– Пані Катерино, заспокойтеся! Що в домі відбувається зараз? – він спробував відволікти жінку від дивного зникнення її благовірного. Незручно було спостерігати за її переживаннями. Він ще не встиг зрозуміти цю людину, підібрати ключа до її душевного світу. Попри свою депресивну поведінку, Катерина все-таки не нагадувала психічно хворої. Хоча й виключати щось подібне було не варто.

Вона недбало витерла сльози долонями й підняла обличчя. Воно було все в дивних плямах. Тінь, що падала від Рустема в хисткому полум’ї свічки, змусила його подумати, що то в жінки потік макіяж. Але… На її обличчі не було макіяжу! Рустем придивився пильніше, й волосся знову заворушилось у нього на потилиці, так само, як і вчора, під час дощу. Обличчям Катерини була розмазана кров. Рустем вдивлявся знову й знову, намагаючись з’ясувати, чи не примарилося йому, та щоки жінки, яка розповідала далі, справді були забруднені кров’ю. Холодок пробіг його шкірою, а власна кров мовби застигла в жилах. Подих перехопило, думки неначе захиталися на хвилях. Та попри свою фобію, Рустем був таки сильним чоловіком і міг приховати своє самопочуття. Він змалечку звик це приховувати, адже чоловік, який боїться крові, може здаватися іншим слабким. Не можна виказувати власну слабкість і в його роботі, адже клієнти шукають підтримки, яку може надати лише сильна людина. Сильний у всьому – значить, сильний екстрасенс.

– Що у вас на обличчі? – насилу вичавив він із себе. – Це кров?

Катерина стрепенулася, дістала із сумочки люстерко й глянула в нього.

– Ну ось! – підтвердила вона. – Кров! Ось до чого Воно мене доводить! Так часто буває! Раптом з носа кров потече, а то ще буває запаморочення, навіть свідомість іноді втрачаю. Відчуваю, ніби з мене енергію щось забирає. – Катерина дістала носовичок і заходилася відтирати кров з обличчя. – До лікарів зверталася, діагнозу жодного поставити не можуть, кажуть, що я здорова. Та я й сама знаю, що здорова! Якби ж на голову хвора – так теж перевірялася: здорова! Хочете, довідку покажу? – гірко посміхнулася Катерина. Рустем проігнорував запитання, і вона, не замовкаючи, виклала на стіл папірець із печатками. – У мене ж раніше багато друзів було, вони всі хотіли допомогти мені, знали мою ситуацію, але всі зникали у мене в підвалі. Знають, що дім у мене великий, зупинитися є де… Приїдуть, спробують щось з’ясувати, зрозуміти, що відбувається, а сутність усіх поглинає. Тепер нікого не лишилося, допомогти нема кому, єдина надія на вас.

«Ні, все-таки хвора, – подумав Рустем. – Таку маячню меле… Звідки в неї друзі? Що значить «зникають»? У них що, родичів нема? Поліція б там уже все догори дном перевернула… – погляд його звернувся до розкладеної на столі довідки. – Якщо хвора, то це тоді що? Як таке можливе? Не розумію…».

– Я бачу, відчуваю, що вже виснажена… Воно скоро мене вб’є… – жінка знову затулила обличчя долонями й заплакала. Рустем напружився, знову очікуючи кривавих сліз, та коли Катерина підняла до нього обличчя, воно було чисте. – Допоможіть мені, Рустеме Ібрагімовичу! Ви сильний екстрасенс! Я навіть і не думала ні про кого іншого, коли зважилася просити допомоги, зрозуміла, що лише до вас варто звертатися! Вірю, що ви мене врятуєте! Мене ваша помічниця не хотіла записувати, а я б не дочекалася! Померла би! Довелося б до когось іншого йти, але щойно я вас побачила по телевізору, відразу зрозуміла: мені тільки до вас треба! Шлях не близький, поки зібралася, воно вже ночами почало потрошку вилазити… І знаєте, лежу в ліжку, а воно пливе попід стелею, мов чорна хмара, чи навіть як щільний рій мух, а потім наді мною ніби восьминіг мацаки випускає, і вони мов п’явки, присмоктуються до шиї, до вен на руках, до ніг і викачують щось із мене. І так аж до ранку, просто як паразит якийсь! – Рустем дедалі більше переконувався, що в жінки шизофренія, але після останніх слів вона показала свої зап’ястя з червоно-синіми плямами, справді схожими на сліди від присосок. Катерина відгорнула комір блузки під кофтою та показала подібні знаки й на шиї. Це стурбувало Рустема, але він знову повернувся до думки про те, скільки можна просити з неї.

Катерина замовкла на мить, мовби прочитавши його думки, й почала знову:

– Ви знаєте, гроші з собою на той світ не забереш! У мене більше нікого немає. Просто хочу спокійно віка дожити. Все, що лишилося, за це віддати готова! Ось я принесла… – вона заметушилася, полізла в сумочку. – Тут п’ятнадцять тисяч доларів, – жінка виклала пачку стягнутих гумкою купюр і накрила їх долонею. Її погляд був уже цілком притомним, вона примружилась і глянула Рустемові просто у вічі. – Але… Ви тільки не ображайтеся, ми всі люди, нас усіх нечистий спокушає… Я не суддя, мені головне, щоб результат був! Я не все принесла… Ще десять тисяч віддам, коли допоможете! – голос у неї затремтів, і Рустем збагнув: якщо натиснути, вона принесе й решту, аби лишень узявся.

Але її рішучість і надмірна зацікавленість змусили його стриматися. Насправді Рустем узявся б до справи, навіть якби жінка пропонувала тільки п’ять тисяч. Але сума, названа Катериною, змусила його радісно затримати подих. Саме стільки йому потрібно! Оце-то збіг! Та Катерина не вмовкала:

– Та якщо знадобиться, я й дім продати можу, аби лишень живою зостатися!

Приплив жадібного захвату опанував Рустема. «Зупинися! Потім! Усе потім! Пізніше подумаю!» – зусиллям волі він припинив потік радості, аби не припуститися помилки. Гроші майже у нього в руках, але жінка вочевидь не сповна розуму, в неї можуть виявитися родичі, які потім напишуть заяву в поліцію, мовляв, шахрай обдурив психічно хвору людину. Тут слід діяти обачно. «Є п’ять тисяч, з цього й будемо виходити! – думав Рустем. – Доведеться їхати до неї, дивитися підвал, чистити будинок. Ще десять штук зароблю, а це все, що мені потрібно…. Ну, а щодо будинку… Побачимо».

– Добре, Катю, я тобі допоможу, – екстрасенс заговорив поблажливо-батьківським тоном. – Бачу, що людина ти серйозна. Звісно, гонорари в мене чималі, скажу відверто, за ті гроші, які ти пропонуєш, не до кожного поїхав би. Але тобі допоможу. Бачу, що ти потребуєш моєї допомоги, й ніхто, крім мене, не знайде ради на твоє лихо. Але доведеться зачекати! У мене є й інші клієнти, з якими маю скінчити роботу! Зможу виїхати до тебе тижнів за три…

– Та що ви таке кажете, Рустеме Ібрагімовичу… – стримано, ніби готуючись заплакати, перебила Катерина. – Не буде мене вже за три тижні… Помру я! Гаразд, давайте я вам ще тисячу шістсот доларів додам, щоб ви взялись якомога швидше! – вона жалібно глянула на Рустема. – Але це все, що в мене зараз є… Хотіла на життя собі залишити хоча б щось…

Рустем тяжко зітхнув.

– Та про що ти, Катрусю? Хіба ж ідеться про гроші? Не потрібні мені твої тисяча шістсот. Гаразд… Я всі зустрічі з клієнтами перенесу, продовжу з ними пізніше. Може, й справді, тебе потрібно рятувати в першу чергу! Завтра ще виїхати не зможу, а післязавтра точно виїду. Зранку. Дочекаєшся? – посміхнувся він.

Катерина посміхнулась у відповідь:

– Постараюся…

– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрінь мене, будь ласка! Шістсот кілометрів їхати! Ти запиши мій особистий телефон, якщо виникнуть серйозні проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанційно, щоб хоч трохи тебе підтримати.

3

«Бог виявляє себе у випадковостях, – міркував Рустем за кермом свого автомобіля. – Де ж іще є в нашому житті є можливість для виявлення Божої волі, як не у випадкових подіях? Це ми, нерозумні істоти, вважаємо Його волю випадковими збігами, хоча при цьому іноді й розуміємо, що їх чомусь забагато. І всі вони ведуть до єдиної мети, до того, що було нам найнеобхідніше. Саме до тієї єдиної правильної мети, що змінює наше життя на краще. Її можна досягти легко, а можна пройти через страждання, але остаточний результат у будь-якому разі поліпшить наше життя. Ось вона, батьківська любов Бога, та любов, з якою батько робить для своєї дитини те, що краще для неї, навіть якщо вдячності чекати не варто. Мій шлях був складним, але тепер Бог що не день допомагає мені зрозуміти: я не марно здолав той шлях. І скидається на те, що цей випадок є ще одним його нагадуванням. Я випадково вийшов разом із клієнткою в той момент, коли Ніна розмовляла з Катериною, й лише за цим збігом обставин жінка потрапила до мене вчора. Інакше Ніна не записала б її й вона могла б звернутися до іншого екстрасенса. А гроші?.. І саме п’ятнадцять тисяч запропонувала! Сама! Те, чого я просив у Бога, не більше й не менше. Рівно стільки, скільки потрібно для придбання квартири! Ну хіба можливі такі збіги? Ой, тільки б у мене все вийшло! Має все вийти! Син з університетського гуртожитку переїде до мене, одружиться, бо є куди привести дружину. І в нас знову буде щаслива родина…».

Рустем згадав про небіжчицю дружину й знову засумував: «Шкода, Феріда не побачить цього… Гаразд, годі мріяти. Спочатку слід завершити справу!».

Сонце, блискуча золота монетка в небі, й воно ж – безперервний космічний вибух. Не камінь, не повітря, не земля, не вода… Але все-таки ще щось матеріальне – чиста енергія. Майже 150 мільйонів кілометрів від нас, але настільки потужна сила криється в ньому! Навіть з такої відстані воно настільки близьке нам фізично. А з вигляду – маленька блискуча монетка в небі. І нібито ми звикли й не замислюємося про його потужність, але виставиш долоню, й воно пригріє, сядеш у авто, проїдеш кілька сотень кілометрів і побачиш, як воно впливає на нашу планету. Їдеш у один бік – навколо сніг, їдеш в інший – нестерпна спека. І навіть не віриться, що все це вплив тієї малої монетки в небі, настільки далекої і настільки могутньої, що весь цей величезний світ існує завдяки їй, мільйони років зігріваючись її теплом. Це невеличке коло над нашими головами ганяє потоки повітря всією планетою, а разом із ними переміщує і потоки води. Саме воно пробуджує природу й присипляє її, огортаючи в запинало снігу та вкриваючи шкоринкою криги. Воно щодня заливає світлом і теплом ці міста з їхніми проспектами, вулицями й будинками-мурашниками. За його покликом потоки людей і машин вирушають до місць виконання своєї роботи. Кожен з нас звик до такого порядку, звик до Сонця й не замислюється про його могутність, вважаючи, що саме він і є найважливішою складовою цього світу. І все навколо здається лише другорядними складовими. Звідки це в людині? Цілий світ волає про те, що кожен з нас лише нікчемна комаха, а ми все одно почуваємося важливими й незамінними. Абсурд? Чи ні? Може, ці відчуття передаються нам від Того, чиїми частинками є ми всі? Від істоти, значно більшої та важливішої за цю нікчемну вогненну сферу в космосі? Сферу, створену лише для того, щоб гріти й освітлювати оцей проспект, квітучі каштани, вишикувані обабіч, автомобіль, що мчить геть із міста, і шлях до єдиної правильної мети сина Божого, який цим автомобілем керує.

Рустем ніколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднішній день не став винятком. Він зібрався виїхати рано вранці, але вибрався з Києва лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечірнього, червонясто-золотавого відтінку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цілого дня, адже через пізнє прибуття на місце він не зможе провести перший сьогоднішній обряд.

– Ніно, ти нічого не забула? – звернувся він до адміністраторки, яка сиділа ззаду.

– Та начебто ні. Свічки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, дві штуки, свою мантію, трави всі зібрала, ритуальний пісок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нібито все взяла…

– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помічницю.

– Авжеж! Не знайшла кращої роботи, то тільки й лишилося, що чаклувати… – несподівано з сумом відповіла адміністраторка, не відвертаючи погляду від вікна.

– Якесь невдоволення в голосі, чи мені причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовує, Ніно?

– Ну, як сказати… Загалом, ні… Тут річ не в тобі, Рустеме… Просто це, звісно, не робота моєї мрії… Ні, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своєму місці. Навчалася п’ять років в університеті, стільки років працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освічена, розумна, на всьому знаюся, маю ділову жилку… І не маю того, на що заслуговую. Скільки я отак у тебе працюватиму? Все життя? А я ж розумію, що йти мені від тебе нема куди – нікому не потрібна…

Рустем хвильку помовчав, перш ніж відповісти й нарешті озвався:

– Ніно… Твоя проблема в тому, що ти хочеш поставити себе вище за інших! Це дуже шкодить людям у житті! Ось я чітко розумію, що всі люди від початку рівні, нам усім Бог дав порівну, та поки людина силкується піднестися над іншими, вона лише провалюється щораз глибше! Не вважай себе вищою за інших, вони теж не завжди задоволені тим, що мають, і люди, гідні набагато більшого, займаються часом справами ще менш достойними, ніж твоя. Але поглянь на інших. Відчуття вищості над людьми таке саме гріховне, як і гордощі, злість, злопам’ятність тощо. Але ці почуття передовсім шкодять тим, кому належать. Крім того, хіба ж твоя робота така вже погана? Ти добре заробляєш, і я знаю, що ти не зможеш змінити своє життя лише з цієї причини, але серед іншого, ти допомагаєш людям! Можливо, ти не завжди чесна, як і я, та буває неправда для блага, так само, як і буває правда на шкоду! Ми з тобою граємо спектакль, аби розкрити в людині її власні здібності. І це допомагає їй упоратися з проблемами. З усіма! Будь-яка людина здатна вирішити будь-яке завдання! Тому що кожен Божий син як його дитя володіє частинкою Його могутності! Ось ти, якщо почуваєшся невдоволеною своїм життям, – Рустем лукаво посміхнувся, – можеш змінити його та знайти іншу роботу, яка припала б тобі до смаку. А я, звісно, жалкуватиму, але все-таки знайду тобі заміну.

– Ну, що ти, Рустеме, – грайливо посміхнулася Ніна, – ти ж мене знаєш! Накотило – й відкотило! Недоспала просто! Не так уже все й погано. До того ж, як я можу тебе іншій довірити?

– Оце вже правильний настрій!

Обоє замовкли, поринувши у власні думки. Авто виїхало за межі Києва та попрямувало на захід, на Львівщину, до родового гнізда Катерини.

4

Смеркало. Містечко, в яке в’їхав Рустем, було невеличке, як і більшість таких містечок. Власне, воно й складався з центральної вулиці, вздовж якої вишикувалися триповерхові будинки з яскраво освітленою рекламою на вивісках крамниць. Обабіч цієї вулиці вогнів майже не було видно. Звісно, вони були, але, розкидані то тут, то там, майже розчинялися в пітьмі. Вогники з вікон, від ліхтарів і лампочок у дворах, над якими панував найбільший, але бляклий ліхтар місяця, затягнутий білястою пеленою. Ці розрізнені вогники на околиці часом вихоплювали з пітьми приватні будинки, сади й городи. Будинки, до речі, не здавалися ні бідними, ні сільськими – найчастіше то були красиві сучасні котеджі.

– Цікаво, звідки у людей тут гроші, щоб зводити такі будинки? – вголос поцікавився Рустем.

– Ну, зрозуміло, звідки! – відгукнулася Ніна. – Працюють у Європі, в Польщу їздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, і будують тут котеджі.

Навігатор штучним жіночим голосом скомандував: «Поверніть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’їхало авто, не освітлювалася, будівель на ній не було. На дорозі промайнуло щось темне. Спрацювала реакція досвідченого водія, Рустем ударив по гальмах і одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозі потрапило під розсіяне світло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобілем, а інший кіт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.

– Що сталося? – гукнула Ніна з заднього сидіння. Вона ще не розгледіла картини на дорозі.

– Ледь не вбив кота. – Рустем повільно зрушив з місця, виїжджаючи з узбіччя. Ніна роздивилася нарешті те, що відбувалося на дорозі.

– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’їхав! Краще б зачавив!

– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирішуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здається тобі мерзенним. А ми самі дуже відрізняємося від них?

– Не помічала досі в тебе такої любові до тварин, – трохи напружено відповіла Ніна.

– Я й не люблю їх. Взагалі вважаю, що тварини – це чисте зло. Тіло, наповнене інстинктами, з цілковитою відсутністю любові. Ті, хто любить тварин, схильні приписувати їм людські риси, але це помилка.

– Отакої!

– А що? Я зі своїм ставленням завдаю їм меншої шкоди, ніж більшість їхніх прихильників. Тварини мають жити в своєму світі, а ми в своєму. Але насправді наша основа абсолютно ідентична тваринній. Тобто ми такі самі, як і вони, просто в нас додано дещо стороннє. Ми його вважаємо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маємо права, але і з добром своїм до них краще не лізти. Свої серед чужих, чужі серед своїх.

– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немає любові»!. Але ж від них мерзоти бачиш менше, ніж чогось доброго. Мені здається, ти не маєш рації. В них любові більше, ніж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своїх господарів, а часом і життя своє віддають за них, або ті ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят із вогню?

– Собаки схильні до звикання. Відданість – це не любов. Зваж, люди також часом піддають себе ризику (завжди сподіваючись вижити) заради своїх вождів, але хіба це можна назвати любов’ю? Ти кажеш, кицька рятує кошенят… Хоч би як цинічно це звучало, та коли кицька витягає з вогню кошенят і коли кіт на дорозі трахає мертву кицьку – це вони роблять з одних і тих самих спонукань. І лише ми, люди, наділені тим світлом, яке робить нас не схожими на тварин, здатні розділити ці дії на цілком протилежні. Мерзенність чи краса – це лише наша мораль, а ось тварини завше керуються одним-єдиним.

– Т-ак, Рустеме… Ти зараз просто стираєш у мені те, що робило з мене людину! – іронічно озвалася Ніна. Рустем засміявся.

– А ти в чомусь маєш рацію! Тому іноді нам не потрібно багато думати, а слід просто дотримуватися законів! У жодному випадку – вбивати не можна, хоч би яких потворних форм набувало життя.