На разі все гаразд. Ця вступна частина польоту є найпростішою. Але раптом я чую, як щось потріскує: бабка б’ється об мій ліхтарик. Не знати чому, моє серце відгукується щемом.

Знову виходжу і дивлюсь – ніч ясна. Поближня скеля чітко, як удень, вирізняється на тлі неба. У пустелі панує непорушна тиша, мовби у дисциплінованому домі. Аж тут об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене виникає невиразне відчуття чи то радості, чи то побоювання – ледве вловиме, воно піднімається з глибин душі. Наче чиясь звістка долинає здаля. Може, інтуїція щось підказує? І знову виходжу – вітер геть ущух. Так само прохолодно. Але я вже отримав застереження. Здогадуюсь… мені здається, що здогадуюсь, на що мені чекати. Чи правильно я здогадуюсь? Ні небо, ані піски не подали мені знаку, але зі мною говорили дві бабки і зелений метелик.

Я видираюсь на бархан і сідаю лицем на схід. Якщо мій здогад слушний, «Це» не забариться. Що мали б тут робити бабки, за сотні кілометрів від внутрішніх оаз? Дрібні уламки, прибиті до берега свідчать про те, що десь у морі лютує ураган. Так само ці комахи підказують мені, що зі сходу суне піщана буря, що вимела всіх зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. Мене зачепило її піною. І врочисто, бо він є запорукою, врочисто, бо він є погрозою, врочисто, бо він несе бурю, знімається східний вітер. До мене ледве долинає слабке зітхання. Я на останньому рубежі, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять кроків за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, єдиний раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кілька секунд пустеля зведе віддих і зітхне вдруге. Не мине трьох хвилин, і затріпоче вітровказ на нашому ангарі. Не мине й десяти – і небо застелить хмарами піску. Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелі.

Та не це мене хвилює зараз. Я сповнений дикунської радості з того, що з півслова зрозумів таємну мову пустелі, з ледь помітних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у тріпотінні крилець бабки.

4

У Сахарі ми стикаємося з непокірними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелі, над якими ми тільки іноді пролітали. Ці маври насмілюються навіть заїжджати до Джубі чи Сіснеро, щоб купити хліба, цукру або чаю, і знову розчинитися у таємничих далях. За нагоди таких наїздів ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождів ми, іноді, з дозволу авіакомпанії, брали в повітря, щоб показати їм світ з борту літака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранців не стільки з ненависті, скільки зі зневаги до наших. Коли наші шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навіть не опускались до проклять. Вони відвертались і плювали. Їхні гордощі походили з ілюзії всемогуття. Скільки з них, виступаючи в похід з загоном у триста рушниць, повторювали мені: «Вашій Франції пощастило, що до вас більше ста днів путі…»

Отож, ми брали їх на повітряні прогулянки, а трьом з них навіть пощастило побувати у тій незнаній Франції. Вони були одноплемінцями тих, що якось літали зі мною до Сенегалу і плакали там, побачивши дерева.

Знову відвідавши потім їхні шатра, я почув захоплені розповіді про мюзик-холи, де танцюють серед квітів голі жінки. Ці люди зроду не бачили ні дерева, ні фонтану, ні троянди, тільки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, і, за Кораном, то є рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою ціною – гіркою смертю у пісках від кулі невірного, по тридцяти роках злиднів. Та Бог ошукав маврів – виявляється, французам він дарує скарби раю, не правлячи нічого взамін – ні випробувань спрагою, ні смерті. Нині ж старі вожді розмріялися. Скидаючи оком на голі піски Сахари, що стеляться круг шатра і аж до самої смерті обіцяють їм хіба що найубогіші задоволення, старі вожді дозволяють собі вилити, що накипіло на душі:

– Знаєш… Бог французів… Він щедріший до французів, ніж Бог Маврів до маврів!

За кілька тижнів до того їх возили областю Савойя. Гід привів їх до водоспаду, що ніби стояв живою виткою колоною, все навколо оглушаючи гуркотом.

– Скуштуйте, – запросив він їх.

То була прісна вода. Вода! Тут, у пустелі, не одну добу добираєшся до найближчого джерела, а, коли пощастить його знайти, іще кілька годин длубаєшся у піску, доки зумієш утамувати спрагу каламутною рідотою, змішаною з верблюдячою сечею. Вода! У Кап-Джубі, у Сіснеро, у Порт-Етьєні темношкірі дітлахи канючать не монетку, а з бляшанкою в руках благають трішечки води:

– Дай водички… дай лишень…

– Якщо гарно поводитимешся.

Вода, що на вагу золота, вода, краплина якої викрешує з піску зелену іскру, билинку трави. Якщо десь у Сахарі проходить дощ, уся пустеля оживає. Племена вирушають за триста кілометрів, до трави… І ця вода, що дається так скупо, якої у Порт-Етьєні впродовж десяти років не випало ні краплі, тут вона з хлюпанням виливається намарне, наче протікає цистерна зі світовими запасами води.

– Прошу за мною! – покликав гід.

Але вони не рухались.

– Дай спокій…

Вони мовчали, вони поважно і мовчки споглядали врочисте таїнство. Із черева гори струменіло життя, жива кров людства. За одну секунду її виливалося стільки, що можна було б нею воскресити всі каравани, що, одурівши від спраги, пішли навіки у безкрай солонців та міражів. Тут, у джерелі, являвся Бог, і до нього не можна було повернутися спиною. Бог відчинив свої шлюзи і показував своє могуття: троє маврів наче заклякли.

– На що ви іще сподіваєтесь? Ходімо…

– Треба зачекати.

– На що тут чекати?

– Кінця.

Вони хотіли дочекатися моменту, коли Бог утомиться від власного шаленства. Він скоро пошкодує, він скупий.

– Але ця вода тече вже тисячу років!..

Того вечора вони ладні були не згадувати про водоспад. Про деякі дива краще помовчати. Краще навіть не надто мріяти про них, інакше геть заплутаєшся і почнеш сумніватися у Богові…

– Розумієш, ваш французький бог…

Але я ж знаю їх, своїх диких друзів.

Їхня віра похитнулась, вони розгублені, і майже ладні скоритися. Вони мріють, щоб французьке інтендантство постачало їм ячмінь, а свою безпеку покладають на наші підрозділи в Сахарі. І треба визнати, що, скорившись, вони б отримали матеріальні блага.

Але ці троє однієї крові з Ель Мамуном, еміром Трарзи (здається, я неправильно називаю ім’я).

Я познайомився з ним у часи, коли він був нашим васалом. Уряд високо цінував його заслуги, губернатори давали йому щедрі подарунки, племена шанували його, здавалось би, йому не бракує багатства. Але якоїсь ночі він зовсім несподівано перебив офіцерів, з котрими товаришував у пустелі, захопив верблюди, рушниці і знову приєднався до непокірних племен.

Такий раптовий бунт, героїчну й відчайдушну втечу, що враз перетворює вождя на вигнанця, такий спалах гордощів, що скоро погасне, наче випущена ракета, щойно в справу вступить легка кавалерія Атара, зазвичай називають зрадою. Дивні, однак, ці напади безумства.

Як на те, історія Ель Мамуна типова для багатьох арабів. Він старів. А зі старістю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвідомлення, що він зрадив бога ісламу і, скріпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.

І справді, навіщо йому той ячмінь і те мирне життя? З воїна він зробився пастухом. Він пригадує, як жив у Сахарі, сповненій небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на ніч, він розставляв сторожу, і, вечорами, коло багаття, на звістки про пересування ворога дужче билися серця вояків. Він пригадує смак волі серед безкраїх просторів, який не забуде той, хто раз його скуштував.

І ось він безславно бродить скореними пісками, позбавленими своєї гідності. Сьогодні Сахара для нього справді лише пустеля.

Можливо, офіцери, котрих він потім позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.

– Добраніч, Ель Мамуне.

– Бережи тебе, Боже.

Офіцери, загорнувшись у ковдри, горілиць простягаються на піску, ніби на плоту. Повільно обертаються зорі, і ціле небо позначає перебіг часу. Місяць схиляється до пісків, ідучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кілька хвилин, і в небесах сяятимуть лише зорі. І тоді досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокорені племена повернули собі колишню велич, і знов почали переслідування, і тим повернули сяйво піскам… Ще кілька секунд, і з непоправного народиться новий світ.

І він забиває сонними славних лейтенантів.

5

Сьогодні, в Джубі, я запрошений в гості до Кемаля та його брата Муяна, і у їхньому шатрі п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в синє покривало, мовчки розглядає мене. Тільки Кемаль розмовляє зі мною і припрошує, частуючи:

– Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби – все для тебе.

Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляється до брата, вимовляє кілька слів і знову поринає в мовчання.

– Що він каже?

– Каже: «Боннафу викрав у Р’Ґвеібаті тисячу верблюдів».

Капітан Боннафу командує загоном мегаристів^[4] з легкої кавалерії Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврів ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнівно, але ніби про божество. Його присутність надає цінності піскам пустелі. Зокрема, сьогодні він наче з неба впав з тилу у непокірних племен, що прямують на південь, сотнями женучи верблюдів, і, щоб уберегти своє найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись і стати з ним до бою. А нині, урятувавши Атар своєю появою в ролі архангела, і ставши потім табором на узвишші, він сяє там, привертаючи до себе погляди, і змушуючи тим племена маврів кидатись на його меч.

Муян дивиться на мене іще суворіше і знову щось каже.

– Що він каже?

– Каже: «Завтра ми підемо на Боннафу загоном у триста рушниць».

Я вже про дещо здогадувався. Три дні вони водять верблюдів на водопій, щось жваво обговорюють. Ніби споряджають вітрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морські простори. З ласки Боннафу кожен крок на південь овіює слава. І, по-щирості, я не знаю, як розділити ненависть і любов, що веде цим шляхом.

Розкішним подарунком долі є ворог, якого так почесно вбити! Де тільки він покажеться, кочівники згортають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, не сміючи зіткнутися з ним віч-на-віч, але найдальшим з племен забиває памороки, мов закоханим. Вояки покидають свої мирні шатра, жіночі обійми, блаженні сни, усвідомивши, що не бажають іншого щастя, ніж по виснажливім двомісячнім поході на південь, знемагаючи від спраги, вичікувати, скулившись під вітром з піском, на світанку заскочити зненацька легку кавалерію Атара і, як буде на те воля Божа, вбити капітана Боннафу.

– Боннафу сильний, – визнає Кемаль.

Тепер я знаю їхню таємницю. Як ті чоловіки, що жадають жінку, марять, стежачи за її байдужою ходою, цілу ніч перекидаються з боку на бік, уражені, розпалені сном про її байдужу ходу, яку бачать у тому сні, так не дає маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу. Обійшовши виставлені проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолі двох сотень своїх піратів вдерся у нескорені території, де вже не владні французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори і на кам’яному вівтарі безкарно офірувати невірного своєму Богові, від чого їх стримує тільки престиж командувача; чи то лякає його безборонність. І цієї ночі він ввижається їм у неспокійних снах, іде байдужою ходою, і його кроки відлунюють у самісінькому серці пустелі.

Муян, знай, медитує, заклякнувши всередині шатра, подібний до барельєфу з синього граніту. Блищать очі і срібний кинджал – аж ніяк тепер не іграшковий. Як же він змінився цей мавр, відколи перейшов у стан бунтівників! Більше ніж будь-коли він свідомий своєї гідності й незмірно зневажає мене, бо ж він удосвіта піде війною на Боннафу, виступить у похід, гнаний ненавистю, що має всі прикмети любові.

Він в черговий раз нахиляється до брата, стиха щось каже і дивиться на мене.

– Що він каже?

– Він каже, що застрелить тебе, як зустріне десь подалі від форту.

– Чому?

– Він каже, у тебе є літаки, є радіо, є Боннафу, але у тебе немає істини.

Муян непорушний у складках синього покривала, подібний до кам’яної скульптури вбрання статуї, судить мене так:

– Він каже, ти їси траву, як коза, і свинину, як свиня. Твої безсоромні жінки не затуляють обличчя – він сам бачив. Він каже, ти ніколи не молишся. Він каже, навіщо тобі твої літаки, і радіо, і твій Боннафу, коли ти не маєш істини?

Я в захваті від цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелі людина завжди вільна, – і не видимі оком скарби, – бо в пустелі таких немає; він боронить своє таємне королівство. Старий корсар давнини, Боннафу веде свій загін мовчазним океаном пісків, і, завдяки йому, табір Кап-Джубі уже не мирна стоянка безтурботних пастухів. Ввечері буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушує шатра щільніше притиснутись один до одного. Від тиші на півдні стискається серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховується до його ходи за поривами вітру.

Коли Боннафу повернеться у Францію, вороги його, замість радіти, гірко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога їхня рідна пустеля втрачає один зі своїх магнітних полюсів, і їхнє життя зблякне, і вони мені казатимуть:

– Твій Боннафу, навіщо він їде?

– Я не знаю…

Роками він вів з ними небезпечну гру, ставкою в якій було його життя проти їхнього. Він пристав на їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхні камені. Цілу вічність він когось переслідував і, так само як вони, шанував біблійні ночі на самоті з вітрами й зорями. А нині він показує, що, виявляється, гра не була для нього понад усе. Він безсоромно залишає стіл. А маври, відтак, полишені грати самі, вкрай збентежені, не розуміючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирає людину всю до останку? Попри все їм хочеться вірити в нього.

– Твій Боннафу, він іще повернеться.

– Та не знаю.

Він повернеться, думають маври. Європейські ігри його відтепер не вдовольнятимуть – ні бридж з офіцерами, ні службові підвищення, ані жінки. Він повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де від кожного кроку колотиться серце, ніби йдеш назустріч коханню. Йому уявлялося, буцімто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Франції він повернеться до чогось істотного; але він з огидою переконається, що справжні багатств він посідав тільки тут, у пустелі, яка, одна, давала йому зачарування піщаних просторів, ночей, цю тишу, цю колиску вітру і зірок. І якщо Боннафу повернеться, тієї ж ночі звістка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що він спить десь посеред Сахари, в оточенні двох сотень своїх піратів. Тоді вони мовчки поведуть на водопій своїх верблюдів. Приготують запаси ячменю. Перевірять зброю. Їх спонукатиме своєю ненавистю, що має всі прикмети любові.

6

– Сховай мене в літаку, що летить до Марракеша.

Щовечора невільник маврів у Джубі звертався до мене з цією короткою мольбою. Після чого, зробивши все, що від нього залежало стосовно власної долі, сідав по-турецьки і заварював мені чай. Відтак він спокійний за свій завтрашній день, бо довірив своє життя єдиному лікареві, який може його зцілити, звернувся до єдиного бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, він знову перебирає в пам’яті прості образи минулого – чорну землю рідного Марракеша, рожеві хатки, скромний добробут, якого нині він позбавлений. Він не ображається, що я відмовчуюсь, що не поспішаю повернути йому життя: я не така людина, як він сам, а сила, яку треба привести в дію, щось на зразок сприятливого вітру, який схопиться одного чудового дня і змінить його долю.

Насправді, я простий пілот, від кількох місяців – начальник аеропорту в Кап-Джубі, – і все моє надбання, це барак, що притулився до іспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватої води та куце ліжко, тож я не тішу себе ілюзіями щодо свого могуття.

– Побачимо, Барку… побачимо, старий…

Усі невільники звуться Барками, і його теж звали Барком. Він чотири роки у неволі, але досі не зрікся своєї ідентичності, пам’ятає, що був королем.

– Барку, чим ти займався у Марракеші?

У Марракеші, де, напевне, й досі мешкають його дружина і троє дітей, він мав гарне ремесло:

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом!

Там його закликали каїди^[5]:

– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.

Або:

– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.

І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.

Якогось дня араби запропонували йому:

– Ходімо з нами на південь по худобу.

Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.

Я знав також інших рабів. Щодня я пив чай у шатрі якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимі, що становить єдину розкіш кочівника, і підвалина, на якій він зводить на короткий час своє житло, і насолоджувався перебігом дня. В пустелі всім єством відчуваєш, як минає час. Під палючим сонцем простуєш до вечора, до прохолодного вітерця, що освіжить тіло і змиє з нього піт. Під палючим сонцем дорога приводить людей і тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смерті. Навіть неробство набирає сенсу. І кожен день видається гарним, як шлях до моря.

Я їх знав, тих рабів. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зі скрині жаровню, чайник і склянки. В тих скринях зберігаються скарби кочівника: замки без ключів, вазони без квітів, люстерка за три су, стара зброя та інший мотлох, хтозна-як занесений у піски, як уламки розбитого корабля.

Відтак німий раб накладає в жаровню сухе бадилля, роздмухує жар, наливає води в чайник. Від роботи, з якою упоралось би дівчатко, у нього грають під шкірою м’язи, здатні вивернути з корінням кедр. Раб тихий і сумирний. Він цілковито занурений у рутину: готує чай, ходить коло верблюдів, їсть. Під палючим сонцем простує до вечора, а під крижаними зорями з нетерпінням чекає на палючий день. Щасливі північні країни, де пора року творить легенду: влітку – легенду про сніг, узимку – про сонце; смутні тропіки, де незмінно стоїть волога задуха; але щаслива також Сахара, де зміна спекотного дня і холодної ночі урівноважує людські сподівання.

Іноді чорний раб, сидячи навпочіпки при вході до шатра, тішиться вечірнім вітерцем. В обважнілому тілі невільника вже не ворушаться спогади. Він заледве пригадує, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперішню темінь. Відтоді він дедалі безнадійніше провалюється в химерний сон. Він, наче сліпець, позбавлений вигляду неквапливих річок Сенегалу чи білих міст полуденного Марокко, він, наче глухий, позбавлений рідних голосів. Він не є нещасним, цей чорний раб, він каліка. Закинутий випадком у чужий йому коловорот кочового життя, приречений вічно блукати нескінченними шляхами пустелі, він цілковито відірваний від свого минулого, від колись рідного дому, від дружини і дітей, що для нього так само далекі, як ніби вони померли.

Люди, що тривалий час жили великим коханням, а потім були його позбавлені, іноді втомлюються від своєї самотньої шляхетності. Вони покірно повертаються до життя і творять своє щастя з банальної прихильності. Їм солодко зректися себе, покірно слугувати іншим, злитися з повсякденням. Раб творить свою гордість з жаровні господаря.

– Ось, бери, – каже інколи вождь невільникові.