LXVIII

Мені видалася разючою ще одна істина, яка стосувалася людини, тобто твердження, що щастя нічого не означає для неї й поготів нічого не означає для неї інтерес. Бо єдиний інтерес, який зворушує людину, – це лише інтерес бути постійною і тривати. Для багатія – це збагатитися, для моряка – плавати, а для мародера – влаштовувати засідку вночі. Натомість я бачив, як усі дуже легко зневажають щастя, коли це щастя – лише відсутність клопоту і безпека. Якось у почорнілому місті, в отій стічній канаві, що текла до моря, мій батько перейнявся долею повій. Вони гнили як білявий жир і загноювали подорожніх. Батько послав озброєних людей із наказом схопити кількох повій, як-от ловлять комах, щоб вивчити їхні звичаї. Патруль походжав поміж стін гнилого міста, що аж сочилися брудом. Інколи в якійсь брудній крамничці, звідки витікав, наче клей, спертий дух згірклого кухонного смороду, патрульні помічали, як на табуретці під лампою, яка позначала постать, сидить, сама бліда й сумна, мов ліхтар під зливою, дівчина, що чекає, а її важку, немов бичачу, маску усмішка прорізає, наче рана. Дівчина мала звичай співати монотонної пісні, щоб привертати увагу перехожих, і скидалася на м’яку медузу з клеєм у своїй пастці. Отож ті відчайдушні літанії лунали вздовж усієї вулиці. Коли якийсь чоловік давав піймати себе до пастки, двері за ним на кілька хвилин зачинялися, і кохання здійснювали серед найприкрішого розпаду, літанія на мить замовкала, поступаючись короткому віддихові того блідого страхіття й затятого мовчання солдата, що купував у того привиду право вже не думати про кохання. Він прийшов загасити жорстокі мрії, бо був, напевне, з батьківщини пальм та усміхнених дівчат. Мало-помалу під час далеких походів образи пальмових гаїв сформували в його серці нестерпно важкі крони. Струмок награвав жорстоку музику, а усмішки дівчат, їхні теплі груди під тканиною, тіні їхніх угадуваних тіл, і зграбність, властива їхнім рухам, – усе це поєднувалось і дедалі невситиміше пекло йому серце. Ось чому зі своєю вбогою платнею він прийшов в окремий квартал просити, щоб його позбавили мрії. Коли двері нарешті відчинялися, він знову опинявся на землі, зміцнений у собі, суворий і зневажливий, на кілька годин знебарвивши свій єдиний скарб, сяйва якого він не витримував.

Отже, озброєні люди повернулися зі своїми нічними коралами, що їх засліпило яскраве світло сторожового посту. Батько показав їх мені:

– Я поясню тобі, – сповістив він, – що передусім керує нами.

Він звелів одягти повій у нове вбрання й помістив кожну з них у новий будинок, прикрашений фонтаном, і доручив їм як роботу гаптувати тонкі мережива. Й давав їм платню, тож вони тепер заробляли вдвічі більше, ніж давніше. Потім заборонив наглядати за ними.

– Звичайно, це сумовита пліснява болота, – казав він мені, – але тепер вони щасливі. Чисті, заспокоєні і впевнені…

Проте одна за одною дівчата зникли й повернулися в клоаку.

– Бо, – сказав мені батько, – вони оплакували свої злидні. Не внаслідок дурної прихильності до злиднів, на відміну від щастя, а тому, що людина насамперед іде до власної насиченості. І бачить, що позолочений дім, мережива і свіжі фрукти – це відпочинок, гра і дозвілля. Проте ці речі не можуть наповнити людського існування, і люди нудьгують. Адже довгим є навчання світла, чистоти і мережива, якщо воно має перестати бути втішним видовищем і перетворитись у мережу зв’язків, в обов’язок і вимогу. Ці дівчата отримували, але нічого не давали. Ось чому вони шкодували за тяжкими годинами свого чекання, – не тому, що ті години були прикрі, а незважаючи на ту прикрість, – коли вдивлялися в чорний прямокутник дверей, де час від часу поставав подарунок ночі, впертий і сповнений ненависті. Вони шкодували за легким запамороченням, яке наповнювало їх непевною отрутою, коли солдат, штовхнувши двері, розглядав їх, як дивляться на позначену тварину, прикипівши очима до горла… Адже траплялося, що інколи вояк протикав якусь дівчину кинджалом, наче міх; наставала тиша, а потім викопував під кількома цеглинами або черепичинами монетки її капіталу.

Отже, дівчата шкодували за брудним вертепом, де вони були в себе вдома, за миттю, коли окремий квартал відповідно до низки наказів нарешті закривали і коли, п’ючи чай або підраховуючи прибуток, вони лаялись між собою і просили провістити собі майбутнє, простягаючи долоні своїх безсоромних рук. Можливо, їм навіть провіщали й будинок, повитий квітами, де жили гідніші від них. Диво такого збудованого подумки дому полягає в тому, що в ньому живеш уже не ти, а твоє перетворене Я. Так само дивовижна й подорож, яка має змінити тебе. Та якщо я замикаю тебе в такому палаці, ти зберігаєш там свої давні бажання, давню злобу і давню огиду, ти кульгаєш там, якщо ти кульгавий, бо не існує магічних формул, щоб змінити тебе. Я можу тільки дуже повільно, вдаючись до примусу і до страждань, зобов’язати тебе змінитися, щоб ти розвинувся. А дівчина, що прокидається в простому й чистому приміщенні та позіхає там, не змінилася і, дарма що їй уже не загрожують удари, тепер без причини втягує голову в плечі, коли стукають у двері, а коли стукають знову, так само без причини сподівається, бо вже немає нічних подарунків. Уже не втомлюючись після своїх сморідних ночей, дівчата не радіють звільненню на світанку. Їхня доля відтепер, може, й бажана, але тепер вони вже не мають залежної від мінливих передбачень долі на кожен вечір, передбачень, які обіцяли їм у майбутньому таке дивовижне життя, якого вони не мали ніколи. Ось вони вже не знають, як погамувати раптові спалахи люті, ці результати брудного й нездорового життя, які находять на них усупереч їхній волі, як-от у забраних з узбереж тварин трапляються м’язові скорочення, які надовго замикають їх у собі в години, коли відбувається приплив. Коли на них нападає така лють, уже немає несправедливості, якою можна було б обурюватися, і ось вони миттю стають схожі на матерів, що в них померла дитина і тепер збирається в грудях уже непотрібне молоко.

Адже людина, кажу тобі, шукає власної насиченості, а не свого щастя.

LXIX

Мені пригадався образ здобутого часу, і я запитав: «Задля чого?» – і ось що відповів мені інший: «В ім’я культури». Неначе культура могла бути марними зусиллями.

Безумець той, хто вважає, ніби може відрізнити культуру від праці. Адже людина спершу відчує огиду до праці, яка стане мертвою частиною його життя, а потім до культури, що буде лише пустою грою, як-от безглуздям костей, які ти кидаєш, якщо вони не означають твоєї долі й не несуть із собою твоїх сподівань. Адже це не гра в кості, а гра в твої стада, пасовиська і золото. Отак і дитина, що робить собі пасочку з піску. Тут немає жменьки піску, а є цитадель, гора або корабель.

Звичайно, я бачив, як із насолодою відпочиває людина. Бачив, як спить під пальмами поет. Бачив, як воїн п’є чай у куртизанок. Бачив, як тесля на ґанку милується ніжним вечором. Звичайно, вони теж видавалися сповненими радості. Але кажу тобі: саме тому, що вони втомилися від людей. Це воїн, що слухав пісень і дивився на танці. Поет, що мріяв на траві. Тесля, що вдихав запах вечора. Вони перенеслися деінде. Звичайно, важливою частиною життя кожного з них була праця. Адже твердження, слушне про архітектора, що є людиною, яка підноситься й набуває свого повного значення, коли керує спорудженням свого храму, а не тоді, коли втомлюється грати в кості, слушне про всіх. Час, відібраний від праці, якщо він не є простим відпочинком, розслабленням м’язів після зусиль або сном духу після винаходу, – це лише мертвий час. Ти перетворюєш життя у дві неприйнятні частини: працю, що є лише тягарем, якому ти відмовляєшся віддавати себе, і дозвілля, що є лише відсутністю.

LXX

Звичайно, танцівниця, яку затримала поліція моєї імперії, передусім була гарна. Гарна і загадково вбрана. Мені здалося, ніби, пізнаючи її, можна було б пізнати багатство землі, спокій рівнин, гірські ночі й походи через пустелю під час самуму.

«Вона існує», – сказав я собі. – Але я знав, що їй властиві далекі звичаї і вона працювала тут на ворога. А втім, коли мої люди спробували порушити її мовчанку, їм з її непроникної чистоти пощастило видобути лише сумовиту усмішку.

А я шаную в людині передусім те, що опирається вогню.

Танцівниця, коли я погрожував їй, зробила переді мною невеличкий реверанс:

– Шкодую, пане…

Я дивився на неї, нічого не кажучи, і вона злякалася. Вже поблідла, а її реверанс сповільнився:

– Шкодую, пане…

Адже вона гадала, ніби їй доведеться страждати.

– Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

– Я шаную, пане, вашу могутність…

Вона була досить поважна, щоб бути носієм таємного послання і йти на ризик смерті, не порушивши вірності.

Отак вона стала в моїх очах скарбничкою з діамантом. Але я мав обов’язок перед імперією:

– Твої дії заслуговують смерті.

– Ох! Пане… – Вона була блідіша, ніж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумів основу думки, якої вона не вміла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

– Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

– Можливо, пане, ви маєте слушність…

Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

– Отже, ти схиляєшся.

– Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

Я довго й пильно дивився на неї:

– Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

Вона усміхнулася, не відповівши.

– Потанцюєш?

Вона танцювала.

Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я під великим вітром, нехай тепер вона ковзає з легкістю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповільниться, бо ступати їй важко, вона немов видирається на гору. Мені подобається, що вона спирається на щось. Або тріумфує. Або вмирає. Мені подобається, що вона – частина краєвиду, збудованого навколо неї, і що в неї є думки – і дозволені, й інші, які вона засуджує. Погляди можливі й погляди неможливі. Опір, прихильність і відмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усіх напрямах, наче драглі. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урізноманітнюється відповідно до генія своєї насінини.

Адже танок – це доля і дія, які пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоєю дією. Адже, якщо ти хочеш перетнути потік, а він опирається твоїй ході, ти танцюєш. Адже, якщо ти хочеш бігти за коханням, а твій суперник чинить опір твоїй ході, ти танцюєш. І це танок мечів, якщо ти хочеш заподіяти йому смерть. Це танок вітрильника під брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танцем, щоб зайти до порту, куди він пливе, й вибрати серед вітру невидимі повороти.