Асфальт був розбитий, тому Рустем їхав повільно, об’їжджаючи кожну вибоїну. Хвилин із п’ять вони мовчали, й екстрасенса опанувало дивне відчуття. Ніби вони дедалі більше відривалися від реального світу. Обабіч тяглися рівні ряди молодих беріз. Світло фар вихоплювало їх із темряви, мов іншопланетних магів у білих плащах. Надзвичайно високі й тонкі, ці маги без жодних емоцій стежили за автомобілем, похитуючи своїми каптурами й перешіптуючись. Вони були ніби з іншого світу. Цілком байдужі до страждань живих істот, виконуючи своє завдання, вони були готові завдати смертельного удару. Та поки що вичікували.

Рустем з внутрішнім острахом дивився на ряди беріз, не розуміючи, що його так лякає. За кілька хвилин дорога скінчилася невеличким майданчиком, на краю якого, мов сторожа, стояли кілька старих кленів. Екстрасенс розвернувся по колу і, освітивши фарами ворота й садибу пані Катерини за ними, зупинився.

– Це її дім? – вигукнула Ніна в нього за спиною.

– Авжеж.

– Нічогенький будиночок!

Будинок і справді виявився непростим. Це була справжня дворянська садиба, що колись належала польському родові. Можливо, і саме містечко утворилося з села, що свого часу було його власністю. Та Рустем цього не знав. Облуплений фасад сірої будівлі був з двох боків оздоблений вежами під гострокутними дахами. Двоє вікон на другому поверсі кволо світилися крізь штори червонясто-жовтим світлом. Але в холі першого поверху горіло яскравіше світло й завдяки цьому можна було виразно бачити ґанок. Більше ніде не світилося. Дім оточувала груба кам’яна стіна, де-не-де вкрита мохом і в’юнкими рослинами.

«Вона що, сама там живе? – подумав Рустем. – Тут хто завгодно з глузду з’їде!».

І справді, садиба мала страхітливий, навіть містичний вигляд. Коли люди говорять про дім з привидами, зазвичай він уявляється саме таким – у ньому не те що жити страшно, а навіть і переночувати. Тим паче – в самоті.

Рустем припаркував своє авто біля воріт і вийшов, скомандувавши сторопілій Ніні:

– Ходімо!

Екстрасенс дістав із багажника спортивну сумку з реквізитом для вистави й рушив до кутої хвіртки, яку помітив праворуч від таких само залізних воріт. У центрі на них ще був помітний дворянський герб колишніх власників. Ніна досі вовтузилася в машині, щось неголосно бурмочучи. Біля хвіртки не було видно жодних сигнальних пристроїв, щоб сповістити господині про прибуття. Рустем смикнув за ручку, та хвіртка виявилася замкненою. Зсередини видно було засувку, й екстрасенс простромив руку крізь сталеві ґрати, щоб відкрити її. Дотягнутися рукою було складно, тому Рустем припав щокою до холодних ґрат. Відчинивши засувку й повернувшись обличчям до хвіртки, він аж підскочив від несподіванки: просто навпроти в темряві з’явилося обличчя Катерини.

– Рустеме Ібрагімовичу! Чому ж ви не зателефонували? Я б відчинила вам! – з якоюсь дивною самовпевненістю заговорила господиня.

– Та якось…– розгублено відповів Рустем. – Він щосили намагався приховати збентеженість, адже його заскочили зненацька. Екстрасенс завше має бути напоготові. Він посміхнувся й додав м’яко, але зверхньо: – Уже під’їхали, тому й не телефонував.

– Давайте, я вам ворота відчиню, і ви заїдете на територію, – запропонувала Катерина.

– Давайте.

Ніна до того часу лише вийшла з машини.

– Сідай назад! Під’їдемо до будинку.

– Та годі тобі! – Ніна посміхнулася господині. – Я з Катериною дійду, довше бути сідати знову. Ти заїжджай.

Рустем від’їхав трохи назад. Фари освітили відчинені ворота. Дивно, але він не побачив ні Катерини, ані своєї помічниці. У темряві оглядівся навсібіч і вирішив, що жінки десь за кущами. Не надаючи цьому значення, проїхав до будинку, зупинився й заглушив двигун. Коли фари погасли, крізь шибку авто побачив господиню з Ніною, які вже чекали на нього. Рустем вийшов із машини, відчинив задні дверцята й знову дістав свою сумку, яку був закинув туди перед ворітьми.

Обличчя Ніни здалося йому чи то стривоженим, чи ошелешеним. Катерина ж, навпаки, тепер мала більш упевнений вигляд, здавалася врівноваженою – не те що під час прийому. Тоді вона справляла враження знервованої особи, схильної до різких змін настрою від одних крайнощів до інших. Однак тепер жінка поводилася спокійно, не робила різких рухів, говорила повільніше та була більш серйозною і стриманою. Ця метаморфоза викликала думки про підміну. Ніби їх зустрічав двійник Катерини, а не вона сама.

– Як ви доїхали?

Рустем відповів напружено:

– Дякую. Добре, – його мучили підозри, що тут щось негаразд.

З’явилося відчуття, що нічого не вийде й не варто розраховувати на ті десять тисяч. «Добре, що хоч п’ять отримав! Утікай звідси мерщій!» – ніби наказував йому хтось інший, зсередини. Але ще один голос іронічно відповів: «Аякже! Розігнався! Чого ти такий наляканий? П’ять штук поклала, значить, викладе й решту!».

5

Кімната, в якій господиня розташувала Рустема, була просторою і чистою. Тут вочевидь давно ніхто не жив, але, напевне, перед прибуттям гостей кімнату прибирали, ліжко перестеляли. Висока стеля заважала почуватися затишно. Тут ніби бракувало тепла. Тепло наче й було в кімнаті, але тільки сушило подих, при цьому не зігріваючи пальців. Атмосфера здавалася важкою, нежитловою. Навіть сама обстановка ніби намагалася виштовхнути геть, але м’яко й непомітно, невловимо для свідомості. Інтер’єр, розташування вікон – кожна деталь і кожна річ ніби вступала в протиріччя зі своїм призначенням і сперечалася з рештою обстановки. «Не по фен шуй!» – іронічно визначив Рустем причини цього явища. Спробував щось змінити, відчинивши вікно, та за якийсь час стало по-справжньому холодно. Парадоксальним здавалося те, що якби він зараз вийшов надвір, міг би зігрітися в потоках теплого повітря. Чим це пояснити – Рустэм не збагнув, та й не заглиблювався у ці думки, хоча варто було б прислухатися до власних відчуттів і проаналізувати їх. Адже навіть безневинна деталь может часом свідчити про щось недобре.

Екстрасенс уже розіклав на дивані речі зі своєї сумки, коли почувся стукіт у двері. Не чекаючи на відповідь, увійшла Ніна. Відразу сіла на стілець і тихо заговорила, неспокійно озираючись навсібіч:

– Якось не віриться, що Катерина випадково поселила нас подалі одне від одного… Поки дійдеш коридором, стільки дверей…

– Ти себе накручуєш. Я вже не вперше стикаюся з ненормальними… У них у головах багато чого намішано. А ледь почнеш обряди, всі стають шовковими – страх потроху починає діяти. Думаю, все буде добре. – І все-таки Рустэм не зміг приховати занепокоєння.

– А тобі не здається… – Ніна затнулася, – начебто вона з нами якось пограти надумала?

Рустем скептично глянув на помічницю й промовчав. Хвилини за дві, скінчивши розбирати сумку, сів на ліжко, повільно видихнув і мовив:

– Які там ігри? Гроші ж заплатила. Що за гра? Гадаєш, решту не заплатить?

– Ти знаєш, що вона молола, поки ти паркувався? – Ніна заговорила поквапливо, поступово перейшла на шепіт. – Щойно ти сів у машину, вона раптом схопила мене за руку й каже: «А ти навіщо приїхала?». Я їй відповідаю, мовляв, помічниця, разом із магом працюватимемо, сутність виганятимемо з будинку. А вона мені: «Ти ж не екстрасенс!». Я кажу: «Чому це не екстрасенс? Я теж екстрасенс! Ми, кажу, з Рустемом Ібрагімовичем працюємо разом, я теж досвідчений маг!». А вона знову: «Краще б ти не їхала сюди! Рустем і сам упорається! Ліпше збирайся та мерщій додому їдь!». Мене це якось ошелешило. Думаю, чого це вона мене проганяє? Звісно, тебе знають, але ж це не значить, що я теж не можу бути сильним магом? – на частку секунди Ніна замислилася, пригадуючи подробиці й додала: – У неї такий тон був погрозоливий, наче вона зі мною скоїть щось, якщо залишуся…

Рустем знизав плечима.

– Може, якась моя таємна божевільна шанувальниця?.. – він іронічно посміхнувся і з жартівливою погрозою в голосі додав: – Убити тебе намислила з ревнощів! Ось і поселила подалі, щоб я нічого не почув уночі!

– Що ти таке кажеш? Тьфу-тьфу-тьфу! – забобонно відмахнулася Ніна.

Екстрасенс посміхнувся, заспокоюючи помічницю. Він і справді жартував над її страхами.

– Та не турбуйся ти! Вона вочевидь не агресивна. Я людей знаю. Це жінка інтелігентна. Радше сама боїться обману, тому й вигадує різні способи перевірки. Намагається зрозуміти, як ми працюватимемо, не уявляючи при цьому, що їй може дати наша робота. Не турбуйся! З такими людьми слід триматися обачно. Але не варто очікувати підступу. Її потрібно відволікти, змусити викласти певну інформацію, можливо, не відому нам, і це її переконає, зробить довірливішою. Якщо не зробити цього, вона знайде привід для сумніву. І не побачимо ми тоді решти грошей. А, може, ще й через аванс будуть неприємності. Тому маємо її переграти – Рустем був задоволений своїми висновками. – Зробимо так: завтра ти залишайся з нею в будинку та готуйся до вечірнього обряду, приглянь за нею. А їй скажи, що я поїхав готуватися. Медитувати, наприклад. Я ж поїду в місцеву поліцію та постараюся дізнатись якомога більше. Там точно щось має бути, адже, як мінімум, у неї чоловік зник. Вона говорила, що поліція була в домі й нічого не знайшла. І якщо вірити її словам, то й не лише чоловік, а її друзі. Загалом, іди спати, нічого не бійся, поки що підіграємо їй.

6

– Нічого собі! Рустам Корай! Так незвичайно бачити вас не по телевізору!

– Рустем…

– Перепрошую?

– Мене звуть не Рустамом, а Рустемом!

– Ой, вибачте. Ім’я незвичне для українського вуха. – Доглянутий чолов’яга скинув посмішку з обличчя, на мить скривджений тим, що його виправили. Це був начальник місцевого відділку поліції, до якого Рустема привів черговий зі словами: «Глянь, Петровичу, хто зі мною!» – Що ж привело вас у наші краї? Справу якусь розслідуєте?

Рустем посміхнувся, намагаючись допомогти чоловікові зрозуміти, що скривдити його не хотів, тому відповів приязно:

– У справі… Цього разу як приватна особа, без телебачення, але справа дуже серйозна. До вас по допомогу прийшов. Ви тут, напевне, все знаєте?..

Містечко, в якому опинився Рустем, було тихе та спокійне. Люди тут мешкали теж тихі й спокійні. Здебільшого. Звісно, траплялися інциденти, що вимагали втручання поліції, але, як правило, то були бійки між п’яними сусідами, молодіжне хуліганство, крадіжки. Кілька років тому сталося вбивство – чоловік застав дружину з коханцем, застрелив обох із рушниці. Але прибуття в містечко такого відомого екстрасенса, як Рустем Корай, викликало у Павла Петровича неабияке зацікавлення. Він відразу вирішив, що справа, якою займається Рустем, можливо, виявиться резонансною, і це надасть йому шанс засвітитися десь у столиці. Чи хоча б у Львові. А якщо навіть і ні, то й саме спілкування з Рустемом, передачі з участю якого так любить дивитися по телевізору його дружина, викликало у Павла Петровича відчуття, подібні до захвату. Допомогти він не відмовився, та коли Рустем запитав про дім Катерини, ентузіазм начальника згас, натомість його опанувала тривога. Екстрасенс це відразу помітив. Уже дорогою до дільниці він обмірковував варіанти розвитку подій, аби мати можливість вчасно зреагувати, тому й зреагував цілком правильно:

– Пане начальнику, Павле Петровичу… Як я вже сказав, прибув сюди за викликом приватної особи. Розумію, що, напевне, в будинку пані Катерини сталися певні події, які ви не змогли пояснити. Я вам обіцяю, що не привертатиму уваги вашого керівництва до цієї справи, не звертатимуся до нього, але якщо з’ясується щось, варте заохочення, не приховуватиму вашої неоціненної допомоги!

Начальник поліції за вдачею був людиною відкритою і привітною. Якщо його трохи розворушити, показати, що думки його відомі, він залюбки викладе карти на стіл. Та якщо виявиться, що Павло Петрович думає про інше, він викладе свої карти ще швидше. Рустем цього не передбачив, але йому пощастило.

– А якщо… Від вас, Рустеме, нічого не залежатиме? – запитав Павло Петрович і, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Від цієї пані Катерини можна очікувати чого завгодно! Я шість років тому сів у це крісло, а попередній начальник написав рапорт за власним бажанням, але без власного бажання! Тому, що просто не зміг знайти труп. А далі ще один. І знову люди зникли у неї , а не знайшли нічого! Я заступив на посаду, і ще п’ять років за це відповідав. На нервах постійно. А раптом і мене витурять? Мені до пенсії три роки лишилося! Нібито вже рік усе спокійно, аж тут ви! Як приватна особа! Добре, що хоч як приватна. Ви, Рустеме, знаєте що? Сьогодні ж із її будинку виїжджайте! Негайно! Я навіть місце в себе вам виділю, – ця думка дуже сподобалася начальникові. – От зрадіє моя жінка! Так! Я зараз машину вам організую, поїхали по речі, – Павло Петрович скочив зі стільця й рушив до виходу, вже готовий разом із Рустемом їхати до будинку пані Катерини.

– Павле Петровичу, та що ви! Я так не можу!

– Як це «не можу»? – розгубився начальник поліції.

– Не зможу виконувати свою роботу, якщо переїду з її будинку! Я маю перебувати там!

Павло Петрович обурено підвищив голос:

– Та ви хоч розумієте… – він затнувся, але таки продовжив. – Ну, а якщо й ви зникнете? Ви! Та з мене ж тоді справді три шкіри спустять! Де ж мені потім ще й вас шукати? Що робити? Ні, не буде цього! Поїхали! Через три роки приїздіть, я вийду на пенсію, й тоді робіть собі, що хочете!

– Стривайте! Павле Петровичу! Сядьте, будь ласка! – Рустем м’яко, але впевнено всадовив начальника назад за його робочий стіл, і той послухався, розуміючи, що силоміць нічого з ним не вдіє, доведеться домовлятися. – Послухайте мене, – вів він далі, – я вже тут і маю виконати свою роботу. Якщо ви мені розповісте всю історію, нічого для вас не зміниться. І якщо я… – Рустем скептично посміхнувся, хоча тривога поліцейського збудила в ньому приглушений страх, – якщо я маю зникнути, то це станеться в будь-якому випадку. Але! Якщо допоможете мені, то виявите себе як значно кращий начальник, ніж ваш попередник! Може, й на посаді вас підвищать, а там, гляди, й на пенсію не потрібно буде поспішати, адже путі Господні невідомі! Попрацюєте ще на гарній посаді. Та й пенсія буде вища. – Рустем заговорив упевненіше, відчуваючи, що спіймав начальника поліції на гачок. – Врешті-решт, і я не абихто! І не такі справи розплутував! Невже ви вважаєте цю справу складнішою за ті, що показують по телевізору?