У цю годину господар добрий до раба, бо важкий, виснажливий день позаду, спека спадає, і вони вступають пліч-о-пліч у прохолоду. І він дозволяє невільникові взяти склянку чаю. А той, сповнений вдячності за склянку чаю, ладен цілувати коліна своєму панові. Невільника ніколи не беруть у кайдани. Немає потреби! Він щиро відданий! Він мудро зрікся ідентичності поваленого чорного короля – він тепер лише щасливий раб.

Втім якогось дня його буде звільнено. Коли він постаріє настільки, що не вартий буде одягу і харчів, йому дарують необмежену волю. Впродовж трьох днів він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи себе на послуги і дедалі підупадаючи на силі, а наприкінці третього дня так само мудро скулиться на піску. У Джубі я бачив, як вони помирали голяка. Маври споглядали їхнє довге часування, не зловтішаючись; їхні дітлахи бавилися поряд з тими сумними уламками, а на світанку мерщій бігли подивитись, чи воно ще ворушиться, але не сміялися зі старого служника. Такий був природний перебіг справ. Чоловікові ніби сказали: «Ти гарно попрацював, маєш право спочити. Засинай». Він лежав, випроставшись, відчуваючи голод лише як запаморочення, але не як несправедливість – а тільки вона завдає страждань. Потроху він змішувався з землею. Висушений сонцем і прийнятий землею. Тридцять років роботи, а тоді – право на сон і на землю.

Перший такий, що мені здибався, ні словом ні на кого не нарікав; але йому не було на кого нарікати. В ньому вгадувалась невиразна покірність, як верховинця, що заблукав у горах, і, знесилений, лягає у замет, кутаючись у свої марення і в сніги. Мене схвилювали не його страждання. Я в них не вірив. Але зі смертю кожної людини помирає невідомий світ, і я питав себе, які образи згасають у ньому? Які плантації Сенегалу чи білі міста Південного Марокко повільно йдуть у забуття? Мені не випадає пізнати, чи у цій масі чорної плоті згасають лише жалюгідніші турботи про приготування чаю та водопій для худоби, чи засинає душа невільника, чи, може, пробуджена передсмертними спогадами, в усій своїй величі вмирає людина. Міцна черепна коробка видавалась мені скринькою з коштовностями. Я не знав, які барви, які святкові картини, які скарби, непотрібні тут, у пустелі, вціліли у катастрофі. Осьде вона – важка, замкнена скринька. А я не знаю, яка частина світу мерхне в цій людині в дні її останнього сну, мерхне у цій свідомості і у цій плоті, що мало-помалу проростає ніччю і корінням.

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом…

Барк, чорношкірий невільник, з усіх знайомих мені рабів, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня він зостався на землі голий, як той новонароджений. Адже інколи Грім Господній за якусь годину спустошує все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намірялися звести на ніщо його особистість. Проте Барк не зрікався себе, тим часом, як інші невільники легко дозволяли вбити в собі бідного погонича худоби, що мусив цілий рік у поті чола заробляти свій хліб!

Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на ліпше. Він не бажав радощів невільника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда він зберігав місце у своєму серці, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але ніхто інший там не замешкає! Барк нагадував того сивого садівника, що вмирає з вірності серед порослих травою алей, серед сумної тиші.

Він не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», він казав: «Мене звали Мохаммедом», мріючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне і самим воскресінням своїм прожене постать раба. Траплялось у нічній тиші його обсідали спогади, у всій своїй повноті, як пісенька з дитинства.

«– Серед глупої ночі він говорить про Марракеш, – розповідав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотній, не уникне таких нападів. Той, інший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелі, де до нього ніколи не підходила жодна жінка. Барк дослухався пісні джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очі, Барк уявляв себе у білому будиночку, над яким щоночі світить та сама зірка, а не тут, де сплять у наметі, знай мандруючи за вітром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таємничий спосіб оживали в ньому, наче притягнені магнітом, Барк ішов до мене. Він хотів мені сказати, що готовий, що ніжність його готова, і тільки повернення додому дозволить її вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усміхався, підказуючи мені хитрість, до якої я, звісно, сам просто не додумався:

– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в літаку на Аґадір…

– Барку, старий!.. Бідолаха Барк…

Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми сміли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври віддячили б за крадіжку і образу жорстокою різаниною. Вкупі з механіками Лоберґом, Маршалєм і Абґралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються європейці, охочі до купівлі раба. Вони з того зловживали.

– Двадцять тисяч франків.

– Ти знущаєшся?

– Та ти глянь, які в нього дужі руки…

Так минали місяці.

Нарешті, маври зменшили свої апетити, і, спираючись на допомогу друзів, яким я написав у Францію, я відчув, що зможу викупити старого Барка.

Перемовини були непростими. Тривали вони цілий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на піску, п’ятнадцять маврів і я. Мені крадькома допомагав наш спільний з власником Барка приятель, розбійник Зін Улд Раттарі.

– Продай ти старого, – радив він другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всередині. Якогось дня він раптом почне пухнути. Доки не пізно, продай його французові.

Іншому розбійникові, Раґґі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в оборудці, тож Раґґі теж спокушав власника:

– На ці гроші ти купиш верблюдів, рушниці, набої. Зможеш зібрати загін, щоб піти на французів. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабів. Здихайся того старого.

І мені продали Барка. Шість днів поспіль я тримав його під замком у нашому бараку, бо, якби він кудись поткнувся до прибуття літака, маври б його знову схопили і продали куди-небудь подалі.

Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут^[6], прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.

– Тепер ти наш син.

Згідно з законом він став за сина також мені.

І Барк перецілував усіх своїх батьків.

Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…

Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.

А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.

– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.

Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.

А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.

– Барку, прощавай!

– Ні.

– Як це «ні»?

– Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.

Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.

Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:

– Що тебе мучить?

– Нічого…

Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив чаю для Абдалли і для себе. То був перший учинок пана; він мав владу перетворити чоловіка. Втім, кельнер налив йому чаю, нітрохи нічим не здивований. Він не відчував, наливаючи чай, що славить вільну людину.

– Ходімо деінде, – сказав Барк.

Вони піднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Аґадірі вище за решту.

До них підійшли малі берберські танцівниці. Вони були такі милі й догідливі, що Барк побадьорішав: саме вони, самі того не відаючи, прийняли його у новому житті. Вони взяли його за руку і поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось іншого. Барк хотів повідати їм про своє відродження. Вони лагідно сміялись. Вони були задоволені з того, що він задоволений. Бажаючи справити враження, він докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це їх нітрохи не здивувало. Кожна людина має своє ім’я, і багато хто вертається з далеких країв.

Він знову потягнув Абдаллу до міста. Він блукав серед єврейських яток, дивився на море, думав, от, він може іти куди заманеться, він вільний… Але ця воля здалась йому гіркою – вона йому показала, наскільки йому бракує зв’язків зі світом.

А тоді Барк погладив по щоці дитину, що йшла повз нього. Маля всміхнулося. То не було панське дитя, звичне до лестощів. То було слабеньке дитя, якому Барк подарував ніжність. І яке до нього усміхнулося у відповідь. Маля пробудило Барка, і Барк усвідомив своє місце на землі, завдяки тому що слабке дитя усміхнулось Баркові. Він рушив уперед широкими кроками, ніби визначивши собі якусь мету.

– Чого ти шукаєш? – поцікавився Абдалла.

– Нічого, – відказав Барк.

Але, завернувши за ріг, він натрапив на гурт дітлахів, що бавились на вулиці, і зупинився. Осьде воно. Він мовчки подивився на них. Тоді пішов до єврейських яток і повернувся звідти з цілим оберемком гостинців. Абдалла обурився:

– Дурню, на що ти гроші витрачаєш!

Але Барк уже нічого не чув. Він урочисто підкликав кожного з дітей. І малі рученята потяглись до іграшок, до браслетів, до розшитих золотом пантофель. І кожне, міцно вхопивши свій скарб, тікало, як дикун.

Почувши про такі дива, до Барка збіглась інша дітвора Аґадіра, а він усіх взув у шиті золотом пантофлі. А чутка про щедрого чорношкірого бога розлетілася вже й околицями Аґадіра, звідки теж збігалися діти. Вони товклися навколо Барка, чіплялись за пошарпане вбрання недавнього раба і голосно вимагали своєї частки. Барк був розорений.

На думку Абдалли, він «збожеволів на радощах». А як на мене, річ не в тім, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільний чоловік, він мав найголовніше благо – право на любов з боку інших людей, право йти хоч на північ, хоч на південь і в поті чола свого здобувати хліб свій щоденний. То що йому ті гроші… тим часом, як він зазнавав гострого, пекучого, мов голод, прагнення бути людиною серед людей, відчути зв’язок з людьми. Аґадірські танцівниці були лагідні зі старим Барком, але він розлучився з ними так само легко, як зустрівся з ними: він не відчув, що потрібний їм. Служник в арабській кав’ярні, перехожі на вулицях – усі поважали в ньому вільну людину, ділили з ним місце під сонцем, але ніхто не потребував його. Він був вільний, але аж надто вільний. Він не відчував, що він щось важить на землі. Йому бракувало тягаря людських стосунків, від якого важчає хода; йому бракувало сліз, докорів, лайки, радощів – усього, що людина плекає чи розриває, тих численних уз, які єднають людину з іншими людьми і надають їй ваги. Але тепер над Барком тяжіли незліченні дитячі сподіванки…

У славі призахідного сонця над Аґадіром, у годину вечірньої прохолоди, що стільки років була для нього єдиною очікуваною ласкою і єдиним притулком, почалась доба Баркового королівського правління. З наближенням часу його від’їзду, Барк рушив потроху, проводячи свою першу борозну в новому світі, скупаний припливом дітвори, як його купала колись отара овець. Завтра він повернеться у рідну свою нужду, за всіх відповідальний, і, можливо, його старим рукам не до снаги буде всіх прогодувати, але зараз він уже відчув свою справжню вагу на землі. Наче надміру легкий, щоб жити серед людей, архангел, що вдався до хитрощів і зашив шматок свинцю у свій пояс, Барк ступав важкою ходою, бо його притягувала до землі тисяча дітлахів, яким конче потрібні були розшиті золотом пантофлі.

7

Отака вона, пустеля. Коран, що є, по суті, лише правилами гри, обертає її піски в Імперію. В надрах Сахари, що інакше була б порожньою, грають незриму драму, сповнену людських пристрастей. Справжнє життя пустелі полягає не в переміщеннях у ній племен у пошуках нового пастівника, а в тім, що в ній грають цю драму. Яка істотна різниця між пісками скореними і нескореними! Та хіба у людей не всюди так? Перед лицем перетвореної пустелі я пригадую забавки свого дитинства, темний роззолочений парк, який ми населяли божествами, неосяжне королівство, створене нами на цьому квадратному кілометрі землі, ніколи до кінця не звіданому, ніколи до кінця не обстеженому. Ми створили свою цивілізацію, де по-особливому лунала хода, де все мало свій особливий сенс, ніде більше не допустимий. Та що лишається від парку, сповненого тіней дитинства – чарівних, крижаних, палючих, коли стаєш дорослим і живеш за іншими законами? Коли повертаєшся до невисокого муру з сірого каменю, коли майже з розпачем обходиш його довкола, дивуєшся, що такі малі й тісні ці межі, в яких творилося безмежжя, коли усвідомлюєш неможливість повернення в те безмежжя – бо повертатись треба було б не в парк, а в гру.

А нескореної пустелі більше немає. Кап-Джубі, Сіснеро, Пуерто-Кансадо, ла Саґвет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили таємничість. Обрії, що так надили нас, один по одному згасли, як мерхнуть барвисті комахи, щойно потрапляють у полон теплих долонь. Але тому, хто за ними гнався, яскраві барви не привиділись. Нас теж вабили не ілюзії, а відкриття. Так само й султана з «Тисячі і одної ночі», який переслідував матерію настільки делікатну, що прекрасні полонянки, одна по одній, вгасали на світанні в його обіймах, втрачаючи золотий пилок, щойно він торкався їхніх крил. Чари пустелі живили нас. А інші люди, ймовірно, проб’ють у її пісках нафтові свердловини і розбагатіють на її скарбах. Та вони спізнились. Бо недоступні пальмові гаї та незайманий порох черепашок віддали нам те, що було в них найкоштовніше: вони дарують тільки одну годину захвату, і година та випала нам.

Пустеля? Мені одного дня пощастило зазирнути в її серце. Це сталося 1935 року, під час рейсу до Індокитаю, коли я опинився в Єгипті, коло кордонів Лівії, і застряг там у пісках, як у глеї, і гадав, що там помру. Ось ця історія.