LXIII

Я натрапив на повчальний приклад куртизанок і любові. Адже якщо ти віриш у матеріальні блага задля них самих, ти помиляєшся. Краєвид, побачений із вершини гори, існує тільки тією мірою, якою ти сам збудував його зусиллям свого сходження на гору, і так само й любов. Адже ніщо не має сенсу в собі, зате в усякій речі справжнім сенсом є структура. Твоє обличчя з мармуру – не сума носа, вуха, підборіддя та другого вуха, а м’язи, що пов’язують їх. Твердий кулак, який утримує щось. Образ вірша не міститься ані в зорі, ані в цифрі сім, ані у фонтані, а перебуває в єдиному вузлі, який я складаю, зобов’язуючи свої сім зірок купатися у фонтані. Звісно, потрібні пов’язані об’єкти, щоб зв’язок засвідчив себе. Але його влада міститься не в об’єктах. Лисяча пастка – це ані дріт, ані основа, ані жодна з її частин, а сукупність, що є творенням, і ти чуєш, як заводить лис, опинившись у пастці. Так само і я можу піймати у свою пастку тебе, співцю, різьбяре або танцівнику.

Отака і любов. Чого можна сподіватися від куртизанки? Хіба що перепочинку плоті після завоювання оази. Адже вона нічого не вимагає від тебе і не зобов’язує тебе бути. А твоя вдячність у любові, коли ти прагнеш летіти на підтримку коханої, – це те, про що просив тебе архангел, який був приспаний у тобі.

Не легкість становить відмінність, бо з тією, яку ти любиш, якщо вона любить тебе, тобі досить розкрити обійми, щоб прийняти її. Відмінність полягає в дарові. Адже немає можливого дару для куртизанки, бо те, що ти несеш їй, вона наперед вважає за данину.

А якщо тобі накидають данину, ти заперечуєш цей обов’язок. Адже, коли танцюють, ідеться про сенс танцю. Військо розквартирували ввечері в окремому кварталі міста, і воїни з жалюгідною платнею в кишені, яку треба якомога розтягти, торгуються й купують кохання, мов харчі. Харчі роблять воїна готовим для нового маршу через пустелю, і так само й куплена любов заспокоює йому плоть, що тепер готова до самотності. Але всі воїни перетворилися отак у крамарів і не відчувають від цього завзяття.

Адже, щоб дати куртизанці, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш їй, вона передусім сама собі віддячує, лестить собі своїм успіхом і вихваляє себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячі караванів золота, навіть не почавши давати. Адже хтось повинен отримувати.

Ось чому мої воїни, поклавши руку за вушка, пестили ввечері пійманих піщаних лисиць і відчували туманну любов, маючи ілюзію, ніби щось дають дикій тваринці, й п’яніли від вдячності, коли тваринка часом горнулася їм до грудей.

Але знайди мені в тому окремому кварталі куртизанку, що, відчувши потребу в тобі, пригорнеться до твого плеча!..

І все-таки інколи дехто з моїх людей, не багатший і не бідніший за решту, вважає своє золото немов за насіння, що його дерево прагне кинути вітрові, й тому, будучи солдатом, нехтує запаси.

Такий воїн походжає вночі навколо вертепів у пишноті своєї величі. Як сівач ячменю, він ступає широкими кроками до пурпурової землі, гідної приймати його.

Мій вояк цвиндрить своє багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й він єдиний пізнає любов. Можливо, добре, що він пробуджує її і в тих дівчат, бо танцював тут інший танок, і в цьому танці вони теж отримували.

Кажу тобі, величезна помилка – нехтувати, що отримувати – зовсім інша річ, ніж приймати. Отримують передусім дарунок, і цей дарунок – ти. Скнара – не той, хто не доходить до руїни, роздаючи подарунки, а той, хто не дає сяйва свого обличчя в обмін на твій дарунок. Скнарою стає земля, яка не кращає, коли ти вкинув у неї своє насіння.

Куртизанки і п’яні воїни інколи випромінюють сяйво.

LXIV

Однієї пори в моїй імперії завелися грабіжники. Бо ніхто в ній уже не створював людини. А патетичне обличчя було вже не маскою, а віком порожньої скрині.

Адже вони йшли від знищення Буття до знищення Буття. Відтоді я не бачив у них нічого, вартого смерті. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуєшся вмерти, – єдине, чим ти можеш жити. А вони знищували давні будівлі й раділи, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали натомість нічого. Отже, вони знищували власну здатність самовираження. Знищували людину.

Скажімо, певна людина помиляється з приводу причин своєї радості. Адже спершу вона сказала: «Село». І його обов’язкові опір, звичаї та обряди. З цього народилося завзяте село. Потім він усе перемішав. Він прагнув створити свою радість не зі структури, яка повільно розвинулась і сформувалася, а з утвердження в чомусь, що було запасом, наче вірш. Марна надія.

Село – не вірш, у якому можна просто утвердитись у теплі вечірньої юшки, людського братерства і приємного запаху худоби, що повернулася в хлів, і радіти вогню радості на площі, бо нині свято, – бо що пов’яже свято з тобою, якщо воно не має відлуння в чомусь іншому? Якщо воно не є спогадом про визволення після рабства, любов після ненависті або диво серед відчаю. Ти був би не більш і не менш щасливий, ніж твої бики. Але село в тобі будується повільно і, досягаючи того, що є, ти повільно вибирався на гору. Адже я сформував тебе відповідно до моїх звичаїв та обрядів і на основі твоїх зречень, обов’язків, твоєї неодмінної люті й твоїх прощень, твоїх традицій, спрямованих проти інших, – і не привид села понукав сьогодні співати твоє серце, – надто легко було б бути людиною, – а повільно засвоєна музика, проти якої ти спершу воював.

А ти йдеш у це село й занурюєшся у його звичаї і, радіючи від цього, грабуєш їх, бо вони вже не розваги та ігри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому ніхто не повірить. І від звичаїв не лишиться нічого. Ані для них самих, ані для тебе…

LXV

– Я, – казав мій батько, – засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнаре і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.

Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти – не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла, – що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, то людина стає гарнішою та чистішою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, як це роблять короткозорі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, що вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупів і на будівництво приміщення для них, і якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку між поколіннями, щоб завдяки йому створіння піднімалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я віддам наказ про це піднесення, гідніше людини, ніж збільшення обсягу черева, тоді я здобуду час, яким порядкуватиму, і змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерців.

– Порядок, який я засновую, – казав мій батько, – це порядок життя. Адже я кажу, що дерево – це порядок, дарма що є водночас корінням, стовбуром, гіллям, листям і плодами, і стверджую, що людина – також порядок, дарма що має дух та серце й не зводиться до однієї функції, як зводяться хлібороб і продовжувач роду, бо людина водночас вирощує хліб і молиться, любить і опирається любові, працює і відпочиває та слухає вечірніх пісень.

Загальновизнано, що могутні і непереможні імперії славилися своїм порядком.. Тупість логіків, істориків і критиків спонукала їх вважати, ніби порядок імперій був матір’ю їхньої слави, натомість я стверджую, що і їхній порядок, і їхня слава були результатом лише їхнього завзяття. Щоб створити порядок, я створюю обличчя, яке треба любити. А вони пропонують порядок як мету в собі, й такий порядок, коли сперечаються про нього і вдосконалюють його, стає передусім економією і простотою. Уникають того, що важко висловити, тоді як нічого з того, що справді має значення, не висловлюють, і я ще не знав викладача, що міг би просто мені сказати, чому я люблю вітер у пустелі під зорями. Доходять згоди про звичайне, бо мова, яка висловлює звичайне, невимушена. Можна стверджувати, не боячись спростувань, що краще мати три мішки ячменю, ніж один. Дарма що я думаю, ніби дам людям більше, якщо просто зобов’яжу їх ходити коли-небудь уночі під зорями в пустелі, щоб вони черпали саме з цього незмірно багатого джерела.

Порядок – знак існування, а не його причина. Так само як план вірша – це знак, що вірш закінчений, це печать його досконалості. Ти працюєш аж ніяк не задля плану, але працюєш, щоб мати його. Але дехто каже своїм учням: «Бачите цей величний витвір і порядок, який він засвідчує? Створіть мені спершу порядок, і ваш витвір завдяки йому буде величний», тоді як насправді витвір буде безживним скелетом і музейним мотлохом.

Я створюю любов до маєтку, і ось усе впорядковується, постає ієрархія хліборобів, пастухів, жниварів із батьком на чолі. Так само як упорядковується каміння навколо храму, коли ти наказуєш йому служити та славити Господа. Тоді порядок народжується з пристрасті архітекторів.