змінити напрямок своїх думок і зректися багатьох чинників. Моє серце не було зворушене. Але моя гордість, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тільки, адже я не зумів допомогти цьому слабкому створінню, яке так благало мене про неї і так покладалося на мене! При цій думці мене охоплювала лють і кров вдаряла в голову.

Цієї ночі з моря подув потужний вітер. Хвилі скажено кидалися на берег, ніби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос і гуркіт гармоніювали з моїм збудженим станом. Всю ніч я швендяв туди і сюди берегом, мокрий від бризок і дощу, стежачи очима за білими гребенями валів і прислухаючись до завивання шторму. В моєму серці кипіла злість на російського моряка. «О, якби ж він тільки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки. – Якби він тільки повернувся!»

І він повернувся. Коли на сході засірів світанок та освітив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролітали похмурі хмари, я знову побачив його. За кількасот ярдів від мене лежав довгий чорний предмет, який підкидали сердиті вали. Це був мій човен, понівечений до невпізнання. Трохи віддалік, на мілині, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я відразу ж збагнув, що це був мертвий росіянин, котрий лежав долілиць. Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що російський моряк тримав в обіймах дівчину, немов захищаючи її своїм скаліченим тілом від люті шторму. Бурхливе море могло відібрати його життя, але всієї його злості не вистачило, щоб відірвати цього впертого чоловіка від коханої дівчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цієї жахливої ночі навіть легковажна жінка нарешті втямила, що означає вірне серце та міцні руки, які боролися за неї і так дбайливо її боронили. Інакше чому б вона так ніжно тулилася голівкою до його широких грудей, а її золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчі застигла така світла посмішка невимовного щастя та радощів, що навіть сама смерть не змогла її стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивішою, ніж життя.

Ми з Медж поховали їх на березі пустельного Північного моря. Глибоко в жовтому піску лежать вони у спільній могилі. У світі навколо них відбуватимуться різні події. Імперії будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закінчуватися великі війни, валитися династії, але ці двоє, байдужі до всього, вічно обіймаючи одне одного, лежатимуть у своїй самотній могилі на березі гамірного океану. Інколи мені здається, що їхні душі, наче примарні чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над їхньою могилою немає хреста або якось іншого знаку, але іноді стара Медж приносить сюди дикі квіти. І коли під час своїх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипані на піску свіжі квіти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку і на короткий час порушила нудну одноманітність мого безрадісного життя.