3

Ми мешкаємо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літакові, ми дізнаємося що-небудь про її минуле: зв’язок ставка з місяцем розкриває приховані спорідненості, а я надибав також інші ознаки.

Над далеким узбережжям Сахари, між Кап-Джубі та Сіснеро, пролітаєш схожі на зрізані конуси узвишшя від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів упоперек. Цікаво, що заввишки всі вони по триста метрів. Крім того, вони однаково забарвлені, їхні схили утворені тими самими породами, мають однакову структуру. Наче колони, що, підносячись над пісками, ще окреслюють тінь давно поваленого храму, ці стовпи свідчать про велетенське узвишшя, яке з’єднувало їх у давні часи.

У перші роки повітряної лінії між Касабланкою й Дакаром, наші машини були ненадійні, і, коли ми зазнавали аварії або вилітали на пошуки товаришів, нам нерідко випадало сідати в нескорених районах. А щільний вигляд пісків оманливий: тільки й дивись, аби не загрузнути. Натомість, прадавні солонці, на вигляд тверді, як асфальт, що так лунко дзвенять під ногою, часто не витримують маси літака. Проламавши білий соляний панцир, шасі провалювались у чорне смердюче болото. Тому, коли мали вибір, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плато, які не приховували жодної пастки.

Запорукою тому був злежалий жорсткий гравій, утворений покладами дрібних черепашок. На поверхні плато вони були ціліші, а далі вглиб – дедалі дрібнішими і згніченими. У найдавніших шарах, на споді масиву, вони утворювали суцільну вапнякову породу.

Отож, коли треба було рятувати з полону Рена й Сера, наших товаришів, захоплених бунтівними племенами, я доставив на одну з кам’яних терас мавра-перемовника, і, перш ніж полетіти, став разом з ним шукати, де б йому спуститись у долину. Але наша тераса звідусіль уривалася фалдами, що, ніби кам’яне драпірування, круто спадали в безодню. Зійти просто не було де.

Але, хоча треба було летіти на пошуки придатнішого майданчику, я там забарився. Я по-хлоп’ячому тішився з того, що відчував під ногами землю, якою ніколи ще не ступали ні людина, ні звір. Жоден мавр не взяв би приступом цієї фортеці. Жоден європейський дослідник тут іще не бував. Я міряв кроками незайманий пісок. Я перший пересипав з долоні у долоню, наче золотий пісок, потрощені на порох черепашки. Я перший порушив тут мовчання. На цій полярній твердині, що од віку не зростила жодної билинки, я, ніби занесена вітром зернина, став тут першим свідченням життя.

У небі вже сяяла зірка, і я звів на неї очі. Сотні тисяч років, цумав я, оця біла гладінь відкривалась лише перед небесними світилами. Незаплямована скатертина, розстелена під чистими небесами. Серце мені тьохнуло, ніби передчуттям незвичайного відкриття, коли, раптом, на тій скатертині, десь за тридцять кроків від себе побачив чорний камінець.

Я стояв на трьохсотметровому зложищі згнічених черепашок. Суцільний їх велетенський шар був наочним доказом того, що тут нема й не може бути жодного іншого каміння. А якщо навіть глибоко під землею сплять крем’яхи – продукт повільних перетворень, що відбуваються в надрах планети, – яке диво могло винести одного з них на цю незайману поверхню? Мені калатало серце, коли я підібрав свою знахідку – твердий чорний камінь, завбільшки з кулак, важкий, як метал, і округлий, мов сльоза.

На розстелену під яблунею скатертину може впасти тільки яблуко, а на скатертину, розстелену під зорями, може падати тільки зоряний порох. Жоден метеорит ніколи не показував так наочно свого походження.

Я подумав, звівши голову, це природно, що небесна яблуня зронила на землю свої плоди. Я знайду їх там, де вони впали, бо сотні й тисячі років ніщо не могло їх потурбувати. І не могли вони ні з чим перемішатися в цьому вапняку. Я одразу рушив на пошуки, щоб перевірити своє припущення.

Воно підтвердилось. Я підбирав камінь по каменю, приблизно по одному на гектар. Усі вони мали вигляд застиглої лави. Усі тверді, як чорні діаманти. І, наче супровід моєму пориванню, з висоти мого зоряного дощоміру, ця повільна вогненна злива.

4

Але найдивовижніше, що там, на округлій спині нашої планети, між магнітною лінією і зорями, є людський розум, у якому, мов у свічаді, міг відбитись цей вогненний дощ. Серед одвічних нашарувань мінералів людські думи – це диво. І ось мені пригадується одна дума…

Застрягнувши, в черговий раз, у безлюдних пісках, я чекав на світанок. Схили барханів, обернені до місяця, сяяли золотом, а темні обриси протилежних схилів чітко вирізнялись на тлі неба. На цій пустельній корабельні мороку і місяця панували спокій, наче у годину перерви на будівництві, і насторожена тиша пастки, і отам я заснув.

Прокинувшись, я побачив лише водойму нічного неба, бо лежав на гребені дюни, розкинувши руки, обличчям до цього зоряного городу. Іще не розумів, які то глибини, я відчував запаморочення, і не маючи за що б ухопитися – ні коріння дерев ні гілок, ні карнизу – я падав, як норець у стрибку.

Але ні, я не падав. Від голови до п’ят я пригортався до землі. Враз заспокоєний тим, я віддавався землі усією своєю масою. Сила тяжіння здавалась мені всемогутньою, як любов.

Усім тілом я відчував, як земля підпирає мене, підтримує, несе у безкраю ніч. Виявилося, що моя власна маса притискає мене до планети, як на крутому віражі пілота притискає до крісла, і я тішився цією чудовою підпорою, міцною і надійною, і вгадував під собою вигин корпусу свого корабля.

Я так виразно відчував, як мене відносить у простір, що нітрохи не здивувався б, навіть почувши з надр земних жалібні нарікання елементів потурбованих незвичними зусиллями, – стогін старого вітрильника, якого немилосердно хилить набік, гостре рипіння перевантаженої баржі. Але у земних глибинах панувала тиша. Плечима я відчував силу тяжіння, ту саму, гармонійну, незмінну у віках. Я невіддільний від рідної землі, як галерник від моря: по смерті тіло його піде на дно зі свинцевим тягарем.

Я розмірковував про свою долю, загублений у пустелі, безборонний серед небезпек, серед пісків і зірок, відрізаний від магнітних полюсів свого життя німою тишею. Адже я знав, що для повернення до тих життєвих полюсів знадобляться довгі дні, тижні й місяці, якщо тільки не розшукає мене якийсь літак, або не заб’ють уже завтра маври. Тут у мене нічого не залишалось. Звичайний смертний, заблуканий серед пісків і зірок, я знав, що маю тільки єдину розраду, здатність дихати…

Натомість, мені гарно марилось.

Марення нахлинули нечутно, як води джерела, і спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тільки відчуття присутності поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упізнаю. А потім я зрозумів, і, заплющивши очі, віддався на волю пам’яті.

То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, і старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький він чи далекий, байдуже, що він не може ні прихистити, ні зігріти мене, бо тут і зараз він тільки марення: достатньо того, що він є, і образ його наповнює собою мою ніч. Я вже не безіменне тіло, викинуте на берег; я орієнтуюсь у своєму сні, я хлопчик з цього будинку, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його передпокоїв, голосами, що його оживляли. Навіть кумкання жаб у калюжах долинало до мене. Мені вкрай потрібні були ці незліченні подробиці, щоб знов упізнати себе, щоб збагнути, звідки, з яких утрат повстало у мене в пустелі відчуття самотності, збагнути сенс її мовчання, утвореного з незліченних мовчань, коли навіть жаби не подають ні звуку.

Ні, я вже не між пісками і зірками. Ця декорація більше не надає мені своїх холодних повідомлень. І навіть відчуття вічності, як виявляється, походило не від нього. Я знову бачу масивні комоди старого дому. Знову бачу за їхніми дверцятами височіли снігові гори простирадл. Там зберігався запас снігової прохолоди. Старенька служниця по-щурячи дріботіла від комоду до комоду, невтомно перевіряла випрану білизну, згортала, розкладала, перелічувала. «Ох, Господи, що ж це за лихо!» – вигукувала вона, зауваживши найменший ґандж, бо таке загрожувало віковічності дому. Вона мерщій сідала до лампи і, зуживаючи старечі очі, ревно церувала ті вівтарні покрови, ті трищоглові вітрила, невтомна у своєму служінні чомусь більшому за неї самої – чи то Богові, чи кораблеві.

Ох! Я винен тобі бодай одну сторінку. Повертаючись з перших своїх мандрів, я завжди заставав тебе з голкою в пучках, щороку тобі прибувало зморщок і сивого волосся, а ти так само втопала до колін у білих покровах, так само власними руками розправляла простирадла без брижей на наших ліжках і обруси без зморшки на наших столах, до свят кришталю й світла. Я приходив до комірчини, сідав навпроти тебе і намагався тебе схвилювати, відкрити тобі очі на широкий світ, намагався спокусити тебе розповідями про свої пригоди, про смертельні небезпеки. А ти казала, що я нітрохи не змінився. Ще хлопчиком я завжди вертався додому в подертій сорочці – «Ох! Що ж це за лихо!» – і з подертими колінами. А надвечір приходив, щоб ти мене втішала, як сьогодні. Але ж, ні! Я вертаю вже не з далекого куточка парку, а з краю світу, і приношу з собою терпкий дух безлюддя, подих піщаних бур, сліпуче сяйво тропічного місяця! Авжеж, казала ти мені, хлопці завжди непосидючі; вони ламають собі руки й ноги, і вважають себе силачами. Але ж ні, ні! Якби ти знала, як далеко я зазирнув за межі нашого парку! Якби ти знала, який малий його затінок! Його навіть не зауважиш на величезній планеті, серед пісків і скель, серед боліт і пралісів. А чи знаєш ти, що є краї, де люди при зустрічі, замість привітання, наставляють рушницю? Чи знаєш ти, які є на світі пустелі? Там холодними ночами я спав просто неба, без ліжка, без простирадл…

– От дикун! – казала ти.

Попри всі мої намагання, вона залишалася непохитною у своїй вірі, гідної церковного служки. І мені робилося прикро, що жалюгідна доля робить її сліпою і глухою…

Але тої ночі, в Сахарі, беззахисний серед пісків і зірок, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною коїться. Сила тяжіння прив’язує мене до землі, тим часом, як у небі стільки зірок-магнітів. А інше тяжіння повертає мене до самого себе. Я відчуваю свою власну масу, що притягає мене до багато чого! Мої марення реальніші за ці бархани, за місяць, за все, що мене оточує. Ох! Не в тім диво будинку, що він захищає нас і гріє, що його мури наші. Диво в тім, що він поволі передає нам запаси ніжності. А вона утворює в серці таємничу глибу, з якої, ніби джерела, зроджуються марення…

Сахаро моя, Сахаро, осьде й ти сниш, зачарована старою пряхою!