Пилип Загоруйко

Народився в 1900 р. в с. Іллінці на Вінниччині. Закінчив школу і гімназію. Воював в армії УНР, у 1921-му опинився в таборах інтернованих у Польщі, був активним автором часописів «Веселка», «За Україну», «Український Сурмач», газети «Залізний Стрілець» (усі в Каліші), де в 1922–1923 рр. публікував вірші і прозу.

Окремо видав у Каліші книжку «Спогади» (1922), планував видати драму «Розбита мрія», збірку віршів «Порвана струна» та збірку новел «Тіні і плаї». Використовував псевдонім Наглядач. У 1926 р. П. Загоруйко вже в Україні, друкує оповідання в часописах «Культура і Побут», «С-Г Пролетар», «Службовець», «Нова Громада», «Всесвіт». Окремо видав збірки «Пакет» (1928), «Ранок», «По той бік греблі» (1929), повісті «Манівцями», «Огні» (1930).

Жив письменник у Харкові, працював керуючим справами профспілки сільгосппрацівників та завідував бюром виступів у міськкомі письменників. Вперше його арештували 16.06.1927 р. як колишнього петлюрівця, а 23.06 звільнили. Але згодом трапився інцидент, який вирішив його долю.

Письменник Микола Самусь (1904—?), який емігрував до Америки, у газеті «Свобода» (1950 р. № 255) згадує, що «Письменник П. Загоруйко, напившись горілки, почав вигукувати, що тепер справжнім українцям не дають свободи, що він, як колишній вояк армії УНР, лишився українцем, а не совєтською людиною тощо. Зараз же підскочив до нього Микола Лебідь і ще дехто з присутніх, підхопили П. Загоруйка під руки і віднесли його до „протверезіловки“. Цей інцидент не проминув безслідно, бо на другий день у культпропі ЦК КП(б)У С. Пилипенку сказали: „Що ж це ви не пильнуєте, кого пускаєте на такі бенкети, щоб більше цього не було“. Звичайно, цей випадок не пройшов даром і П. Загоруйкові. Його невдовзі після цього заарештували, інкримінували йому організацію збройного повалення влади радянської, „влади трудящих“, згадували про його поводження на цьому бенкеті і вислали на п’ять років до далеких таборів на півночі».

Правда виявилася дещо іншою. Вдруге арештували П. Загоруйка 16.12.1933 р., а 9.03.1934 р. судили за «участие в контрреволюционной группе и в проведении шпионской деятельности. Приговор: ВМН. Расстрелян 25.02.1935 р. Место захоронения – г. Харьков».

Крик уночі

 
Слухайте, слухайте, крик із півночі!..
Чуєте плач уночі!..
Цитьте… Затихніть…
Хтось скарги нам точить…
Чи може прокльони нам шле уночі!!
Тихше…
Ридання несуться із прірви.
Стогін в безодню хтось свій посила.
Хто це регочить?.. Хто це ридає?..
Темная ніченька землю всю вкрила…
Темная ніченька скрізь облягла…
Нічка осінняя…
Тсс… Чуєш, товаришу, чуєш мій друже?..
Хто це? Спаси!.. Заступись!..
Бач, хтось у білім…
Руку простяг…
І мене обгортає…
Тягне у прірву…
Брате, спаси!..
Ніченько темная, нічко осінняя,
Ніченько, нічко, —
Яка ж ти страшная…
Хмарами вкрита,
Туманом повита…
Сам у розпуці, стою опівночі.
Мряка січе у лице…
Вітер з ніг валить…
Хто ж це там плаче?..
лихо моє…
 

Дзвони

 
Дзвони, дзвони… Скільки звуків!
Із блакиті все пливуть,
Передзвони…
На подзвіння дзвонять, грають,
Чи на радість?..
Що несуть?..
З павутини ніжні звуки
Хтось сплітає,
розсипає…
 
 
Понад бором, понад лісом,
В нетрі котяться акорди,
Верховинами здригають,
Грають, грають…
Плачуть, тужать срібні дзвони…
Хтось умер… когось нема…
Хто простився,
Розлучився?
І чого блакить німа?!
Чути співи із просторів
голосні…
Грають… Перли розсипають
не мені…
 
 
Дзвони гратимуть для мене не тепер,
В млі туманній в день осінній…
Хто це вмер?..
 

Зупинись

 
Зупинись і подивись. Нічого не бачиш?!
О, який ти сліпий! Який сліпий!!!
Кажеш – чорні плями… земля?..
Подивись, сліпий, – ті чорні плями – кров…
Невинна людська кров, яка лилась віками невідомо за що. Сліпі йшли на бій.
Сліпі вели їх. Сліпими вмирали:
Бо родились сліпі…
Зупинись!
Ти думаєш, що то – коріння, облите дощами?..
Ні, ні… То – людські кістяки!..
То – ребра!
Вишкірені зуби. Сміються над собою… А навколо чорні плями…
О – одна, друга, третя… Багато… Безліч чорних плям…
То – тінь крови… З брудної грішної землі піднеслась вона до блакиті
і впала на ню чорною плямою.
Зупинись!
Не минай ні одної плями – і коли то кров, то прокляни обох:
і хто пролляв, і хто штовхнув на це…
Зупинись і прокляни…
Тільки не молись!..
 

Юхим Михайлів

Народився 27.09.1885 р. в Олешках на Херсонщині. У 1896 році вступив до Херсонського реального училища, яке через брак коштів закінчив екстерном. У 1897-му одержав від херсонського земства стипендію з умовою, що буде вивчати кераміку та килимарство, й поїхав до Москви, де закінчив Строгановське художньо-промислове училище (1906), а потім Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1910).

По закінченні училища Михайліва мобілізували до армії. Відбуваючи військову службу, працював у редакції журналу «Новь» у Москві, ілюстрував журнал «Детское чтение». На початку 1914 р. він одружується, а восени 1917-го родина Михайліва переїхала до Києва. Він бере активну участь у художньому житті міста, його роботи експонуються на художніх виставках. У 1918 р. Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті.

У 1919 р. був обраний головою Київської філії Асоціації художників України, працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, а згодом – у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлів – член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському ІНО. Упродовж 1920–1930 рр. друкував свої мистецькі статті у «Бібліологічних вістях», «Житті й Революції», видав книги «Кераміка на Україні», «Т. Шевченко», «Українська пісня в московському лубку», «Гончарна кераміка на Україні».

27.03.1934 р. Ю. Михайліва викликали в ГПУ і звинуватили в приналежності до УВО. 31.03 художникові оголосили вирок – три роки заслання на Півночі. У травні художник змушений був виїхати до Котласа в Архангельську область. Там він влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вірші, але повернутися додому вже не вдалося. Важкі умови, слабке здоров’я далися взнаки, Ю. Михайлів помер 15.07.1935 р. на засланні.

Публікувати вірші він почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Дніпрові Хвилі», «Рідний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланні.

Журавлі

 
В блискучим сяйві променистім
Летіла зграя журавлів,
І розсипався в небі чистім
Журливий їхній клекіт-спів.
 
 
Вони у вирій прямували,
Надії повні, повні сил,
На чорні хмари не вважали
І не спиняли льоту крил.
 
 
Пливли, хоч буря вже ревіла
І деякий з них приставав,
Неслись, бо їм весна зоріла
І рідний степ красою сяв.
 
 
Я їм позаздрив. О, щасливі!
Вам є спромога битись, жить!
А я лиш знаю дні тужливі
В неволі мертвій волочить…
 

ІІ

 
Моя душа ніколи не сміється:
Вона сумна, як похоронний спів,
Як чайки голос, що над морем в’ється,
Як кинутий огонь серед степів.
Бо я єсть син безщасного народу,
Що втратив десь в минувшині ім’я
І славу давнього свойого роду.
Десь розійшлась хоробрая сім’я…
Та вірю я, що мій народ проснеться
І загремить свободою струна.
Тоді душа у мене усміхнеться,
А поки що, ридатиме, вона.
 

ІІІ

 
Осінь і думи осінні,
Темні, журливі; як тіні.
Плачуть, не сила терпіти,
Наче голоднії діти.
В день розлетяться, покинуть,
На ніч пташками прилинуть.
Тісно обсядуть, обкружать,
Давнє згадають, потужать,
Осінь і думи осінні,
Темні, холодні, як тіні.
Падають листя злотії,
Гинуть, мов серця надії.
Скільки весна їх зростила,
Скільки квітками дарила!
Квіти морозом, побиті,
Мрії в могилу зариті.
Сонце сховалось, не гріє,
В серденьку кров холодіє,
Образи тануть, як тіні…
Ось вони – думи осінні.
 

В окопах

 
Ніч і тиша навколо таємно-німа,
Сплять дерева докупи схилившись.
На блакиті нічній і хмаринки нема,
Сяють зорі росою умившись.
 
 
І сей спокій у душу чутливу мою
Входить сном чарівним легкокрилим.
І безвладно себе я йому віддаю,
В коло чар на літаючий килим.
 
 
Хай полину далеко, де казка живе,
Вічна казка, щаслива, цікава;
Там по морю квіток вона в барвах пливе.
Як русалка, як ніжна купава.
 
 
І я лину на крилах не знаю чиїх,
Залишаючи дійсність буденну.
В ту країну з квіток у проміннях ясних,
Де зустріну свою наречену.
 

Галюсі

 
Дитини усміх жартовливий,
Дружини лагідний привіт
І погляд матері журливий,
Чи ще побачу вас, чи ніт?
 
 
Чи може тут в краю чужому,
Серед могил в чаду руїн,
Під градом куль, шрапнелі грому
Умру покинутий один?
 
 
І в передсмертний час востаннє,
Недвижними устами я
Чи зможу, о, моє кохання,
Твоє промовити ім’я?
 
 
І чи зійде на поле бою
Твоя прозоро-світла тінь,
Чи вчую тихе: «Я з тобою.
Від мук, коханий мій, спочинь?!»
 
 
І поцілунок легкокрилий
На чоло зблідле чи злетить,
Підтримати останні сили,
Надію в серце закропить?
 

Вертайся до рідного краю

Присвячено Головному Отаману

 
З тобою і радість, і віра,
І серця зболілого біль.
Вертайся до рідного краю,
Шовками зеленими піль!
 
 
Без тебе нам хмарами муки,
На волі неволі тюрма,
Вернись до нас сонця весною,
Щоб впала ворожа пітьма.
 
 
На свято прапори і майви —
Традиції славних дідів!
Грай зустріч великому сину,
Країно могутніх синів.
 

Прощальний зошит

«Ой, не підводиться рука…»

 
Ой, не підводиться рука
Узяти пензля і палітру.
Душа у піжмурках блука
І прислухається до вітру.
 
 
О вітре, вітре з України,
Що ти там бачиш, розкажи;
Чи не зустрів мою дружину,
Розп’яту сумом на кряжі?
 
 
Чи не підгледів на очах
Дорогоцінну ту сльозину,
Що приховала біль і жах,
В розмові тішачи дитину?
 

«Мені приснилася весна…»

 
…Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.
 
 
Я чув крізь грати солов’я —
І серце він мені стривожив.
І співом хтів одлунить я,
Та голос мій ланцюг зубожив.
 
 
А він співав до забуття,
І нашу камеру убогу
Будив до справжнього життя —
На вільну закликав дорогу…
 
 
Я раптом кинувсь до вікна,
Побачив – ґрати із безодні,
За ними ніч, зима сумна
Й штики вартівників холодні.
 

«Куди ти, вітре…»

 
– Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми…
 
 
– На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.
 
 
Тому я граю
В могутні сурми,
Бо розірвав я
Льодяний сков,
 
 
Бо переміг я
Крижані тюрми,
І ось я вільний,
Я – вітер знов.
 
 
Поглянув сумно
Йому я в спину
Й гукнув щосили
Йому услід:
 
 
– Як долетиш ти
На Україну,
То передай їй
Палкий привіт.
 

«Сіро в небі, згасли зорі…»

 
Сіро в небі, згасли зорі,
Глухо стогнуть чайки в морі,
Хвиля груди підійма.
 
 
Промінь боязко прогляне,
І надія-квітка в’яне,
Розпач душу обійма.
 
 
І встають палкі питання:
Коли скінчаться страждання,
Повернеться серцю міч?
 
 
Розійдуться чорні хмари,
Розіллються сонця чари
І порветься глупа ніч?
 
 
Та мовчить природа-мати,
Більше ж ні в кого спитати,
Я самотній, я один.
 
 
Лиш навкруг безкрає море:
З кимсь таємно гра-говоре,
Вириваючись з глибин.
 
 
Я підслухав тую мову —
Грізну, горду і чудову —
Про невпинну боротьбу.
 
 
Про щасливу перемогу,
Чорних сил сумну тривогу,
Божевільство і ганьбу.