Кошмар

 
«Ха-ха!» – нема кому сказати,
Ані води подати!..
Такий тут милий край.
Це Долі – щедрий пай.
Лежиш добу в нестямі
Чи то в труні, чи в ямі.
 
 
Жара, кошмар, одчай…
Аби цитрини в чай!
Ха-ха! Де хина, хина?
Не привезла дружина?
А лікарі що кажуть?..
Зі мною поруч ляжуть?
Який тут милий край, —
Без ліків умирай.
 
 
Як хочеться цитрини —
В ній, кажуть, вітаміни…
Заснуть та переспати
Жарю оцю прокляту,
Поки діждусь я хини
З аптеки України.
Ах сон, вседужий сон,
Візьми мене в полон.
 

«Сміється сонце до землі…»

 
Сміється сонце до землі,
Цілує лагідно і гріє,
Земля закохана у млі —
Неначе в чарах туманіє.
 
 
Весна, подумав я, весна…
Але прийдеш ти не для мене.
Не розімкнеш мого вікна,
На свято не візьмеш зелене.
 
 
І не сплетеш мені вінка,
Не заспіваєш про кохання,
Про те, як дівчина струнка
Дарує трунок свій – зідхання…
 
 
Сміється сонце до землі,
Промінням лагідно цілує,
Один мій шлях стоїть у млі,
Його неволі дух чатує.
 

«Хоч би татусь прибув з заслання…»

 
«Хоч би татусь прибув з заслання,
Хоч би прибув на час розстання
Й матусю визволив з труни!»
 
 
О жах, які кошмарні сни!
О де ти, що керуєш світом,
За що караєш, ніби кат?
Верни батьків до рідних діток,
Родинам сльози осуши.
Не муч, не муч малих сиріток;
Свою жорстокість – залиши!
 

«Чи я забуду тут, в неволі…»

 
Чи я забуду тут, в неволі,
Тебе, осонцена блакить,
І вас, мої стрункі тополі,
Що звикли з небом говорить?
 
 
Цей колір ливсь – з весняних соків,
Як довга і солодка річ.
І я з дитячих милих років
Його спивав і день і ніч.
 
 
На хвилях плинув я чудових
З просторів моря і степів,
В зірках купався смарагдових,
Лазур’ю в хмарах пломенів.
 

«Нависли хмари грози і крови…»

 
Нависли хмари грози і крови,
Закрили сонця правдивий світ.
І громи смерти уже готові
Ударить землю, вселити гніт.
 
 
І почорніли земельні груди;
П’явки, гадюки без міри пруть.
І притаїлись лякливо люди,
Когось чекають, чогось-то ждуть.
 
 
А духи смерти, неначе тіні,
Літають тихо і сіють зло.
І нижче хмари спустились сині,
І сонце в спокій кудись зайшло…
 

Дружині

 
З листів Твоїх я ясно бачу
Життя і настроїв криву —
То раптом вибухне нервовість плачу,
То ласка свіжістю запахне наяву…
 
 
Тяжкі на нас ці впали роки.
За що така химерна долі гра?
А як хотілося пірнуть в життя потоки
Й гукнути: «Слава!» – переможно…
Праці!
Хотілось, як повітря. Праці!
Щоб, задихаючись, творить для всіх, «для мас».
Та хтось позаздрив нам у «дивному палаці»
І погасив цей творчий наш екстаз.
Мене заслали – сам не знаю за що.
За Україну, що я син її…
 

Гаврило Левченко

Народився 26.03.1879 р. в с. Козел на Чернігівщині.

Закінчив учительський інститут, учителював у Васильківському повіті на Київщині. З 1910-го був головою Української громади в Пирятині. Організовував земські школи, кооперації, бібліотеки, драматичні гуртки. За революційну діяльність його не раз арештовували. Друкував оповідання та вірші з 1907 р. в часописах «Рідний Край», «Засів», «Світова Зірниця», «Маяк». Опублікував комедії і драми «На межі» (1907), «День правди» (1909), «За друзі своя», «Князь Хорив» (1912), «Цивільний шлюб», «Шахрай», «Смерть» (1914, 1919), «Як журавлі кричать» (1915), «Світова справа» (1916), «Юрко Огневик», «Дяк» (1918), збірки оповідань «На шляху життя» (1914), «Московка (1914)», «Оповідання», «Чернігівські силуети» (1918), збірку лірики «Стогін життя» (1913).

За совєтів Г. Левченко опублікував кілька оповідань в часопису «Нова громада». У 1925 р. ім’я Левченко зникло зі сторінок преси. На початку 1930-х його арештували і вислали в табори, де він і загинув.

Тай-Цзи-Хея

Дуже прийшовся мені довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пізналися ми тоді, як у його фанзах^[2] пробувала щось коло двох місяців наша рота під час російсько-японської війни.

Опріч того був я тієї думки, що й він мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значної міри розумів китайську мову і він інколи говорив до мене:

– Ходя!^[3] Знай, що моє серце – чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами!

Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.

На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на дерев’яних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.

Моє серце затрепеталось радістю, і ми, як щирі товариші, дали одно-одному руку, зустрівшись. Потім стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цілих чотири місяці і він думав, що мене давно вже вбили японці!

– Коли ти їдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен.

– Мабуть, завтра вдосвіта, – відповів я. – У нас же таки війна і я повинен бути там, – на поліції. Сьогодні наш полк поставили в ар’єргард і ото мене закортіло ще раз побути у вашому Ляояні та попоїсти добре пельменів. А ти ж куди се йдеш з квітками?

На очах у Сун-Тан-Сена засвітився розлюбований вогник і він усміхнувся, відповідаючи:

– Я іду до Тай-Цзи-Хеї, дочки нашого дзян-дзюна.^[4] Чи не хочеш познайомитися з нею?

Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.

– Ой, ходю! Коли захочеш заспокоїти після позиції свою душу, то йди до неї. Твоє серце знайде в тій фанзі, багатій на чари й квітки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!

– Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись.

Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитанні дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеї і радість.

– Тобі належить півжиття мого! – з захопленням промовив він, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рідного брата! Я не можу думати, що в тобі з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеї… Ходім же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бідна, мабуть, нудьгує того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неї.

Вечоріло. Ми швидко йшли по кривих, вузьких вулицях, переходячи іноді через китайські дворища; переходили й через сіни скількох фанз.

– Ще далеко? – спитав я.

– Зараз прийдем, ходю, зараз! Вже зовсім близенько! – одказав Сун-Тан-Сен.

Ми завернули в якісь темні суточки. Мабуть, там справляли якийсь бенкет, бо в повітрі заносило особливим китайським пахом, і чути було жалібні згуки китайської музики.

Заквітчані жінки-китаянки, мов живі вінки ясмину й тубероз, сиділи коло вікон, підсунених угору, і проводили мене тим своїм поглядом чорних, палких очей. Мені не хтілось вірити, що се ті самі нехупаві, півплазовиті жіночі істоти, що в маленьких синіх черевичках на товстих білих підошвах без закаблуків дрібненько дибали вдень по городських вулицях.

На вулицях скрізь попід фанзами сиділи, підобгавши під себе ноги, чоловіки і, гуторячи, смоктали люльки з довгих в аршин чубуків.

– Ось ми й коло фанзи Тай-Цзи-Хеї! – раптом спинив мене Сун-Тан-Сен.

Мене опанувало якесь мимовільне хвилювання й боязкість. Я ждав чогось незвичайного. Ми увійшли у фанзу.

– Все щастя й радість піднебесної країни тобі, моя богине! – промовив Сун-Тан-Сен, вдаючись до своєї красуні. – А це мій товариш…

– Фанза Тай-Цзи-Хеї, – сказала Тай-Цзи-Хея, – радо відчиняється перед тим, в кого серце налите щирістю і кого Сун-Тан-Сен носить у своїх думках!

По тій мові, вона повела рукою, запрошуючи нас сідати на долівці, встеленій килимами. Ми сіли, а вона звеліла слузі подати нам наргіле^[5].

Сун-Тан-Сен почав розповідати якусь пригоду, що спіткала його сим ранком при зустрічі з місцевим священиком, а я любував надзвичайно гарною вродою Тай-Цзи-Хеї, – в той час, як вона напівсиділа, напівлежала на узорчастому килимі.

Вона була вбрана в широкі шовкові штани синього кольору, в жовтяву сорочку з широкими рукавами; поверх сорочки була надіта вишнева безрукавка. Волосся було заплетене в дві довгі коси, переплетені червоними кісниками. Покрас було зовсім не багато: тоненький золотий цепок, з якого спускався на груди самоцвіт завбільшки з горобине яйце, і золота наручниця на правій руці.

Тай-Цзи-Хея кинула на мене пильний погляд, од котрого я почервонів. Тим часом вона не зводила з мене очей, і мені здавалось, що з їх темної глибочини лилась на мене якась чаруюча сила, палюча й захоплююча. Той погляд мовби обгортав хвилею божевільної насолоди, гріха і злочинства.

Отже, щоб сховати своє збентеження та розвіять те почуття, що обгорнуло мене, я почав водити очима по фанзі, спиняючись на її обстанові. Завіси золотосяйного шовку з затканими драконами закривали вікна; зі стелі звисали червоні, зелені й жовті ліхтарики, з них лилось якесь чарівливе світло і грало на шкляних орнаментах з розмальованими по них німфами, всякими пташками та квітками.

На стінках з малюнками ліхтарів та драконів стирчали ріжки лосів та інших рогатих звірів, а на них були повішені вузенькі та довгі червоні папері, списані зверху донизу віршами китайського поета Ла-Кіу-Фенга; на кані^[6], застеленій узорчастим килимом, стояв низенький столик, а на йому скринька з цигарками, оздоблена емальовими квітками, пташками та строкатими метеликами, і маленькі білі чашечки до чаю. Ліворуч у кутку на чорній, полискуватій поличці стояли межи слоїчками з усякими пахощами маленькі глиняні й воскові божки.

Але раптом моє серце щось стисло, мов обценьками, і воно затремтіло з остраху: на чорній вишиваній хустині, простеленій на поличці, що висіла у фанзі, в правому кутку, я побачив великий шкляний слоїк, а в йому була мертва людська голова! Вона ніби дивилася на хату широко розкритими очима. Можна було розібрати й обриси лиця – ніби молодого типового українця з чорними вусами. Я жахнувся, але почав заспокоювати себе думкою, що тут нема ніякого злочинства, що се, може, просто, якісь китайські забобони – держати в хаті мертву людську голову; може, по-їхньому, се для чого-небудь годиться… для яких-небудь чарів, абощо. Хіба мало в їх звичаях дивного, непевного!.. Одначе ся думка не помогла, і мене охопило якесь таємне, тяжке почуття.

Розпитуватись же я чогось не зважався… Тільки очи мої все нишком, самохіть, з острахом верталися до того слоїка… Я ворухнувся, бажаючи підвестись, але якесь обморочення оповило мій мозок. Пахучий, чаруючий дим од якоїсь смолки, що жевріла в червоній глиняній посудині, мішаючись з пахом від опіума, якось дивно дурманив мені голову, плутав думки…

Коли я наостанку знайшов силу одірвати очи од шклянки з головою, то побачив, що Сун-Тан-Сен припав ницьма до маленьких ніжок Тай-Цзи-Хеї і лежав немов у нестямі…

Тай-Цзи-Хея дивилась на мене, – просто в обличчя, – якимсь страшним і разом з тим чарівливим поглядом, О, цей погляд! Він був братом тієї таємної голови. Я боявся його. В голові в мене морочилося все більше, почуття плутались, сумління туманилось. Я тремтів. Схотілося зробити ще зусилля і вголос засміятися, щоб показати, що я нічого й нікого не боюсь. Але замість того сміху вихопились якісь хрипкі згуки. Тим часом я знов глянув на голову – і мені здалося, що вона жива… так, жива… очи в неї наливались кров’ю і дивились на мене так, ніби вони хотіли вирвати мою душу з грудей…

Боже! Які страшні хвилини пережив я тоді!

Але я не губив притомності до останку, я виразно бачив і розумів значіння всього того, що робилось навкруги мене: за вікном було чути крик павичевий, що змішувався з криком ішаковим і навівав на душу якийсь віщовливий жах.

А голова! Я не зводив з неї очей, і в чаду опіуму мені вже мріявся цілий клубок злочинств…

Я з огидою випустив з рук наргіле і в ту ж мить почув над своїм вухом тихесенький мелодійний голос:

– Що з тобою, ходя?

Я озирнувся. Тай-Цзи-Хея стояла, схилившись до мене. Вона поклала на моє плече свою маленьку ручку з нігтями, нафарбованими червоною краскою.

Мене обхопило якесь незвичайне, невимовне почуття, якийсь нестям; я любував палким промінням напрочуд дивних очиць Тай-Цзи-Хеї, але разом з тим мені було якось нестерпно боляче!

– Збуди Сун-Тан-Сена, бо мені час уже йти! – насилу промовив я.

– О, ні, я тебе не пущу! Сун-Тан-Сен нехай ще трохи поспить. Твоя присутність така мила мені… Ти схожий на Андрія, того капітана, що я кохала!.. Ох, які були пестощі, які поцілунки там за фанзою, в садочку серед пахучих дерев у квітках! О, я ніколи сього не забуду!.. Але його вирвала з моїх обіймів заздрісна смерть… Його нема вже! Нема… Але ти так схожий, так схожий на його, що мені здається, мовби се він ожив і прийшов знов до мене!..

Уста Тай-Цзи-Хеї наближались до моїх… Я одіпхнув її, але не було сили підвестись і я знов упав на килим.

Тай-Цзи-Хея, посміхаючись, міцно стисла мене в своїх обіймах, шепочучи:

– Не турбуйся даремне! Тобі однаково не вдасться втекти… Я підмішала арабського гашишу тобі в опіум.

Мої думки закрутились, мов вихор серед степу. Я промовив:

– Тай-Цзи-Хея!.. Слухай, Тай-Цзи-Хея… Нащо ти обіймаєш мене?.. Що буде, як Сун-Тан-Сен побачить нас?

– Не бійся! Він спить, бо я йому щось підмішала до опіуму, як він курив. А ти краще не протився мені, бо під фанзою сидить дужий слуга, тобі його не здолати. Це колишній хунхуз^[7] із Цицикарі, і він робить все, що я накажу. Ось я скажу тільки одно слово до його і він, як обух на ковадло, зведе свій міцний кулак на твою голову і ти вмент повернешся в «ніщо», і те «ніщо» мій слуга уночі віднесе за північні ворота й кине геть у рів… Але я тебе кохаю, як не може кохати ні одна жінка з вашого племені, і хочу хоч на мент, – чуєш! – на один мент забутися в міцних стисканнях твоїх обіймів!

– Тай-Цзи-Хея, заспокойся. Що ти кажеш? Невже ти можеш зважитися… зрадити Сун-Тан-Сенові? Він же без міри кохає тебе!.. Адже ж він, ще йдучи до тебе, казав мені, що для його фанза Тай-Цзи-Хеї – фанза чар, квіток і меду!..

Я раптом перевів свій погляд на голову і… завмер. Тепер ця голова уявилась мені ознакою нелюдського злочинства. Тепер тільки я зрозумів, чого вона зробила на мене таке тяжке вражіння.

Я підвів руку і сказав, показуючи на голову:

– Скажи, Тай-Цзи-Хея! Ся голова – ся голова…

Тай-Цзи-Хея випустила мене з своїх божевільних обіймів і, живо опанувавши собою, спокійно відказала:

– Так, ти вгадав. Я розкажу тобі все докладно… Се було напровесні. В мене був коханець, Андрій. Він був з вашого краю… Гаразд. Слухай далі. Я знала, що в його була жінка, він казав «Маруся», але вона не заважала нашому коханню, бо жила там далеко, у вас за морями, коло якоїсь річки. І ото ми з ним кохалися. Одного разу він прийшов до мене схвильований і, показуючи листа, сказав, що його дружина з нудьги за ним заслабла на сухоти і кличе його до себе, і він мусить, він повинен уволити її волю. Я не могла йому суперечити, але не могла теж і відпустити його… І коли наступав час розлуки, я гукнула свого слугу; він левом наскочив на Андрія і встромив йому в серце ніж. Андрій мав ще сили усміхнутись до мене й промовити: «Я думав, кохана, що ти чаруюча зірка маньчжурської ночі, а ти підступний вогник, що привабить своїм сяйвом безневинного метелика, а потім спалить його! Але я тобі прощаю…» Та й замовк, на віки замовк. Тоді я одрізала ножем йому голову, поклала її в оцю шклянку, налила пахучим, міцним гашишем, і ото любую тепер нею. Андрієва голова проганяє від мене злих джинів і приваблює добрих, щирих джинів. Але смерть Андрієва розбуркала в мені хижацьку жадобу крови, таку жадобу, що несила моя залити її ніяким потоком крови! Мій слуга зарізав уже стількох чоловіків, але я хочу ще крови! Сьогодні вранці я поклала собі, що звелю вбити Сун-Тан-Сена, як тільки він переступить поріг моєї фанзи. Але твоя присутність змінила мою думку: вона перетворилася з бажання смерти – в кохання. Я певна, що на твоїх устах я знайду ніколи незабутні поцілунки Андрієві… О, не протився ж!.. Дай їх мені, ті поцілунки! Даруй!..

В цей мент в моїй голові зробилась якась порожнеча, а тіло налилось чимсь гарячим і важким, мов оливо… Пам’ятаю тільки якось не виразно палкі слова Тай-Цзи-Хеї та її пекучі обійми…

Коли я очумався, то ні Сун-Тан-Сена, ні шклянки з головою Андрієвою вже не було у фанзі, а Тай-Цзи-Хея сиділа насупроти і дивилась на мене розлюбованими чорними очима.