Що ж до чергових радистів на землі, вони всі гуртом старанно записують у свої нотатники – щойно їхній колега в повітрі повідомляє: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».

Так літають сьогодні. Екіпаж заледве відчуває рух. Далеко від будь-яких дороговказів, ніби в морі вночі. Робота моторів перетворює простір освітленої кабіни, наповнюючи його своїм гудінням. А час збігає. Але за всіма циферблатами, радіолампами, стрілками чиниться незрима алхімія. Секунда по секунді таємничі жести, приглушені слова, зосереджена увага готують диво. І належної миті пілот може впевнено припасти чолом до скла. З небуття виринуло золото – он воно, виблискує вогнями злітно-посадкової смуги.

А проте кожному з нас траплялося в польоті, за дві години від аеродрому, на певній точці огляду, раптом звідати таку відірваність від усього світу, якої не зазнав би навіть в Індії, і з якої, здавалося, вже не буде вороття.

Таке трапилося з Мермозом, коли він уперше перелетів гідропланом Південну Атлантику і надвечір наближався до Пот-о-Нуара. Він побачив, як просто перед ним щомиті щільніше сходяться хвости ураганів, ніби хто швидко зводив мур. Тоді запала ніч, приховавши всі ті приготування. А коли, за годину, він прослизнув під хмари, то опинився в зачарованому царстві.

Попереду нерухомою чорною колонадою фантастичного храму вставали морські смерчі. Розширяючись догори, вони підпирали низьке й похмуре склепіння бурі, але крізь проломи в склепінні падало смугами світло, і повний місяць сяяв поміж колон, відбиваючись у холодних плитах моря. А Мермоз упродовж чотирьох годин линув місячними протоками через ту безлюдну пустку, обминаючи велетенські колони здибленого океану і звивистим світловим фарватером дістаючись виходу з храму. Та грізне видовище так його приголомшило, що тільки вже залишивши Пот-о-Нуар позаду, Мермоз усвідомив, що не встиг навіть злякатися.

Я теж пригадую одну з таких години, коли перетинаєш межі реального світу. Тієї ночі всі радіопеленги, з усіх аеродромів Сахари, неймовірно спотворювались і геть збили з пантелику і мого радиста Нері, і мене, разом з ним. Тож, коли долі, крізь прогалину в тумані, блиснула вода, я різко розвернув літак до берега, але годі було зрозуміти, наскільки далеко ми встигли зайти понад море.

Ми не знали напевне, чи досягнемо того берега, оскільки могло забракнути пального. Але навіть діставшись його, треба ще знайти місце для аварійної посадки. А місяць тим часом уже заходив. Дедалі важче було орієнтуватись, бо ми, вже оглухлі, потроху робились також сліпими. Місяць вигасав у тумані, як жарина у сніговому заметі. Небо над нами вкрилося хмарами, а ми пливли між хмарами й туманом, у просторі, позбавленому світла і будь-якої форми.

Аеродроми на всі наші запити відповідали, що не можуть визначити, де ми: «Пеленга не маємо… Пеленга не маємо…», бо наш сигнал долинав до них звідусіль і нізвідки.

Ми вже, були, втратили надію, коли попереду ліворуч яскрава цятка позначила обрій. Я не тямився з радощів, а Нері нахилився до мене, і я почув, як він співає! То може бути тільки аеродром, то може бути тільки його маяк! Бо ночами вся Сахара западає в пітьму, перетворюючись на мертві терени. Однак вогник, поблимавши трохи, згас. Виявляється, ми взяли курс на призахідну зірку: вона помріяла над обрієм, між хмарами й пасмами туману, і сховалась.

Далі перед нами вставали інші вогники, і ми щоразу, з невиразною надією, брали курс на кожне нове світло. І якщо вогник не згасав одразу, ми вивіряли свою долю.

– Бачимо вогонь, – передавав Нері диспетчеру в Сіснеро. – Блимніть тричі вашим маяком!

І на аеродромі тричі гасили і запалювали маяк, але вогник, за яким ми стежили, не блимав – жорстока непідкупна зірка.

І хоча пального вже залишались краплі, ми знай попадались на черговий золотий гачок: здавалось нам – цього разу попереду справжній маяк, то вже аеродром і життя. Тоді знову міняли зірку.

Відтак, ми відчули, що заблукали в міжпланетному просторі, серед сотень недосяжних планет, у пошуках тієї єдиної, справжньої, нашої планети, єдиної, на якій знайомі краєвиди, рідна домівка і друзі, і всі, хто нам близький…

Та єдина, на якій… Я вам розповім, який мені тоді привидівся образ, і він, либонь, видасться вам дитинним. Але в хвилину небезпеки, людина зберігає всі свої клопоти, і я був спраглий і голодний. Якщо ми дістанемося Сіснеро, думав я, ми там заправимося і знову вирушимо в путь, і на світанку будемо в Касабланці. І по всьому! Ми з Нері підемо в місто… Маленькі бістро відчиняються саме на світанні… Ми з Нері гарненько всядемось при столику і посміємося з небезпек минулої ночі за гарячими круасанами і кавою з молоком. Ми з Нері приймемо вранішні дари життя. Так, стара селянка пізнає свого Бога через мальований образок, наївної роботи медальйон, чотки; щоб ми почули, до нас треба промовляти простою зрозумілою мовою. Так само й для мене радість буття втілилась у першому ковтку запашного гарячої суміші кави, молока й пшениці – в тому, що єднає нас із тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і жнивами, що єднає нас із цілою Землею. 3-поміж безлічі зірок лише одна здатна була наповнити наш ранок духмяним сніданком на світанку.

Але відстань між нашим кораблем і тією залюдненою планетою дедалі зростала. Усі багатства світу спочивали у порошині, загубленій серед сузір’їв. І астроном Нері, намагаючись її розпізнати, знай благав зірки.

Раптом я дістав штурхана в плече. Так привернувши мою увагу, радист передав мені записку. Я прочитав: «Все гаразд, приймаю чудове повідомлення…». Серце мені калатало, доки я чекав на ті кілька слів, що мали нас урятувати. Нарешті дар небес у мене.

Повідомлення надійшло з Касабланки, звідки ми вилетіли ввечері. Воно забарилось і раптом наздогнало нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали над морем, між туманом і хмарами. Повідомлення надіслав державний контролер аеродрому в Касабланці. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж ужити проти вас дисциплінарне покарання – вилітаючи з Касабланки, ви розвернулись впритул до ангарів». То правда, що я розвернувся заблизько до ангарів. Також правда, що цей чоловік вичитував мені з обов’язку служби. В бюро аеропорту я не ремствуючи, вислухав би догану. Але вона наздогнала нас там, де була недоречною. Вона луною розійшлась серед обрідних зірок, серед густого туману, над загрозливим морем. Ми тримаємо у своїх руках долю пошти, літака і свою власну, ми маємо щось робити зі своїм життям, а цей зганяє на нас своє роздратування. Але ми з Нері нітрохи не обурились, а навпаки, повеселішали. Ба, навіть неабияк зраділи. Адже тут ми самі собі пани, і він допоміг нам це усвідомити. Чи він, той капрал, не зауважив з наших нашивок, що ми вже капітани? Він перервав наші думи на шляху від Чумацького Шляху до сузір’я Стрільця, коли нас могли турбувати лише події такого масштабу, як зрада місяця…

Першим і єдиним обов’язком планети, що з неї озвався цей чоловік, було передати нам точні цифри, що дали б нам змогу вирахувати шлях серед світил. І вони були хибні. А про решту тій планеті поки що варто б мовчати. І Нері пише мені: «Чим блазнювати, їм би слід нас куди-небудь привести…». «Їм» означає – всьому населенню земної кулі, всім народам з їхніми парламентами й сенатами, з флотами, військами й імператорами. І перечитуючи послання недоумкуватого, що надумав поквитатися з нами, ми повернули в бік Меркурія.

Врятувала нас дивовижна випадковість. Якоїсь миті, вже не сподіваючись дістатися Сіснеро, я повернув під прямим кутом цо берега. Я вирішив триматися цього курсу, аж поки скінчиться пальне. Таким чином, я залишав нам сякий-такий шанс не впасти в море. На лихо, облудні маяки завели мене Господь відає куди. Так само на лихо, через густий туман, у який маємо пірнути, навряд чи вдасться нам успішно приземлитись і не розбитися під час посадки. Але вибору я не мав.

Становище було настільки очевидним, що я лише сумно стенув плечима, коли Нері тицьнув мені повідомлення, яке з годину тому могло б нас урятувати: «Сіснеро намагається визначити, де ми. Сіснеро передає: приблизно двісті шістнадцять…». Сіснеро вже не мовчав у мороці. Сіснеро прокидався, ясно відчутний десь ліворуч. Так, але на якій відстані? Ми з Нері притьмом обговорили ситуацію. Запізно. В цьому ми були одностайні.

Повернувши до Сіснеро, ризикуємо не дотягти до берега. Тож Нері відповів їм: «Пального на годину. Тримаємо курс дев’яносто три».

Тим часом один по одному прокидались інші аеродроми. До нашої розмови приєднались голоси Аґадір, Касабланки, Дакара. В кожному з тих міст здіймали тривогу, диспетчери викликали начальника аеропорту. Начальник аеропорту – наших товаришів. Потроху всі зібралися навколо нас, наче коло ліжка хворого. Даремна метушня, але, принаймні, метушня. Марні поради, але які зворушливі!

Раптом втрутилась Тулуза, за чотири тисячі кілометрів, головний аеродром авіалінії. Тулуза вдерлась у діалог і запитала навпростець:

– Номер вашого літака – «F…?»

(Я вже забув, який то був номер).

– Так.

– Тоді у вас пального іще на дві години. Ваша машина має нестандартний бак. Курс – на Сіснеро.

* * *

Отак вимоги ремесла перетворюють і збагачують світ. Зрештою, немає потреби пілотові неодмінно зазнавати жахів такої ночі, як змальована, щоб узріти в звичних образах новий зміст. Одноманітний краєвид за вікном, що стомлює пасажирів, для екіпажу сповнений сенсу. Ота маса хмар, що затуляє обрій, не просто елемент краєвиду: її подолання потребуватиме чималих фізичних зусиль. Екіпаж приміряється, вимірює – вони говорять одною мовою. А ген отам вдалині гірський шпиль: чим він зустріне їх? У місячному сяйві він буде зручним дороговказом. Але якщо пілот летить наосліп, насилу вирівнюючи курс і не знаючи точно своїх координат, той шпиль, як бомба, сповнює загрозою цілу ніч, як затруює ціле море одна-єдина міна, що вільно гойдається на хвилях.

Океан теж бачиться пілотові інакшим. Для звичайних пасажирів хуртовина залишається невидимою: з високості не видно, як здіймаються буруни, а хмари бризок здаються нерухомими. Тільки біліє долі розшарпане пальмове віття, протяте жилками й узяте памороззю. Але екіпаж розуміє, що приводнення тут неможливе. Йому ці пальми нагадують радше велетенські отруйні квіти.

І навіть якщо рейс минув успішно, пілот проходить свій маршрут аж ніяк не в ролі простого глядача. Він не просто милується на барви землі й неба, сліди вітру на морській поверхні, золотаві призахідні хмари, а осмислює це все. Подібно до хлібороба, що, обходячи свою ниву, з тисячі прикмет упізнає, коли прийде весна, чи вдарять приморозки, чи дощитиме, пілот теж передбачає хуртовину, туман або ясну, погідну ніч. Літак, що, як здавалося спершу, мав віддалити людину від природи, насправді, іще більш настійливо змушує зважати на її закони. Грозове небо виводить пілота на суворий суд, де пілот має боронити свій поштовий вантаж у суперечці з трьома первісними божествами – горами, морем і бурею.